Чому ж так довго довелось чекати на Atacms?

По Atacms: Доставити ці ракети в Україну приховано були усі технічні можливості.

Річ в тім, що пусковий блок на 6 реактивних снарядів GMLRS, і пусковий блок на Atacms – ззовні виглядають однаково.

Аж настільки однаково, що доволі часто реальне наповнення пускового блоку на M142 HIMARS та/або M270 MLRS можна зрозуміти лише тоді, коли звідти вилетить ракета – «товста» чи «тонка».

Із цієї специфіки заряджання до речі й виник жаргонний розподіл в американських військових на «тонку ракету» - тобто GMLRS, і «товсту ракету» - тобто Atacms (незалежно від модифікації).

Відомо, що одна із ракет, яка впала росіянам на голову в Бердянську, була взагалі 1996 року випуску.

І саме в цій деталі й криється відповідь, чому ж Atacms так довго довелось чекати.

Річ у тім, що нормативний строк служби цієї ракети складає усього 10 років, і поняття «нормативний строк служби» в даному випадку означає і те, що після завершення цього періоду ніхто з ходу не може гарантувати надійність роботи вузлів та агрегатів ракети.

З цього виходить, що одна із відстріляних учора по окупантам «товстих ракет» прослужила понад 2 нормативні строки, і схоже, що привести назад до кондиції реально вимагало дуже тривалого часу мінімум в кілька місяців.

Але й певний політичний аспект у підборі модифікації Atacms для нас відшукати за бажання теж можна.

Ну бо зазвичай в рамках робіт по оновленню «товсті ракети» модифікації M39 та M39A1 з касетною бойовою частиною переробляються на модифікацію M57, із унітарною бойовою частиною в 227 кг та дальністю стрільби до 300 км.

Та модифікація, яку ми отримали, має дальність стрільби до 165 км, але натомість маса бойової касетної частини складає аж 560 кілограмів.

Україна стала першим оператором Atacms, хто використав ці ракети саме для ударів по летовищам противника.

Досі цей ОТРК в бою використовувала тільки Армія США, під час воєн проти Іраку в 1991 та 2003 роках, але тоді цілями виступали лише позиції ППО та командні пункти ворога.

Але тоді, щоб досягнути необхідного ефекту в паралічі протиповітряної оборони та структур управління противника, американські військові відстрілювали на добу мінімум 20 ракет Atacms, іноді могло доходити й до 100, загалом за 1,5 місяці боїв було витрачено аж 600 ракет цього типу. Що насправді дуже контрастує із даними WSJ, що нам дали «кілька» Atacms.

Після вчорашнього не варто аж так сподіватись, що ЗСУ зможуть і далі аж бігом масштабувати успіх ударами й по іншим летовищам рашистів.

Бо треба подивитись на специфіку цілей, по яким учора працювали: в Бердянську та Луганську – то були закинуті цивільні аеропорти без жодних захисних споруд, там росіяни навіть не займались накладанням покришок на вертольоти, про будівництво якихось захисних «козирьків» навіть мова і не йшла.

Крім того, перш ніж малювати красиві інфографіки із «зонами покриття», куди тепер можуть діставати Atacms, треба робити поправку не тільки на «паспортну» дальність стрільби, але й на фактичну дистанцію, із поправкою на те, що пускова установка має стояти на пристойній дальності від лінії фронту; крім того, треба робити й поправку і на можливу кількість ракет, бо й тут все логічно – «щільність» по числу Atacms, які можуть впасти одиницю території з об’єктами противника.

Ні, Atacms не здатен «прискорити контрнаступ», хоча б тому, що ракети не ходять в штурми на «посадки», котрі насправді є гарно замаскованими з використанням рельєфу місцевості укріпленими вузлами оборони противника.

Будь-які завищені та нереалізовані очікування потім же падають колективною тінню не на тих, хто ці дурниці генерує, а на наших військових, які ведуть протиборство з ворогом.