Азербайджанський газ із російським слідом: чого чекати Україні та ЄС?

Тож Путін перебуває з візитом у Баку. Серед можливих тем обговорення – транзит Азербайджанського газу до Європи. Точніше, формально Азербайджанського. Фізична можливість постачання є. Питання в обсягах. У такому разі паливо піде через українську ГТС до країн ЄС. Тобто формально Росія стане одним із транзитерів, але не постачальником. Україна збереже транзитний статус.

Постають питання: а навіщо це Путіну. І що ми з цього матимемо. Отже, спершу про інтереси РФ. У разі операції далеко не факт, що всі обсяги газу будуть фізично здобуті Азербайджаном. Паливо може продавати Socar, але де його придбали, на своїх бурових або, умовно, на контрольно-вимірювальній станції «Єлець» у Росії – інше питання. Для наших європейських партнерів головним буде те, що формально газ буде «азербайджанським».

І це частина загального тренду тиску на Росію з боку колишніх «союзних республік». Нагадаю, що Кремль послідовно обмежував доступ третіх країн до системи нафти та газопроводів. Аж до «аварій» внаслідок однієї з яких, наприклад, Туркменістан, втратив можливості експорту до ЄС. Але ситуація змінюється, і зараз Росія поступово здає позиції. Так, у нафтопроводі «Дружба» з'явилася казахська нафта. В єдиній системі газопостачання «Газпрому» може з'явитися азербайджанський газ.

Але де тут інтереси Путіна?

На мою думку, тут є кілька аспектів.

1. Частина «азербайджанського газу» може мати «російське походження». Але, підкреслю, найімовірніше лише частина. Алієв зацікавлений у розширенні можливостей торгівлі газом та нафтою третіх країн. І тут РФ лише один із можливих учасників схеми.
2. Ця схема зберігає (а може й збільшити) обсяги постачання газу через територію Туреччини і далі до ЄС. Ці маршрути, до речі, не припиняли роботи. Турецька республіка досягла мети стати газовим хабом для Європи та має «вхід» з як мінімум шести країн. Продає без проблем, проте може вибирати партнерів.
3. Домовленості щодо азербайджанського газу мають не тільки економічний вимір. РФ активно розганяє тему «українського сліду» у підриві Північних потоків (демонструючи «непередбачуваність» офіційного Києва) і при цьому підкреслено демонструючи свою «договороспроможність» за чутливими для ЄС темами. У тому числі, створюючи рамки, які дозволять «зберегти обличчя» європейським чиновникам – формально постачання будуть не російськими.

Що з цього мають Туреччина та Азербайджан?

Поки що судити складно, але на поверхні лежать кілька напрямків:

1. Коридор Північ-Південь. РФ вкрай зацікавлена ​​у реалізації цього проєкту, але мала свої види, зокрема у разі реалізації проєкту «зангезурського коридору» контролювати фізично (охороняючи, наприклад, підрозділами прикордонників). Але тут збігаються кілька подій. По-перше, у Вірменії та Азербайджані майже синхронно заговорили про перенесення обговорення пункту про «розблокування транспортних комунікацій» (п. 9 тристоронньої заяви від 2020 року) на «наступний етап діалогу». При цьому не виключено, що ідею буде реалізовано як проєкт під міжнародним контролем або захистом. Ще раз, міжнародним, але не російським.
2. Загальний процес нормалізації відносин між Вірменією та Азербайджаном, в якому РФ відіграватиме все меншу роль.
3. Туреччина, як згадував вище, істотно посилює свої позиції, роблячи РФ залежною щодо продажу свого газу на європейському ринку.
4. Туреччина отримує механізми тиску на Іран у питаннях відновлення (і частково спорудження) газопроводів, що з'єднують іранську систему із TANAP. А це можливість отримання бонусів у політичній грі у регіоні.

Що отримує Україна?

А це залежить від того, яку мету ми ставимо. Не варто забувати про нашу залежність від поставок нафтопродуктів і так, газу. Азербайджанська чи турецька сторона є прийнятними (з політичної точки зору) партнерами.

Питання збереження чи збільшення військової допомоги з боку країн ЄС. Прийнятна та необхідна тема. Створення нафтопереробних потужностей у країні? А чому б і ні? Якщо той самий азербайджанський Socar отримує умови для будівництва НПЗ, ми маємо паливо. А РФ навряд чи атакуватиме цей об'єкт, враховуючи газові питання та можливу негативну реакцію Алієва (точніше Ердогана та Алієва).

Ну і нарешті, у разі утримання Курської області це додатковий пункт на консультаціях щодо можливих рамках переговорного процесу. Азербайджанський газ може піти різними маршрутами, Суджа не єдиний «вхід» до нашої ГТС. Але важливий та зручний. Тобто робота станції – тема, що обговорюється. В іншому, як кажуть, поживемо – побачимо.