Чому союз Алієва з Путіним не має бути сюрпризом для України

Про Україну, Росію і Азербайджан.

Тут читаю обурення позицією Ільхама Алієва, який уклав вже чергову угоду з «Газпромом». Точніше, його державна компанія Socar уклала угоду з «Газпромом». Ледь не звинувачення у зраді і з закликами бойкотувати Socar. Це дуже смішно, насправді.

Я не знаю звідки в Україні взялися симпатії до режиму Алієва, бо позиція азербайджанської диктатури завжди була гібридною і ніколи не була проукраїнською. Режим Алієва ніколи не був дружнім до України.

Режим Алієва ніколи не був дружнім і до Росії. У алієвського Азербайджану є один великий союзник – Туреччина. Особливо Туреччина Ердогана. І логіка зовнішньої політики Азербайджану така саме як у Туреччини. Тут ми щось даємо Україні і не підтримуємо російський дискурс з анексією територій. А отут ми співпрацюємо з Росією, де можемо заробити гроші і забезпечити собі гешефт.

При цьому Азербайджан стає все більш важливим альтернативним джерелом палива для Туреччини, для України, для ЄС. При цьому Азербайджан активно співпрацює з США та Ізраїлем у військових питаннях. Щоб підстрахуватися від російських ризиків.

Щодо співпраці Алієва і Путіна у питанні нафту і газу. Можна бойкотувати Socar, але чому ви не робили цього раніше? Бо азербайджанська державна компанія багато років співпрацює і з «Роснафтою», і з «Газпромом», і з Україною, і з Європою. І з будь-ким, від кого можна отримати гроші. Бо це державна компанія, яка є фактичною власністю диктатора.

А ще Азербайджан купує у російських металургів труби великих діаметрів. І, цілком можливо, саме азербайджанський газ заповнить українську ГТС (через Росію), щоб вона продовжила приносити нашій державі гроші. Бо отака вона гібридно – нейтральна політика.

Через те, що взаємодія завжди була вигідна і Росії (і приносила їй багато грошей), Росія з легкістю кинула свого номінально союзника – Вірменію. І так само легко кинула свої ж «миротворчі зобовʼязання» щодо Карабаху. Бо папери паперами, а гроші грошима.

Тому можна обурюватися, можна влаштовувати бойкоти (а зробити це щодо одного з ключових постачальників нафти і нафтопродуктів – справа доволі ризикована), можна ображатися. Але політика гібридних диктатур на кшталт Азербайджану чи Туреччини не зміниться. Питання у тому як нам з ними мати справу. А мати справу доведеться.