Як зрозуміти Росію і навіщо це нам?

Щойно вийшов документальний фільм «Анатомія рашизму», зараз він доступний на YouTube. Чи не перша ґрунтовна спроба на нашому ТБ пояснити причинно-наслідкові зв’язки нападу Росії на Україну.

Тема Росії мені завжди була дуже цікава. Дозволю собі трохи рефлексій про фільм і взагалі на тему, яка у ньому піднята.

Чому росіяни полізли на Україну? Чому вони якщо не згідні, обирають варіант втекти за кордон, чи взяти до рук зброю і піти вбивати українців, а не чинити опір владі? Чому навіть ті, хто не згідні (інтелектуали, назвемо їх так), не пропонують нічого нового, а лише адаптуються до запропонованого ситуацією порядку денного (не чув, щоби ліберальні їхні медіа в принципі про мову, національності писали. Дуже рідко про Дагестан і Чечню, бо там найкричущі порушення. І питання не про те, що зараз уже не можуть)?

Ці всі питання мають різні відповіді, але у цих відповідях – один фундамент. Мова про імперскість, або «рашизм» як імперську ідеологію. І це таки проблема, хоча на Московщині ті, хто насамперед мають владу, її досі не розуміють.

Поїхали.

Одразу приклад з фільму від Ахтема Саітаблаєва. Він переповів спілкування зі знайомою, сидячи у її квартирі у Москві в 2014 році. Почала розмову пані:

– Ти тільки не ображайся. Але чи можна я скажу відверто, що усередині мене відбувається?

– Кажи.

– Я все розумію, анексія Криму – це неправильно. Але чомусь мені так добре, що Крим наш.

Я так на неї дивлюся і питаю: – ти чуєш, що ти кажеш?

Цей приклад можу сміливо поставити в один ряд до купи своїх прикладів, яких чимало. Вони доповнюють загальну картину фільму. Наведу декілька з них. 2015 рік. Одна з моїх колег із Росії розповідала як планує заїхати до Криму з території Росії (Путіна не підтримувала ніколи). Далі розповідає як проїде на Херсонщину, чи може в Київ заїде. Питає мене, як легко це можна зробити, чи на КПП можуть виникнути проблеми, черги? Стоп-стоп, кажу. Взагалі-то це порушення законів України, тебе не просто не пропустять, а поставлять штамп у паспорт років на три-п’ять заборони в’їзду. Людина задумалася. Тобто без моїх слів, вочевидь, не відстрілює зміну ситуації до і після 2014 року.

Інший приклад, нещодавній. У френдах в ФБ маю знайому російську режисерку. Живе у РФ. На своїй сторінці в соцмережі переповідає розмову зі знайомим адвокатом, який вирішив піти добровольцем на війну в Україну «мочить нациків». Він спитав, чи вона зніме фільм про нього, коли він повернеться? Вона відповіла ствердно. Мене ця відповідь кинула у ступор. Складно було стриматися, змовчати. Тобто, питаю, ти бажаєш вижити людині, яка свідомо іде вбивати українців, аби потім зняти фільм? Бо що таке вижити? Для цього є два випадки: або вона сама повбиває, буде вправнішою за противника, або пощастить потрапити у полон.

Оскільки людина-доброволець, то явно в полон не збирався. Підозрюю, що під таким кутом зору моя знайома просто не бачить ситуацію. Те, що для українців, причина і наслідок, здаються очевидними, у мешканців запарєбріка ніфіга. Я вже не кажу про родичів з РФ, які словами російської пропаганди тринділи на початку повномасштабної війни: «нє бойтєсь. Это точечные удары по военным объектам». Звичайно, автоматичний бан без спроби поговорити з жодної зі сторін. Ще приклад. Колись давним-давно листувалися з дівчиною із Самари. Вона розповідала, що у неї брат старший загинув у Першу чеченську. Пропагандою тоді не займався, але вона з сумом розповідала, згадувала. Ми є у френдах у соцмережах, але за всю війну вона жодного посту не зробила, жодного разу не спитала в мене найпростіше: як справи? Причому я знаю, що у неї родичі в Україні, до яких вона влітку колись приїжджала.

Далі. Колись листувалися із росіянином із Талліна, зійшлися на футбольних інтересах. Спілкувалися, листувалися про історію досить довго і цікаво, дискутували. Людина народилася і виросла в Естонії, не пам’ятаю щодо естонського паспорту, але думку про те, що Україна – це частина Росії почув вперше я не від Путіна, а від уродженця Талліна.

Може, це все окремі люди, окремі ситуації, окремі приклади з різними контекстами, скажете ви? Ні, для мене це складові однієї картини, концентрація якої якраз є у фільмі. Приклади поведінки росіян, тих, кого знав/знаю, листувався чи листуюся, можна наводити ще і ще. Враховуючи, що це не люди з вулиці, а все ж колись обране коло спілкування, стає сумно.

Солженіцин, Бродський – найбільш яскраві приклади людей, для яких демократія, права людини, нації закінчувалися, коли вони говорили про Україну.

Всі вищенаведені приклади є не причинами, а наслідками імперської російської політики. У цій політиці єдиною цінністю є абстрактна «велич». Прагнення «глибинного народу» до «величі» підживлює бідність, бо за нею інших цінностей, можливості купити житло, чи заслужити відремонтовану дорогу в селі, просто немає. А якщо можливостей немає, як до цього схотіти прагнути? Звідси і унітази з холодильниками.

Нині російське село купається в золоті у прямому смислі цього слова. Величезні зарплати військових, «гробові», виплати за поранення дозволяють людям хоч продуктами харчування досхочу закупитися, дорогими, яких може вони за інших умов і в очі б не побачили. І за це вони готові, величезна їх кількість, йти убивати-убивати-убивати… Тобто люди не відмовляться, як мінімум.

На іншому боці терезів від бідності інші аргументи «величи». Для когось це розмір кордонів, для когось приниження інших. Де завоювати і позбавити прав – це право сили, а сила права інших народів «канає» лише якщо підпорядковується Росії. Тобто дати по лицю – це круто, а не ганебно.

Фільм про історичні приклади. Один із них про те, що СРСР – це одна з оболонок імперіалізму, на що звертають увагу Євген Глібовицький і Мирослав Маринович. Також немає значення хто очолює державу у Москві, яке прізвище в цієї людини. Має значення політика, яку проводить держава. А вона однакова – це собіраніє земель, і неважливо під яким прапором. Причому байдуже, хто займається цим собіранієм. Так міркують ті, хто поза Росією, наприклад, українці.

Бо для нас їхня громадянська війна білих і червоних – це внутрішньовидова боротьба, яка не могла вирішити нічого 100 років тому. Як показала історія, не вирішена була, не переосмислена і тепер. Напевно, на початку 90-х, коли з’явився ковток свободи, інтелектуали були іншим зайняті.

У фільмі про те, про що російські ані влада, ані опозиція, коли вона ще була, не говорили. Про права інших національностей, про свободу. А ці права є одними із фундаментальних для цивілізованих країн. Принаймні були часи, коли Росія декларувала цей шлях на початку 90-х.

Але ані демократ-Єльцин, ані його наступник Путін тим більш про права народів нічого не казали. Навпаки, попри декларації «возьмите столько власти, сколько сможете», Москва прагнула і таки надягла наручники на всіх, хто посмів дивитися не туди. У фільмі є приклади Ічкерії і якраз Татарстану, президенту якого Єльцин запропонував цю владу взяти.

Чого я, на жаль, не побачив у фільмі, так це ще один дуже яскравий приклад, який показує і те, що договір з росіянами не вартий клаптика паперу, і те, що навіть якщо ти демократ, коли питання стосується імперії, росіянин має більше прав за інших:

12 травня 1997 р. вступив у дію «Договір про мир і принципи взаємодії РФ і Чеченської республіки Ічкерія. Чимало експертів вважають це першим офіційним визнанням Росією Чеченської республіки Ічкерія. Але навіть якщо не так, договір передбачав мирне вирішення проблем. Чи був потім мир, ви знаєте.

Я б дуже хотів, щоби фільм подивилися в Росії, Білорусі, Казахстані. Не впевнений, що український кут зору буде їм зрозумілий. Але говорити за допомогою нашого кіно про їхнє і наше минуле варто нашими словами, нашими аргументами.