Путін: Владімір чи Володимир?

У коментарях буде спекотно, бо тема ідеологізована, а цей допис розкриває її з непопулярного боку. Ідеться про § 144 правопису про передавання російських і білоруських імен українськими відповідниками.

Я давно пристала на позицію академіка Богдана Ажнюка, який пояснював, що форми імен у російській транскрипції (Пьотр, Раіса, Сєрґєй тощо) суперечать фонологічним засадам української мови і стимулюють ерозію її фонетичної системи, та професора Пономарева, який писав: «Насамперед ми повинні дбати про дотримання вимог фонетики й вимови української мови.

А написання на зразок «Сєргєй», «Владімір», «Алєксандр», «Маріна» так засмічують і так псують фонетичне обличчя українського тексту, що він стає схожим на суржикові записи якихось жартівників. Про фонетичне обличчя своїх мов дбають усі народи, які поважають себе. Литовці, наприклад, пишуть і кажуть «Александрас Пушкінас», латиші – «Александрс Пушкінс», греки шведського ботаніка й зоолога Ліннея називають «Ліннеос». Герой роману Гюґо «Знедолені» Жан Вальжан у греків – «Яніс Вальяніс». Таких прикладів можна навести багато. Це світова практика».

Ми теж пристосовуємо до своєї фонетики не тільки російські та білоруські імена, а й, наприклад, англійські: George Washington у нас Джордж Вашингтон, а не Уошінґтон; Virginia Woolf у нас Вірджинія Вульф, а не Веджінія Вулф. Ми не зобовʼязані з точністю відтворювати звуків інших мов, цього не робить жодна мова світу. Наприклад, є пара імен Bedřich (чеське) і Friedrich (німецьке).

Чехи ім’я Фрідриха Енгельса тривалий час передавали як Bedřich. Зі свого боку, ім’я корифея чеської музики Бедржиха Сметани на німецькій сторінці Вікіпедії подається разом з його німецьким варіантом: Bedřich (Friedrich) Smetana. Подекуди практикують таке й поляки: Джордж Вашингтон у них Єжи Вашингтон, а Христофор Колумб – Кшиштоф Колумб.

Натомість, називаючи Володимира Владіміром, ми легітимізуємо російську фонетику в українській мові. Президента Білорусі тоді теж треба називати Аляксандр Лукашенка, але цього ніхто не робить.

Кожна мова-реципієнтка передає запозичення так, як вважає за потрібне. Польські імена Агнєшка, Болєк, Бодєк у нас АгнЕшка, БолЕк, БодЕк. Ми не передаємо польських мʼяких звуків, бо це неприродно для нашої мови. Так само неприродно в українській мові звучать російські кіріли, нікіти, іріни.

Один мій читач слушно сказав: «Це ж треба так не любити росіян, щоб називати їх так, як вони самі того хочуть». Одразу уявила розмову Медведєва з Путіним: «Наконєц-то началі називать нас по-чєловєчєскі: Владіміром і Дмітрієм, а нє какімі-то Володымыром і Дмытром на іх видуманном язикє».

Щодо аргумента про неприпустимість «одомашнення» росіян у нашій мові – якщо ставити мову на службу ідеології, тоді питань нема, але вже поставили написанням росія і путін з малої літери, водночас залишивши Сталіна й Гітлера з великої. Шонів, Єнсів і Джованні ми справді не передаємо Іванами, втім, чомусь Папу Римського переклали Іваном Павлом, хоча він не росіянин.

У мові не все так лінійно. І, до речі, як тоді називати Гоголя? Сам він називав себе Нікалай. То буде Нікалай Ґоґаль? Не потворно? Навіть Віталій Портников про це якось написав, не знаючи предмета: «Булгаков був би Михаїл (тому що він і був Міхаїл), а Гоголь був би Микола(й)». Ні, пане Віталію! Гоголь називав себе Нікалаєм. То чому ж ви хочете його перейменовувати? Треба бути послідовними: або всіх пишемо українською мовою, або всіх пишемо покручами.

Нагадаю, що в українській мові діє не фонетичний принцип правопису, як у білоруській, а фонетично-морфологічний. Тому Салавйов, Трубєцкой, Бранєвой суперечать законам нашої мови і калічать її. А прихильники викручування слів на російський лад пропонують піти за фонетичним принципом ще далі й передавати, скажімо, Ґьоте замість Ґете: це теж бздура.

Ну нема в нас «ґьо» і «кьо», язика зламати можна. Ґете (а більш по-українськи – Гете) і Кельн. Поважаймо українську традицію! Вона століттями формувалася на особливостях нашої вимови. І не Шрьодер, а Шредер. Недарма зараз бідкаються ІгоРЬОвичі, бо в нас «рьо» завжди було лише в кількох словах: трьох / трьом / трьома, чотирьох, згорьований, царьок, ларьок (хоча мало би бути царок, а ларьок – узагалі ятка або рундук).

Насамкінець наведу ще кілька тез професора Пономарева:

«Жодних Владімірів! Я шаную журнал «Український тиждень», але вони там до ручки доходять – пишуть, наприклад, Барісав. Ну це ж кошмар якийсь. Росіяни ніколи не передаватимуть ім’я Довженка по-українськи Олександр, а напишуть Александр, і правильно зроблять. Тому ми їхнього Пушкіна повинні писати Олександр. Треба відтворювати за законами мови, і ми це робимо взаємно».

«Коли Тарас Шевченко у вірші «Я не нездужаю, нівроку» писав «Добра не жди, не жди сподіваної волі – вона заснула: цар Микола її приспав», то це не означало, що наш поет уважав за свого Миколу Першого (Палкіна). Не означало й імʼя Катерина, а не Єкатєріна, що український народ мав за свою ту царицю, коли співав «Катерино, суча дочко, що ти наробила? Край веселий запорізький та й занапастила»».

Висновок: треба мати розуміння специфіки мовної системи, а не квапитися пришивати до неї різноманітні ідеологічні ґудзики. Академічне мовознавство ніколи не погодиться затверджувати у правописі скалічені антропоніми на зразок Нікалаєв та Єкатєрін.