Росіяни не зупиняться в цій війні. Чи є вихід?

Російсько-українська війна – це не тільки війна Росії з Україною. Це війна московської орди з західною цивілізацією. Протягом багатьох років колективний Захід демонстрував щодо диктаторського режиму Путіна бездіяльність, нерішучість і безнадійні сподівання на умиротворення агресора. У 2014 році, під час першого вторгнення Російської Федерації в Україну, Сполучені Штати та об’єднана Європа пропустили момент, коли Росію можна було зупинити куди меншими жертвами та витратами.

Починаючи з повномасштабної агресії Росії у 2022 році, дозована допомога Україні постійно надходить із певним запізненням. За такої ситуації, а головне без переваги в повітрі та за відсутності переважаючої дальнобійної артилерії, Україна фактично змушена воювати з однією рукою, зв’язаною за спиною. У цьому сенсі варто нагадати, що під час військової операції «Буря в пустелі» в Кувейті у січні 1991 року війська США та союзників вели належним чином оснащену війну на знищення до перемоги згідно зі стратегією: «Цього агресор не витримає».

Після майже півтора року війни стає зрозуміло, що росіяни не зупиняться, доки їх не зупинять військовим шляхом. Дозована і часто запізніла допомога Заходу вказує, що ця війна на виснаження може тривати доти, поки ті, хто приймають рішення у Вашингтоні та Брюсселі, не визріють до визнання реального стану речей у війні Росії з Україною.

Вже сьогодні концепція – «ви там воюйте, а ми будемо вас підтримувати, чим вважатимемо за потрібне» – явно не спрацьовує. Війна на виснаження саме в інтересах Москви, а не України та Заходу. Бо дає шанс Путіну протриматися до наступних президентських виборів у США 2024 року.

Україна вимушена виконувати одна ту надважку роботу, яку вона мала б здійснювати разом з Заходом. Хоча знищення російської армії та економіки під час війни Російської Федерації з Україною – це надзвичайно вигідні інвестиції в майбутній світовий порядок. Але Америка витрачає на військову допомогу українцям лише 3% свого оборонного бюджету. Ліквідація штучного, потворного та агресивного утворення під назвою «Росія», яке постійно сіє хаос та безлад по всьому світу, випала на долю України.

Контрнаступ змінює траєкторію війни

Відсутність будь-якої передбачуваної політики щодо України до нападу Російської Федерації показує, наскільки неготовими були США до подібного розвитку подій як в дипломатичному, так і у військовому плані. І лише після великого вторгнення Росії Білий дім та Пентагон почали поступово нарощувати допомогу українцям.

Своїм контрнаступом Україна змінює траєкторію війни, але сьогодні, як і раніше, США, країни ЄС і НАТО надають українцям достатньо зброї, щоб не дати можливості Росії наступати, але недостатньо, щоб утримати росіян від руйнування українських міст і вбивства цивільного населення. Наші західні партнери мали б швидше приймати рішення про відправлення зброї, боєприпасів і засобів ППО до України.

Російська армія нині обмежена в отримані нових видів зброї, які Російська Федерація не здатна виробляти у великій кількості. І навіть коли Путін (поки що) спроможний рекрутувати на війну досить значну живу силу, у ворога немає достатньо часу, щоб підготувати та вишколити її, не говорячи вже про брак необхідного озброєння.

Зараз ми дуже близькі до того, щоб настав перелом у війні з Росією. Щоб він насправді відбувся, США та країни НАТО мали б швидко та оперативно надати українцям все для того, щоб вигнати московських загарбників з наших міжнародно визнаних територій, включно з окупованим Кримом. А найефективнішою стратегією є негайно надати Україні повноправне членство в НАТО, як це було зроблено з Фінляндією, та оголосити війну усім силам всередині України, котрі ворожі українському суверенітету.

Ненадання достатньої військової допомоги Україні, суверенітет і територіальну цілісність якої США та їх союзники зобов’язалися підтримувати, лише заохочує Путіна і його злочинну камарилью до продовження злочинної війни. А ця війна, як і імперіалістичне захоплення чужих земель Москвою, становить велику загрозу для всієї Європи.

Хоча в ЄС це розуміють не всі. Хотілось би запитати у тих, хто хоче «мирних переговорів», які призведуть до припинення вогню та розколу України на дві частини, нащо ці підігрування бажанням Путіна? Адже подібна гра на користь Москви знову б призвела до більш нестабільного та небезпечного світу, як у випадку з Грузією у 2008 та українським Кримом у 2014 роках.

Після успіхів ЗСУ в Харківській і Херсонській областях наші партнери так і не встигли надати восени 2022 року Україні необхідну зброю для звільнення її територій. Тому російські терористичні війська мали багато місяців на підготовку, щоб створити потужну оборонну лінію, засіяну мільйонами мін.

Навіть зараз, коли вже можна говорити про певні успіхи, котрі досягнуті у контрнаступі на півдні України, наші партнери чомусь закривають очі на те, що успіх у такому прориві потребує засобів розмінування та захисту від повітряного нападу. Україна не отримала належного обладнання для розмінування, яке є на озброєнні у США. Зокрема, M1150 Assault Breacher Vehicle – високо мобільної військової бронемашини, що знешкоджує міни та інші вибухові предмети.

Так само було проігнороване оперативне надання літаків F-16, які б зірвали повітряні напади під час операції з очищення територій від російських мін. Не говорячи вже про ATACMS – американські балістичні ракети малої дальності, які могли знищити російські лінії постачання. А немає ліній постачання – немає боєприпасів, немає палива та продовольства, і росіянам було б важко продовжувати воювати.

Сподівання на повторення операції «Цитадель»

Ті, хто уважно стежать за розвитком російсько-української війни, не можуть не помітити, що українська армія перевершила всі очікування, і вона вже готова до рішучого удару по російським позиціям вздовж південного фронту. Але українцям потрібна більша здатність вражати цілі в тилу ворога, особливо в окупованому Криму, щоб повністю відрізати російську армію в Запорізькій та Херсонській областях від поповнення пальним та боєприпасами, і особливо артилерійськими снарядами.

Нині Росія втрачає по декілька артилерійських установок фактично щодня. Такими темпами російська армія буде практично вихолощена від артилерії буквально за декілька місяців. Російські генерали вимушені визнавати, що їхні сили на півдні України вже не здатні вести на рівних контрбатарейний вогонь. Українці з’ясували, як краще боротися з ворожими окопами та мінними смугами, використовуючи комбінацію касетних боєприпасів та американських установок розмінування M58 MICLIC, які застосовуються для створення безпечних коридорів на мінних полях. А майстерність ЗСУ у використовуванні на війні безпілотників просто неймовірна. За більшої підтримки Заходом України всією необхідною ЗСУ зброєю за декілька місяців ми зможемо побачити прорив, на який усі так сподіваються.

Війна Росії в Україні ставить Сполучені Штати і їхніх союзників у Європі перед складною дилемою. Продовжувати та далі дозовано постачати Україні зброю, коли цього постачання явно недостатньо для перемоги, чи надати українцям усе необхідне для перемоги.

Другий варіант стає очевидним в разі, якщо Америка і Євросоюз дбатимуть про власну та світову стабільність, постачаючи достатньо зброї Україні. Це той вибір, який постав перед Великою Британією в 1939 році – вона могла просто сидіти склавши руки та дозволити континенту увійти до складу Третього Рейху або боротися з ворогом, який на початку мав значну перевагу. Очевидно, що коли одна нація нападає на іншу – це неможливо зупинити, якщо агресора не перемогти.

Третього варіанту не існує, бо будь-яка «угода» з Росією, прогнозовано не протримається довше кількох місяців. Подібні спроби вже робилися після російського вторгнення в Молдову в 1991 році і в Грузію в 2008 році. США та Велика Британія спробували це з Будапештським меморандумом в 1994 році, в якому Росія гарантувала кордони української держави, а Україна відмовилася від всієї ядерної зброї. Росія не дотримується договорів – вона більше схожа на здичавілу тварину, яка просто поводиться певним чином через страх бути сильно пораненою. Це закладено генетично в поведінку Москви: домовлятися, наперед знаючи, що ці домовленості вона виконувати не буде.

Путін і його генерали явно сподівалися на повторення операції «Цитадель», німецького наступу, спрямованого на відрізання Курського виступу в 1943 році. У цій битві радянські війська підготували надзвичайно глибоку, багатошарову оборону, на якій німці розбили себе на шматки, розпочавши масований контрнаступ. Але московитам не вдалося піймати українців у цю пастку.

Все йде таким чином, що у Путіна зношується не лише артилерійські установки та танки, а й сама російська армія. У них вже не вистачає солдатів та артилерії, щоб підтримувати такий високий темп інтенсивності військових дій. А мобілізаційний ресурс в Москви не такий вже й великий, якщо зважати на те, що там знову збільшили призовний вік для тих, кого Кремль збирається посилати на війну в Україні.

Але на Заході повинні пам’ятати, якими високими є ставки в загарбницькій війні Путіна в Україні. Він прагне не лише підпорядкувати собі сусідню мирну державу, де єдиною загрозою для нього був її вибір рухати своє суспільство до демократичних принципів і тіснішої інтеграції з західним світом. Путін також кидає виклик такому стану справ, коли країни можуть намітити свій власний політичний курс і вийти з-під впливу тоталітарної диктатури, яку він встановив у Росії.

Якби йому вдалося завоювати Україну, він, без сумніву, прагнув далі поширити свій вплив на Європу шляхом подальших завоювань, шантажу чи інших засобів тиску, які будуть у його розпорядженні. Це, своєю чергою, становить велику небезпеку для способу життя всієї об’єднаної Європи. Тому диктатора потрібно зупинити, щоб весь світ побачив, що Путін зупинений в Україні.