Релігійні миротворці. Що не так із Ватиканом?

До екуменічних організацій та церков, як наприклад Всесвітня Рада Церков або Ватикан, був досить високий кредит довіри щодо їх миротворчих здатностей. На мою думку, цей кредит в Україні вичерпано. Я, мабуть, серед останніх, хто ще намагався знаходити якісь резерви для такого кредиту…

Проблема релігійних миротворців, на мою думку, у тому, що їх більше цікавить процес, аніж результат, бо процес хоч якось доводить їх корисність. Результатів ж ніхто гарантувати не може, і вони примарні.

Також релігійні миротворці неодноразово вели себе по відношенню до української влади за принципом: зʼїдять. І при цьому готові зʼїсти будь-що від російської влади. Вони продемонстрували нерозуміння природи цієї війни. Тому що виявилися заідеологізованими – насамперед під впливом постколоніальної ідеології, яка показала себе неспроможною пояснити війну в Україні.

Після зустрічі кардинала Дзуппі у Москві із злочинницею Львовою-Біловою я особисто втратив віру у миротворчий потенціал Ватикану, як раніше втратив таку віру щодо ВРЦ. ВРЦ раніше була направляла свої місії у табори з українськими дітьми, щоби підтвердити, як РПЦ «дбає» про них. Тепер Дзуппі тисне руку і посміхається тій, яка прямо причетна до депортацій.

Хоча б якимось виправданням цієї зустрічі кардинала Дзуппі може бути лише звільнення когось з депортованих дітей. У цьому сенсі слід роздрізняти між миротворчою та гуманітарною місіями Ватикану. В останньому випадку успіхи є, і ми маємо бути за них вдячними. А у миротворчу місію Ватикану я вже не вірю.