Нагороди для військових. Три моменти, які варто знати

Знову національні танці на граблях. Один військовий, судячи з відгуків спільних знайомих, реальний воїн, з тих, кого називають «справжніми», обурений тим, що пацанам не дають заслужені нагороди, накидав лайна на жінок, які ті нагороди отримали. Назвавши їх при цьому найбруднішими словами. І розгорівся cрач!

Хлопцеві, судячи з усього, як і багатьом іншим, війна і втома добряче поплавили дах. Йому б вибачитись перед дівчатами, та й усім закрити цю гидку тему.

Але ж вона ширша, ніж просто відверте хамство хлопця з поплавленим дахом. Ширша, ніж відома проблема з «корупційним» нагородженням недостойних – як жінок, так і чоловіків.

Три речі хочу сказати.

1

Якщо вам або вашому побратимові не дали заслужену нагороду, то це не вина і не проблема інших людей, які нагороди отримали. Проблема або у вашому командирі (не подав), або у бюрократах нагорі (загубили подання), або у часі (подав, не загубили, нагорода ще прийде). У нас з певних бюрократичних причин деякі хлопці чекали на свої нагороди майже рік.

1.1. Кожній добрій справі, особливо, якщо вона має форму «бамажки», треба «приробляти ноги». Нехай кілька найбільш адекватних людей зі взводу підійдуть до командира і нагадають: Микола герой, він вже підбив десять одиниць бронетехніки, Миколу подадуть на нагороду? І не соромтесь перепитати потім, чи подали. Це, звісно, не зовсім так має працювати, ну, але що ж, не в ідеальному світі живемо.

2

Якщо комусь дали нагороду, яка вам здається незаслуженою, особливо, якщо ви про цю людину нічого не знаєте – от просто проходьте повз. Бо це трохи не ваша справа. Обурення несправедливістю у таких випадках настільки наближається до «жаби», що перестає відрізнятись від неї і б'є не по тих нагороджених, а по вас. У давні домайданні часи існував абсолютно огидний проплачений «жіночий рух», учасниці якого приходили на протестні заходи (іноді власні, але зазвичай чужі) і світили там голими цицьками. За всі роки, що оце тривало, я принципово не згадала їх публічно жодним словом. Бо вони нав'язали власні правила гри, за якими їх неможливо було критикувати. Якби це зробив чоловік – виглядав би імпотентом чи невдахою, в якого проблеми з жінками. Якщо жінка – було б схоже на заздрість їхній молодості й красі. І мовчиш, бо що тут зробиш? Тільки дочекатися, поки кудись подінуться їхні фінансові покровителі і вони розсмокчуться самі собою. Що, звісно, невдовзі й відбулося.

Якщо у вас є достойний побратим – добивайтеся визнання державою/відомством його заслуг. А чужі нагороди хай вам не муляють очі, бо на виході з того – сама ганьба, недостойний вигляд.

Трохи інший варіант – коли політичний чи фінансовий шахрай добуває собі плюшки, козиряючи нагородами, яких не отримував, чи вигадуючи собі героїчну біографію, якої не було. В таких випадках слід провести грунтовне розслідування (що не так вже й складно, бо фронт – маленьке село, через одне-два рукостискання всі усіх знають) і довести шахрайство. Але в жодному разі не слід бездоказово бризкати жовчю.

3

Абсолютної справедливості не існує. Всього на всіх ніколи не вистачить, бо всіх багато, а всього мало. І виступати проти цього – це змагатися з вітряками. Припустимо, розвідвзвод блискуче виконав бойове завдання і повернувся, прихопивши з собою секретні документи і важливих полонених. Вони всі в рівній мірі герої. Навіть ті, хто не виходив «за нитку», а забезпечував їхню логістику. Але ж 30, чи скільки їх там було, нагород не виділять ніколи. В ідеальній ситуації буде орден командиру і ще кілька відзнак, і от як вибрати, кому їх дати? Якось розподілять, звісно, але принцип справедливості вже порушений. У нормальному підрозділі решту бійців подадуть наступного разу. Але все одно – всім достойним нагород все одно забракне. А якась частина недостойних десь там все одно їх отримає.

І перейматися через це – агов, вам власних нервів і власного запасу жовчі не шкода? Якби ви точно знали, що вам ніколи не дадуть жодної відзнаки – ви що, воювати б не пішли? Чи якби знали, що вам не дадуть, а дадуть кухарю генерала – теж не пішли б?

Наша колективна скажена реакція на найслабший подразник у вигляді нерівності – це було б смішно, якби не було так сумно. На чому, думаєте, більшовики захопили державу? Саме на цьому темному інстинкті. Він дуже небезпечний насправді. Відстоювати себе і своїх – норм. Перейматися чужими справами – не дуже.