Війна та інвестиційний клімат

Різні люди, у тому числі підприємці і народні депутати, кажуть: неважливо, про що говорив президент у святковій промові і чи згадував він, що Росія є агресором. Важливо лише одне — інвестиційний клімат. Хай би про що говорив, головне — аби приймалися і впроваджувалися правильні закони. Головне, кажуть вони, — це боротьба з корупцією, дерегуляція і справедливе правосуддя. А що ми ведемо війну саме з Росією, то всі і так це знають.

Це велика помилка.

Звичайно, потрібно приймати правильні закони, запроваджувати справедливе правосуддя, поглиблювати дерегуляцію і долати корупцію. Але це не головне.

Головний фактор привабливого інвестиційного клімату у країні — це наявність самої країни.

Френсіс Фукуяма у своїй фундаментальній праці «Витоки політичного порядку» описує три рівні політичного розвитку: державність, верховенство права і підзвітне (accountable) урядування [знавці інтегральної динаміки легко побачать тут політичні сутності відповідно червоного, синього та помаранчевого рівнів]. Кожен із цих рівнів є необхідним для наступного. Неможливо побудувати підзвітне урядування без верховенства права. Неможливо побудувати верховенство права без державності, без дієвих державних інституцій.

Державність — це найнижчий рівень політичного розвитку, перший в історичному вимірі. Його сутність полягає у простій і брутальній речі — монополія на насильство на певній території. Не дуже складна та інноваційна штука, чи не так? Але без неї все решта втрачає фундамент. (Ось чому Мінські домовленості можуть виконуватися лише покроково: поки окуповані райони не будуть звільнені, там не можна запроваджувати українське правосуддя та проводити українські вибори. Під дулами чужих автоматів ні суди, ні виборчі дільниці не працюють як належно.)

Для інвестиційного клімату необхідна наявність держави. В так званих «ДНР/ЛНР», в Абхазії та Південній Осетії, в Сомалі та інших подібних місцях інвестиційного клімату немає.

Сьогодні українська державність під загрозою — ми ведемо війну із сильнішим супротивником. Є лише два фактори, чому Україна ще існує. Перший фактор — це героїзм та самовідданість українських військових, добровольців та волонтерів. Другий фактор — це міжнародна підтримка, дипломатичний тиск та санкції, накладені на Росію.

Якщо ми хочемо мати інвестиційний клімат, спершу мусимо думати про ці два фактори, а потім — про правосуддя, дерегуляцію та державу у смартфоні. Піраміда соціально-політичного розвитку схожа на піраміду Маслоу: спочатку треба піклуватися про нижчі рівні. Поки немає безпеки, все решта неважливо.

Отже, героїзм військових та міжнародна підтримка. В обох випадках прямо називати агресора є необхідним. Не згадувати агресора на військовому параді, роздаючи державні нагороди героям та влаштовуючи хвилину мовчання на честь загиблих, — це означає замовчувати, за що і проти кого ми воюємо. Ми воюємо не проти абстрактної війни, яка прийшла у наш дім. Ми воюємо проти конкретного агресора, який вбиває військових і цивільних громадян нашої країни. Армія і ветерани розглядають відсутність згадки про ворога як неповагу до героїв, живих і загиблих.

Ще більш конкретною є потреба називати ворога на ім’я з точки зору міжнародної підтримки. Російська пропаганда (та її українські аватари) постійно підкреслює: конфлікт на сході України є громадянським, внутрішнім конфліктом. Не згадуючи Росію як агресора, ми відступаємо перед російською пропагандою, полегшуючи Росії зняття санкцій та розбивання міжнародного альянсу на підтримку України. Тим більше це стосується анексії Росією Криму, яка так само не була названа, — а саме за це Росія отримала найважчий пакет санкцій.

А третя причина, чому треба називати агресора на ім’я, — це помилковість твердження «всі і так знають». Спитайте соціологів. Величезна частина українського населення не знає, з ким війна, і не може впевнено відповісти на запитання, чи винна у цьому Росія. І ця частка населення збільшується щоразу, як ми сором’язливо пропускаємо ім’я агресора (соціологи бачать цей дрейф!), — адже коли ми мовчимо, російська пропаганда не мовчить. А потім ми дивуємося, чому населення підтримує союз з Росією і голосує за проросійські партії. А потім ми дивуємося, що населення квітами зустрічає російські війська і найманців.

Отже, якщо ми не називаємо агресора на ім’я, не пояснюємо правду про війну,

• то військові, ветерани та родичи загиблих відчувають неповагу і приниження, що знижує дух і боєздатність армії,
• то цивільні громадяни більше підпадають під вплив ворожої пропаганди, особливо у найбільш загрожених регіонах,
• то інші країни більше вірять у версію «внутрішнього конфлікту» і більше схиляються до зняття санкцій.

А це означає, що суттєво зростає загроза розширення території війни.

А значить, інвестиційний клімат падає, які б закони не приймали.

Гарні закони надзвичайно важливі, але лише за умови, що є армія та міжнародна підтримка, які стримали агресора і забезпечили можливість парламентських виборів, відкриття парламентської сесії та прийняття цих гарних законів.

У світі багато країн, які постійно знаходяться у війні і мають чудовий інвестиційний клімат.

У світі багато країн, які постійно знаходяться у війні і мають жахливий інвестиційний клімат.

Різниця не у законах.

Різниця у наявності боєздатної армії та міжнародної підтримки.

Заморожений конфлікт може тривати десятиліттями. Але щоб його заморозити, треба мати сильну вмотивовану армію та дієву міжнародну підтримку. Інакше він поширюється.

Спитайте моїх друзів-підприємців з Донецька, які мали великі активи, але вимушені були тікати з тим, що вдалося прихопити. А хтось не встиг втекти, і його привезли сюди у домовині, бо мародерам здалося, що він буде захищати своє майно. Гарні закони не змогли би врятувати ні права власності, ні життя. Інвестиційний клімат, в першу чергу, залежить від того, чи прийде завтра до вас на підприємство якийсь моторола з автоматом. Це і називається держава як монополія на насильство.

В окупованих районах немає інвестиційного клімату. Інвестиційний клімат буває лише в незалежних державах.

Доповідь закінчив.