Давали дерев'яний телефон і казали «дзвонити». Військовий розповів про знущання у полоні РФ
«У всіх своїх гріхах росіяни звинувачують нас. Ми винні у тому, що в них настільки все погано», – розповів Максим Лапатін
20 місяців у російському полоні пережив ветеран 92 бригади Максим Лапатін. З них 12 місяців його катували в СІЗО у Мордовії, що в Росії. Там українських бранців систематично били струмом та кийками задля розваги, змушували здирати татуювання каменем, співати російський гімн та їсти окріп. У неволі Максиму разом з побратимами доводилося робити голки з курячих кісток, аби зашивати одяг, а також прати бинти, щоб обмотувати гнійні рани. Знущалися з полонених як фізично, так і морально, зокрема їм давали дерев'яний телефон для «дзвінків» рідним. Як інформує «Главком», про це йдеться у сюжеті «Суспільного».
Після обміну в січні 2024 року Максим Лапатін повернувся додому на рідну Дніпропетровщину. Його село Вищетарасівка постійно потерпало від російських обстрілів. Після «прильотів» у будинок чоловік щоразу ремонтував оселю, однак через посилення атак у травні 2026 року все ж евакуювався з родиною на Івано-Франківщину.
Далі – пряма мова ветерана Максима Лапатіна.
«Люди гниють і перуть бинти»
Мордовія – це повне свавілля. Я там пробув із січня 2023 до січня 2024 року. Нам сказали щось на кшталт: «Можливо, ви їдете на обмін». Але ми потрапили у мордовське СІЗО. А взяли мене у полон 9 червня 2022 року на Харківщині.
У Мордовії під час «прийомки» нас побили, як і в інших СІЗО. Але це був тільки початок. Весь день ти стоїш. Від того, що не рухаєшся, від постійного побиття та сирості починають гнити кінцівки. Лікування – електрошокер, зеленка, і лише один раз, якщо в тебе гниють ноги чи руки, тобі дають бинт. Решта часу – ти його переш. Люди гниють і перуть бинти. Не давати людині бинта свіжого? Один бинт на три-чотири місяці. Ми його прали – він жовтий уже був. Висох – і як палиця.
Якщо почалося запалення, гниття, три дні тобі можуть вколоти якісь уколи і дозволити ці три-чотири дні посидіти. Ти можеш сидіти, а решта все одно стоять. У мене дуже гнила нога. Вони чотири дні прокололи антибіотик: начебто і перестало запалюватися, але не гоїлося. За два дні з маленької плямки перетворилося у велику, і просто почалося гниття. Раз дали зеленку і кілька разів спиртову ватку, щоб я протер. Усе. Це – всі ліки. Воно досі у мене не зажило. Варто губкою протерти – і буде рана.
«Витягуєш руку для ліків, а тебе б'ють по ній шокером»
Вони хоч і робили флюорографію раз на три місяці, але багато людей хворіло на туберкульоз. До нас у камеру одного заселили. По-перше, він був хворий – підгнивав, а потім виявилося, що у нього туберкульоз. Але нам пощастило, що ніхто начебто не захворів. Росіяни потім почали якісь профілактичні ліки давати. Але що то було – хто його знає?
Ти просиш ліки, витягуєш руку, а тебе б'ють по ній шокером і кажуть: «Усе, одужав. Чи ще дати ліків?». Хворієш, не хворієш – їм байдуже.
12 ударів шокером по геніталіях за розмови у камері
Розмовляти взагалі заборонено. Ми пошепки розмовляли, а що робити? Відволікалися спілкуванням хоч на ту годинку-дві. Ми переповідали фільми. Про їжу розмовляли, кулінарію, як і що приготувати. Хоча говорили про одне і те саме, воно все одно якось відволікало – починаєш менше про негатив думати. Якщо (наглядачі, – ред.) побачили, що хтось розмовляє, виводять усіх з камери та б'ють. Буває, росіянин тихенько підкрадається і підглядає у вічко.
Через розмови нас з побратимом по 12 разів ударили шокером по геніталіях упродовж 30 секунд. Ти просто стрибаєш, як зайчик, а потім довго в туалет ходити не хочеться.
До туалету, до речі, можна йти тільки вдень та з дозволу. Якщо сходив без – виводять усю камеру та б'ють. Усе супроводжується побиттям. Примушували присідати по тисячі разів. Будь-яку камеру (наглядач, – ред.) відчиняє – і все: раз-два; раз-два. То присідати, то відтискатися. Просто знущання над людьми.
«Дають крихти – настільки «багата» країна Росія»
Через сім місяців, відколи я потрапив у Мордовію, нас один раз на два тижні виводили у двір погуляти. На дві хвилинки. У лазню водили один раз на місяць – у холодній воді доводилося митися і взимку, і влітку. Ти забігаєш, а наглядач каже: «У тебе є одна хвилина». Але рахує він до 15. Помився, не помився – усе.
Шматочок мила на чверть долоні – на вісьмох на тиждень. Знову ж таки, це і бинти людям прати ось цим милом. У нас була зубна паста як дорожня – це теж на один тиждень. Так само і туалетний папір. Наскільки вони злиденні – дають ці крихти – настільки «багата» країна Росія. Стригтися та голитися дозволяли один раз на три місяці, тобто коли ти вже заріс. Станків узагалі не було. Давали машинку – і то таку, що доводилося нею по три-чотири години голитися, бо вона перегрівається.
Ми навчилися з курячих кісток голки робити, щоб одяг зашивати. Одяг не змінювався. Він такий помаранчевий, як у двірників.
Давали дерев'яний телефон подзвонити до рідних
Перед Мордовією я чотири місяці був у СІЗО в Старому Осколі. Там сильних допитів та побиття не було – тільки під час «прийомки». Тоді дозволили три рядки написати додому російською мовою: що я в полоні, не хвилюйтеся, скоро буду вдома. Я не вірив, але жінка каже, що той лист прийшов. Напевно, коли були обміни, вони просто передавали ці ящики з листами, бо ні адреси, нічого я не писав. Я просто написав: Лапатін Максим Сергійович, і хто отримувач – Лапатіна Наталія Валеріївна.
У тому СІЗО брали зразок почерку, робили 3D-знімки голови в спеціальних апаратах, брали кров, відбитки пальців, брали запис голосу. А уже в Мордовії єдиний зв'язок з рідними – давали дерев'яний телефон і казали «дзвонити». Знущалися. Просто у них такі жарти.
Хвилина на те, щоб з'їсти окріп
О шостій ранку – підйом. Нас було восьмеро у камері. А вона, щоб ви розуміли, – два-три метри завширшки і шість метрів завдовжки. Якраз восьмеро людей стає в ряд: від вікна до туалету. І стоїмо, бо сідати не можна.
На їжу, якою б вона не була (окріп чи не окріп), тобі дають одну-дві хвилини. Їли ми по черзі. Обід – перше та друге – все скидали в одну тарілку. І цієї їжі було дуже мало. Ти живеш від їжі до їжі. Хліба дають одну буханку, тільки вона розрізана нерівно: є більші та менші шматки. У камері ми намагалися якось домовитися: сьогодні один бере більше, а завтра – інший. І так змінювалися. У нас була нормальна камера, ми підтримували одне одного. Кілька людей тільки змінилося, бо когось звільнили – на обмін відправили.
З нашої камери останнього хлопця обміняли 15 травня 2026 року. Недавно я виходив з ним на зв'язок. А так були морпіхи з 36 бригади. Один хлопець, здається, той, якого у травні обміняли, був з 95 бригади. Один був цивільний і ще один – прикордонник.
«Найважче – це коли ти чуєш, як катують людей»
Усе супроводжувалося постійними побоями. Знущання, повне знущання. Змушували людей коридором повзати. Якщо ти морпіх – ти повинен вміти все. «Азовців» вони взагалі ненавидять — їх просто б'ють, добивають.
Там був хлопець — я не бачив, але чутно, що він молодий (десь років 20). Далі вигук: «А, ти з «Азову!». І все. Починається побиття. Особливо з шокером. Найважче – це коли ти чуєш, як катують людей. Це психологічно дуже складно. Молодий був хлопець. Просто від тих тортур, від побиття у нього був тваринний страх. І він по п'ять разів за п'ять хвилин до перевірки бігав до туалету, бо хотілося. Просто доводять людей до тваринного страху, хоч ця перевірка триває заледве дві хвилини. Вибігли, старший камери сказав, скільки людей, скільки хворих – усе. Це буквально хвилина, але вона так довго триває.
Пропонували взяти на себе вбивство чи мародерство
Допити були постійні. Одне й те саме: де служив, яка частина, звідки, що і до чого, чому? Знаю, багатьом хлопцям, особливо тим, хто з Маріуполя, пропонували: «Візьми на себе вбивство чи мародерство, тебе швидше обміняють». Провокували. Люди брали, а потім їх везли до Донецька, і там по 20 років хлопцям давали.
Приїжджали, бувало, з Таганрога спецназівці. Судячи з голосу, їм до 25 років. І починають просто так бити щодня. Ти просто не хочеш, щоб наступний день настав. Просто живеш цим днем, аби лише він не закінчився. Просто заради сміху, заради жарту. Тоді мені було найважче. Просто не хотілося наступного дня.
Змушували каменем здирати татуювання
Б'ють за татуювання. Тризуб чи козак, чи щось таке схоже – усе. Деяких хлопців змушували брати камінь та здирати татуювання. В одного був козак із булавою. Кажуть: «Щоб до завтра у тебе її не було, бо тобі пи**а».
У нас був блок до 300 людей. І наглядач цю перевірку проводить, йде і радіє: «Я 300 «укропів» відпи**ив». Хлопці вже по три роки у полоні, і вони їх просто б'ють, як грушу. Можна сказати, що це – жива боксерська груша. Головне не вбити. І все це йде від керівництва, бо якщо начальник в'язниці не дасть дозволу, то ніхто нікого не чіпатиме.
«Ти маєш кричати, що Путін – це президент світу»
Змушували вивчати російський гімн. Ти повинен знати, скільки у ньому рядків, букв голосних та приголосних, крапок та ком. Виводять на коридор, і ти повинен проспівати п'ятий рядок гімну. Потім ці всілякі їхні пісеньки вивчити. Всі, що вони співають: «Росія, вперед», ще щось про Петра I. Вони постійно крутили ці пісні. Ми вже по них орієнтувалися, коли обід чи вечеря. Ти повинен придумувати співанки. Ти маєш всякими можливими способами ганити Зеленського. Ти маєш кричати, що Путін – це президент світу.
У всіх своїх гріхах росіяни звинувачують нас. Ми винні у тому, що в них настільки все погано. Ті, яких я бачив у в'язницях, свято вірять своєму «вождеві». Вони його обожнюють і змушували нас обожнювати, доводячи просто до тваринного страху.
Їжу, цю баланду, в Мордовії розносили теж ув'язнені (російські, – ред.) Їм теж дозволяли над нами знущатися. Казали: «Співай пісні». Були такі хлопці, які гарно співали, і їх змушували. Хто коридор прибрав, почував себе чи не начальником. Там кожне гівно почувається керівником, бо у них безкарність. Їм можна.
Подарунок від Діда Мороза – удари по печінці
У грудні 2023 року приїхав представник якоїсь там організації – чи депутат, чи хто. Тоді нам дали поголитися, постригтися. Дозволили лише один день посидіти на ліжках – можна було не вставати. Це було показово. Він зайшов у три-чотири камери ці нещасні, пообіцяв хлопцям: «Я вам подарунки на Новий рік привіз».
На Новий рік нам дали подарунки – удари по печінці. Все, що вони подарували. Ще й казали: «Це – подарунок від Діда Мороза».
«Я з'їв десять тарілок супу і все одно був голодним»
Нас обміняли вже 31 січня 2024 року в Сумській області.
У пункті обміну нам уже познімали скотч, і зайшов хтось з наших: «Вітаю вас в Україні, хлопці. Пересідаємо до нашого автобуса, йдемо». Була радість. Особливо, коли водій автобуса дав желейну цукерку. Вона така смачна була!
Потім ми поїхали до реабілітаційного центру, їли там. Жіночка каже: «Ви багато не їжте». Нам дали ліки, правда. Десять тарілок супу я з'їв одразу і все одно був голодним. Настільки хотілося їсти. Нам дали телефони, і я подзвонив додому, кажу: це – я. Все, сльози на очах. За один день я вже був у Дніпрі й наступного дня дружина приїхала до мене.
У травні мене направили на реабілітацію до Литви, де я провів 21 день. Там такий хороший центр. Нас возили на баскетбол, окрім того, що ми проходили реабілітацію у шпиталі. Я бачився з президентом Литви, поспілкувався з ним.
Пошкоджений російськими обстрілами дім і «полювання» дронів на цивільних
Після полону мій стан, м'яко кажучи, тяжкий. Коли я вийшов на волю, то важив лише 52 кілограми при моїй нормі 70. Психіка сильно порушена, хоча до війни у мене не було проблем ані з тиском, ані зі здоров'ям.
Удома вже були два «прильоти» в мою хату в селі Вищетарасівка на Дніпропетровщині. Я там жив з дружиною, сином та мамою. У 2024 році російський дрон просто у вхідні двері залетів. Потім – артилерійський снаряд у двір. Я все поремонтував. Війна не війна, але в сараї жити не буду.
Село дуже бомблять, особливо з березня 2026 року. Просто їде людина на велосипеді в магазин, і в неї влітає дрон. Автомобіль швидкої допомоги, безкоштовну жовту маршрутку так само розбомбили. Світла і води немає, навчання дистанційне неможливе, бо перебивають дроти. Дитині треба гуляти, а я не можу сина випустити під дрони.
Тому ми через організацію «Проліска» евакуювалися сюди, на Івано-Франківщину. Тут живемо у прихистку. Тут – краще. Мені допомагають. Я не залишився один, як-то кажуть.
«Сплю по три години на добу»
Найбільша проблема зараз – це розлади сну. Я не можу нормально спати: можу заснути о восьмій вечора, а о дванадцятій прокинутися. І все – далі просто лежу і дивлюся в стелю. Тобто сплю по три години на добу. Спілкуюся дистанційно з психіатром. Вона виписала мені ліки, але ще збираюся на стаціонар йти в лікарню, аби вилікувати ці розлади сну.
Зараз у мене постійно болить спина, мучать сильні головні болі, а суглоби просто викручує – це все наслідки тих постійних побиттів у камерах. Буває, коли починаю швидко йти, нападає такий сильний кашель, що аж до блювоти. Внутрішні органи мені там добряче повідбивали
Зараз пройду трошки реабілітацію, підлікуюся. Потім буду працювати, а що робити? Що більше ти зайнятий, то менше ти про погане думаєш. Я вірю, що все ж таки все буде нормально. У нас буде мир, ми повернемося додому. Перемога буде за нами все одно.
Нагадаємо, правозахисники верифікували 186 місць, де Росія утримує українських полонених і цивільних заручників. При цьому жодне з них не доступне для міжнародних спостерігачів.
До слова, звільнений з полону військовий розповідав, що молився перед кожним походом до їдальні: росіяни давали на їжу лічені хвилини і карали навіть за те, що людина не встигала поїсти.
Коментарі — 0