Музика з-під подушки

Чи легенда про Селінджера протрималася б стільки десятиліть, якби не його відлюдкуватість і відмова давати інтерв’ю? Чи про романи В. Домонтовича згадав би хтось у наші дні, якби не припущення, що Віктор Петров був шпигуном? Якби Модільяні помер не голодним і нікому не потрібним, чи його картини стали б хітами аукціонів? Якби Чарльз Буковскі не пив, хто б ним узагалі цікавився? Уявімо, що Шевченко не був сином кріпака, а цар не забороняв йому писати і малювати – чи став би Тарас Григорович у такому разі Кобзарем народу? Або з хрестоматійного: ви знайомі з вагітною жінкою, яка має восьмеро дітей; двоє з них — сліпі, троє — глухі, один — розумово недорозвинений, а мати хвора на сифіліс. Чи порадите ви їй зробити аборт? Якщо так — ви щойно вбили Людвіґа ван Бетговена.

Висновок із моїх роздумів однозначний – біографія ще й як впливає, і що більшим бідолахою чи негідником  був митець, тим вищі його шанси ввійти в історію. Навколо людини, її життя, яке ми називаємо біографією, утворюється привабливий ореол міфу, легенди, що манить нас до себе. Шарм пригод, яких нам самим не вистачає в житті; відчуття торжествуючої справедливості, коли бачимо, що голодного художника Тіводара Костку Чонтварі, якого сучасники вважали божевільним, по смерті визнали генієм. І хоча було б прекрасно навчитися відмежовувати особу творця і його твори, вміти об’єктивно оцінювати мистецтво, але насправді це вкрай важко. Бо часом карколомна біографія, репутація алкоголіка чи розпусного гульвіси, жебрання або королівські розкоші таки стають інструментом боротьби з забуттям.

Митець, про якого я хочу вам розказати, мав дві головні проблеми – був скромним і щасливим. Серед його бід – хіба та, що жив не в Парижі чи Нью-Йорку, а в Житомирі й Києві. Не кажучи вже про те, що належав до культури, в якій століття бездержавності виплекали здатність закльовувати й знищувати, а не цінувати за життя й пам’ятати після смерті, – української. Він не був казановою, не заводив коханок, а любив свою дружину; не провадив богемного способу життя, не впивався до білої гарячки й не розтринькував захмарних сум за картярським столом; жив тихо, абсолютно відданий своїй роботі, поглинутий творчістю; мав педагогічний хист, любив своїх учнів, а вони любили його; намагався нікого не обтяжувати своєю винятковістю, поводився й жив скромно; був, здавалось би, звичайною людиною. Але аж ніяк не пересічною – створив десятки прекрасних музичних творів для фортепіано й оркестру.

Народився він у Петербурзі, виріс і вивчився у Варшаві, де його вважали вундеркіндом, бо не володіючи нотною грамотою, просто на слух заграв на піаніно «Патетичну сонату» Бетговена. Пізніше в петербурзькій консерваторії демонстрував такі успіхи, що його звільнили від плати за навчання; тоді ж запізнався з Рахманіновим і Скрябіним. Потім переїхав у Житомир, де тихо жив і викладав у місцевому музичному училищі, писав музику для фільмів, давав концерти. У своїх спогадах сучасники називають його феноменальним, віртуозним піаністом. У 1929 році перебрався до Києва, працював професором у консерваторії, займався з учнями, а решту часу присвячував власній творчості. Зі спогадів знаємо, що любив лягти на кушетку, накрити вухо подушкою й так лежати, складаючи в голові мелодії. Тому сусідські діти так і казали: «Дядя Вітя пише музику з-під подушки».

З-під тієї подушки йому написалися прекрасні концерти для фортепіано й оркестру, сонати, увертюри й вальси. Настільки ліричні й ніжні, що могли б стати гімном кохання для кожної епохи, а композитора зробити улюбленим для різних поколінь. Але, на жаль, поза професійними колами про нього мало хто знає. Забутий, бо скромний. Несправедливо, правда ж? Щоб побороти цю ганебну несправедливість, я й вирішив розповісти вам про цього чудового композитора. Його ім’я – Віктор Косенко.