Свобода і тістечка. Чи треба дякувати Великій Британії?

Я вдячний Бену Воллесу за підтримку України (іноді навіть ціною прихильності США до нього особисто, як ми знаємо). Дякую за те, що Сполучене Королівство надає зброю першим з наших союзників.

Вдячний Борису Джонсону за те, що в справді ключовий момент війни він зробив все, щоб керівництво України не пішло на чергову угоду з росіянами коштом майбутнього моєї країни. Хоча дехто вже встиг пояснити ошелешеним громадянам, що «НАТО виявилося безсилим перед Росією». Те саме НАТО, запрошення до якого так наполегливо вимагають зараз.

Вибачаюсь перед Воллесом і Джонсоном за звинувачення на їхню адресу в тому, що вони нібито «були готові дати нашій країні загинути на початку вторгнення Росії 24 лютого минулого року». Ще й з посиланням на слова... Путіна.

Вибачте, бо я власними вухами чув слова Джонсона, що українці чинитимуть опір. І слова Воллеса, який обурювався «духом Мюнхена» в деяких європейських столицях. Та на власні очі бачив, як ще напередодні вторгнення почали надходити до України перші партії зброї із Британії.

Вдячний усім британцям, які сприйняли запевнення своєї держави за Будапештським меморандумом серйозніше, аніж українські політики – ті, які погодилися на роззброєння тоді, і ті, що перекидають відповідальність за тодішнє рішення на сучасний Лондон.

Підтримка з боку вільного світу важлива. Критично важлива у цій війні. І я не хотів би ставити її під сумнів лише тому, що в когось тут чи деінде заграли амбіції.

Закидати британцям небажання проливати кров – абсурдно. До нападу на нашу країну воювати за Грузію – жертву такої ж самої агресії – з українців зголосилися лише добровольці. За що честь їм і хвала! А британці своєї крові пролили доволі і до того. Захищаючи і свою країну, і свободу цілої Європи. Свободу інших європейців. І я не чув, щоб вони вимагали від інших проливати кров за Британію.

Не думаю, що воля до спротиву за часів другої світової визначалася наповненістю пабів, бари і в Києві сьогодні не порожні. Але багато британських ветеранів справді були і без очей, і без ніг, і без рук. Бо залишили їх не вдома, а на континенті. «Пляжі, поля, вулиці і пагорби», на яких вони билися, знаходилися не на Британських островах. А у Франції. Уряд якої склав зброю – мотивуючи своє рішення зокрема й тим, що «британської допомоги мало».

За іронією долі саме завдяки нашій пресі, в щирому патріотизмі я впевнений, ми знаємо, що у той-таки Франції сьогодні спокійно живе чимало українців, замість яких пропонують проливати кров британцям.

Сполучене Королівство, на відміну від СРСР і США, до речі, не чекало, коли його атакують, а оголосило війну Гітлеру одразу після його нападу на британського союзника. Зробив це не Черчиль, між іншим. А його опонент – Чемберлен. Бо він виконував британські зобов'язання. Так само як сьогодні Лондон виконав усі зобов'язання, які взяв перед Україною за Будапештським меморандумом.

Зобов'язання України були більшими, аніж у західних підписантів? Можливо. В обмін на обіцянки консультацій, ми справді відмовилися від зброї. Яка, маємо пам'ятати, нам і не належала. І нами не контролювалася. Та й взагалі була спрямована на Захід.

А сьогодні ми отримуємо від союзників зброю, яку можемо застосувати практично – для свого захисту і знищення ворога. Хоча в меморандумі про це не було жодного слова.

Розмови про полігон – це взагалі щось з арсеналу російських пропагандистів. Вони охоче «співчувають» українцям, на яких нібито «випробують натівське озброєння». Хтось хоче повернути зброю постачальникам, щоб не бути «піддослідним»? Чи, вже звично, поміркувати, що Захід «чомусь» постачає «лише зброю і гроші»? Неодмінно підозрюючи союзників у «ницих розрахунках», користолюбстві, а то й нерозумінні «справжньої ціни» свободи?

От тільки Воллес і Джонсон «народилися із західними цінностями» не просто тому, що їм пощастило, а тому що попередні покоління британці із зброєю в руках доводили, що вони ніколи не будуть рабами. Свою свободу, свої цінності вони вже захистили. А тепер вони винні в тому, що їхні сучасники по інший бік континенту свою свободу відстояти не змогли, а нащадки тих, хто не зміг, змушені були починати боротьбу спочатку? Боротьбу, в якій Британія справді допомагає, допомагає більше інших, і це вимушені визнати навіть ті, хто звинувачує її лідерів в безсиллі і відсутності сміливості?

І звісно допомагають британці зовсім не для того, щоб на честь їхніх прем'єрів у Києві називали тістечка за 90 гривень. Така собі вдячність, якщо відверто.

Вибачаюсь перед ними за те, що в Україні і досі це розуміють не всі.

Від себе особисто, звісно.