Чому українці не розгледіли ворога вчасно?

Вчора у своєму ролику до 8 травня Президент Зеленський сказав: «Ми проґавили зло». Правильно сказав. Ми не розгледіти ворога.

А давайте попрацюємо над помилками (як у школі, коли вчитель повернув нам перевірену контрольну) і розкладемо по поличках, хто не розгледів ворога? Ні, не прізвища будемо називати, бо їх мільйони. Пропоную розглянути психологічно-мовний портрет тих, хто не розгледів ворога, і тих, хто його бачив ще задовго до війни. Хто називав московитів ворогами, а хто їх навіть після 2014 ворогами не вважав.

Перший портрет. Ще задовго до війни вони перестали слухати москвомовну музику. Не хотіли дивитися москвомовне кіно (байдуже, в якій країні вироблене: москвомовне, значить це ті самі яйця, лише в профіль). Відмовилися від москвомовної літератури. Не відкривали москвомовні посилання в інтернеті. Не слали у вайбері москвомовні картинки. Москвомовні передачі вимикали, а часто, телевізор вимкнули взагалі. Читали українське, дивилися українське, слухали українське. Ще до війни казали прибрати пушкіних, достоєвскіх і висоцкіх з українського простору, бо то щупальці руского міра. Для них були принциповими українські назви вулиць. Вдома з рідними говорили українською. Для них була принциповою українська мова у всьому.

Другий портрет. Слухали москвомовну музику, дивилися московомовне кіно, телевізор був постійним фоном з його москвомовними шоу і москвомовними серіалами, не фільтрували москвомовний інтернет, посилали друзям москвомовні картинки у вайбері сновим годам, котікамі і 8 мартом. Читали московомовні книжки, акуніних, бродскіх. Захищали Пушкіна (а пушкін вам чим не вгодив?). Їм було байдуже або не першочергово до перейменовування вулиць (вам що, немає що робити, ми що, перейменувавши, одразу заживемо багато?). Вони казали, що спочатку економіка і дороги, а яка мова не головне, аби люди розуміли один одного. Люди цього типу переважно московмовні, але й такі, що розмовляли українською, не гребуючи й московською. Вдома у них часто чи й завжди звучить московська мова, або ж вони нею не говорять, але її толерують.

Запитання. Хто з двох портретів бачив ворога, а хто його не розгледів?

Відповідь очевидна. Люди першого портрету (до якого належу і я) бачили ворога давно і говорили про нього, а люди другого портрету нам казали, що ми «раскаливаєм общєство» і нас треба судити.

Люди другого портрету ворога не помічали, всє люді братья

Чому саме представники другого портрету не бачили ворога в притул? Бо вони перебували у спільному культурному та інформаційному полі з ворогом (були або його споживачами, або й співтворцями), і їхнє світосприйняття розмилося, сплелося з ворожим. Тому вони не бачили ворога. Не розгледіли його.

Сьогодні багато представників другого портрету (частина отямилися від гіпнозу, та не всі) продовжують качати право залишатися такими, як вони є. А їм повністю підспівує телевізор. Але це загроза нашій країні!

Щоб усунути загрозу нашій країні, нам, нашому майбутньому, нашим дітям – представники першого портрету сьогодні (і кожен наступний день) повинні все зробити, щоб витіснити другий портрет.

Вичавити його з себе, у кого він лишився, і витіснити його з України. Не чекати, що влада це зробить. Вона цього не зробить. Українська влада плентається за суспільством, а не йде попереду нього. І так було завжди. Це наша особливість. Наша влада плететься за нами. Тому, до роботи, перший портрет.

Робота над помилками повинна бути зроблена, а тема закрита.