А в опозицію хто піде?

Цей пакт Януковича-Мєдвєдєва був фактично бартером української незалежності на газову знижку. Здача суверенітету відбулася – за історичними мірками – майже блискавично: щойно 25 лютого 2010 року Віктор Янукович склав присягу президента, а вже за два місяці, 21 квітня, підписав у Харкові вирок Україні.

Через тиждень, 27 квітня 2010 року, більшість Верховної Ради ратифікувала підписані узурпатором угоди. Ніколи не забуду той день. Трансляцію, в якій часом нічого не було видно, бо дим затягнув усю залу парламенту. Коли сектори опозиції накрили національними прапорами, але про всяк випадок ще й заклеїли отвори для карток – щоб «тушки»-перебіжчики не змогли проголосувати.

Пригадую Юрія Гримчака і Андрія Парубія, які кидали димові шашки і проти яких за це було порушено кримінальні справи. Що за бійка тоді була в парламенті! Опозиційному депутату Карпуку зламали ніс, Олесь Доній (нині – активний прихильник Зеленського) отримав струс мозку і був госпіталізований. Голову Верховної Ради закидали яйцями, через що охорона накрила його парасольками. «Беркут» на вулиці застосовував сльозогінний газ і бив кийками мітингувальників. Хіба можна таке забути?

І хіба можна не згадати той день, побачивши у списках партії «Слуга народу» чемпіона з греко-римської боротьби Жана Беленюка? Обіцяли нові обличчя – і обіцянку виконали. Ніякого тобі Ельбруса Тадеєва, перевіреного борця з опозицією. Хіба зможе умовний опозиційний Олег Барна тягатися біля трибуни з чемпіонами? Це ж не Яценюка обіймати ззаду! Словом, «Слуга народу» про очищення трибуни у майбутній Верховній Раді подбав.

А опозиція що? Та й, зрештою, хто саме буде опозицією? Партії презентують плани реформування країни, розповідають про зміни, роблять щедрі обіцянки, але ж усе це можливо здійснити тільки у владі, перебуваючи у владній коаліції й формуючи уряд. Інакше – опозиція, яка означає перш за все блокування негативних ініціатив влади, а не імплементацію власного бачення змін.

Бравада політичних партій зрозуміла – всі вони хочуть продемонструвати впевненість у власній перемозі, готовність здобути захмарні відсотки. Але наявна соціологія для партій національно-демократичного спрямування не надто обнадійлива. Тож вождям цих партій доречніше свій світлосяйний образ бачити не в кріслі прем’єра чи спікера, а в ролі лідерів опозиції, організаторів мітингів і спаринг-партнерів для депутата Беленюка.

Не хочу зайвий раз згущувати фарби, але ж не варто забувати: прагнеш миру – готуйся до війни. Кожній партії, кожному вождеві і кожному мажоритарнику треба поставити дуже просте питання: чи готові ви ввійти у владну коаліцію з партією «Слуга народу»? Без байок про те, що спочатку варто побачити програму і зміст коаліційної угоди – мовляв, мова йде про оновлення й нові стандарти.

Лідер партії, яка нині має шанси самотужки, без жодних партнерів і коаліцій, отримати більшість у Верховній Раді, почав порушувати закони й Конституцію вже з перших своїх указів. Це і є стандарт оновлення, яке має всі шанси закінчитися узурпацією влади. Тому політична програма кожної партії мусить починатися з простого усвідомлення – ми йдемо у владу, у коаліцію з Зеленським або ж готуємося до опозиції. Третього не дано. Якщо партії про це не говорять, то або наївні як діти, або ж тримають нас за ідіотів.

Чи готові патріотичні партії, молоді, нові, усміхнені й оптимістичні обличчя, до димових шашок, зламаних носів і струсів мозку? Я це про всяк випадок запитую, скролячи тим часом стрічку фейсбуку і лайкаючи їхні наполеонівські плани реформувати державу.