Хвилина мовчання: згадаймо Дмитра Губарєва, який поліг на «Азовсталі»
Попри проблеми зі здоровʼям, хлопець ще у 2021 році змінив цивільне життя на військове
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Дмитра Губарєва.
«Інтелігент» – так Дмитра Губарєва називали в полку «Азов». Цілком виправданий позивний для філософа за освітою, який, проте, обрав своєю справою фронт. Дмитро структуровано мислив, тож і добре викладав думки – чітко й логічно.
Мудрість і знання черпав із життя та книжок. Вони й досі стоять на полиці невеликої кімнати в Києві. У деяких із них – закладки. Ці книжки після загибелі Дмитра передали батькам його побратими з полку.
Дмитро народився 1992 року в Києві, закінчив гімназію з поглибленим вивченням іноземних мов. Батько згадує: син не був відмінником, був звичайним хлопцем. Але завжди, коли треба було закрити «хвости», — «затягував ременець» і впевнено заробляв хороші оцінки.
Хлопець займався боротьбою, кікбоксингом, бойовим самбо, джиу-джитсу.
«Йому подобалися види спорту, де можна себе проявити, де є сила духу й потужна фізична підготовка», — розповідає батько Валерій Ілларіонович.
Хлопець не мав шкідливих звичок. Натомість любив музику, природу, ходив у гори. Минулої осені сам проклав собі маршрут українськими Карпатами – отак сам із рюкзаком у потягу до Воловця.
«Він любив відчути всю велич природи на собі. Побачити не по телевізору, а на власні очі. У Карпатах просто ходив горами й полонинами, спілкувався з місцевими, куштував тамтешню їжу, цікавився історією краю», – згадує Валерій Ілларіонович.
В університеті Дмитро швидко потоваришував з одногрупником Степаном. Спілкування про схожі уподобання в музиці переросло у справжню чоловічу дружбу. Вони допомагали один одному в навчанні, відпочивали, а також разом брали участь в Революції Гідності.
«На Майдан ми ходили як після пар, так і замість них. У дощ, сніг – байдуже. Нам було важливо бути там. З Дімою також були присутні, коли на перетині Хрещатика та бульвару Тараса Шевченка повалили перший памʼятник Леніну. Навіть є фото, де ми на голову Леніну поставили ноги», – сміється Степан, згадуючи університетські пригоди з найкращим другом.
Після анексії Криму та захоплення російськими найманцями території на Донеччині та Луганщині, студенти-філософи почали багато говорити про війну. І, звісно, про себе в ній.
«Я чітко памʼятаю, як у 2015 році Діма говорив, що хоче їхати на схід захищати країну. Ми навіть обговорювали, як би він міг об’єднати військову службу та навчання», – пригадує товариш Дмитра.
«Він був справжнім патріотом. Війна так довго триває, вже 8 років, але вона за цей час зникала з інфополя. Нам усім здавалося, що нам нічого не загрожує, а Діма й тоді розумів небезпеку, – згадує товариш Губарєва. – Якщо нашим батькам не завжди, то нашому поколінню вже очевидно, що від Росії ми за всю історію нічого доброго не бачили. Діма з 2014-го вважав, це несправедливо: на наші території зазіхають! Багато хто заплющував на це очі, але не Дмитро».
Але тоді хлопець не пішов до війська. Життя тривало своїм плином. У вільний час хлопець грав на клавішах, сопілці, ударних, губній гармошці, гітарі. Коли вступив до університету, тато захотів зробити сину коштовний подарунок. Дмитро обрав не якийсь ґаджет — попросив якісну електрогітару. Вільно міг зіграти на ній класику рок-музики чи сучасні хіти.
Друг Степан каже, що музика посідала велике місце в житті Дмитра, за винятком хіба останніх двох років – тоді вже більше спорт, книги, робота… Дмитро багато працював над собою, вважав, що людина повинна дотримуватися принципу калокагатії, як у Стародавній Греції – бути розвиненою і тілесно, і розумово. Жив за цими правилами.
Батько говорить про Дмитра як про дуже самостійну та відповідальну людину – таким вони його з дружиною виховували. Він не просив допомоги ні в кого, навіть у тата.
«Людина повинна відповідати за свої вчинки, повинна ухвалювати зважені рішення, жити не чиїмсь коштом, а власними думками й діями», – Валерій Ілларіонович пишається, що саме такі риси й бачив у синові. Каже, за все життя не пригадає випадку, коли син би його розчарував чи викликав бодай краплю сорому.
Діма любив прогулюватися парком Шевченка, біля якого навчався, бо в ньому бачив справжній Київ. Пишався, що був студентом Червоного корпусу. Казав: «Як же нам пощастило, що ми навчаємось у найгарнішому місці!» Він був переконаний, що середовище, естетика навколо формують людину.
Його батьки мають по декілька вищих освіт, але синові фаху не нав’язували. Дмитро обирав свій шлях сам. Спершу вступив до КПІ ім. Ігоря Сікорського, провчився пів року, добре склав сесію, але зрозумів, що більше ваблять гуманітарні науки. Знову склав ЗНО – краще, ніж попереднього року — і став студентом філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка. Цікавився історією, релігієзнавством, культурною спадщиною України. Непогано знав англійську, з гімназії вивчав німецьку, володів іспанською.
Оскільки навчання на магістратурі треба було оплачувати, Дмитро пішов на роботу. Для нього було принципово, щоб не батьки діставали гроші з кишені, а він сам зміг забезпечити собі академічний ступінь.
Так, хлопець працевлаштувався інспектором по контролю за благоустроєм в держрайадміністрацію у Голосіївському районі столиці. Потім його підвищили до старшого інспектора.
Після – працював менеджером з продажу компʼютерної техніки, згодом займався продажем реклами для закордону. У цьому Дмитру допомогло володіння іноземними мовами. А набравшись досвіду, він мав вже свої бізнес-проєкти.
«Він ніколи не хотів бути звичайним. Не плисти за течією. Йому потрібно було самостійно ухвалювати рішення та долати труднощі», – каже про свого сина Валерій Ілларіонович.
Незадовго до початку широкомасштабного вторгнення Росії Дмитро вступив до лав полку «Азов».
«Діма мав білий білет, але дуже хотів служити. Окрім зору, були проблеми зі спиною: одного разу він надірвав її в залі, і вона його тривожила вже третій-четвертий рік. І вже на етапі добору до полку йому єдиному дозволили прийняти знеболювальне, щоб пройти марш-кидок на 28 км», – згадує друг Степан, який навчався з Дмитром на філософському факультеті КНУ.
У жовтні 2021-го – після зборів у Києві – його відправили до Маріуполя в навчально-тренувальний центр для проходження обов’язкового «Курсу молодого бійця». Відбір Дмитро пройшов і підписав контракт на три роки. Ділився з другом, що восени 2022-го його підрозділ змінить спецназ на передовій. Степан був вражений, адже це доволі небезпечно.
«То я заради цього сюди і прийшов», – відповів тоді Дмитро.
В «Азові» хлопець знайшов себе. Йому подобався режим, тренування за графіком, дисципліна, порядок, його військова спеціальність, служба біля моря…
«Пам'ятаєте, взимку щодня лунало: буде війна, не буде… – каже Степан Катуна. – Проте розповіді Діми про настрій азовців, його пости в соцмережах заспокоювали: у загарбника жодних шансів».
Дмитро запевнив свого друга, що на східній лінії вистачає вмотивованих людей – хоробрих, великих воїнів, які вміють захищати своє. Тож у 20-х числах лютого Степан заспокоював уже своє коло знайомих: нема чого боятися, адже наш Діма в «Азові»!
«Він був добрим, щирим, старанним, порядним, сміливим. Ми завжди йому казали, що у житті потрібно нести відповідальність за кожне прийняте рішення. Був самостійним. Сам обирав вид спорту, яким займатиметься, музичний інструмент, на якому гратиме. Університет, у якому навчатиметься теж обирав сам. За покликом серця вибрав для себе філософський факультет університету Шевченка. Навчався із задоволенням та захопленням. Отримав диплом бакалавра, магістра. Військову службу він теж обрав сам, добровільно. На запитання «Чому саме «Азов»?» відповідав: «В «Азові» – є дух, там все серйозно, в «Азові» – найкращі». Безмежний біль – говорити про сина у минулому часі», – згадує батько.
«Боротьба навіть шляхом воєнних дій. Він же пішов до «Азову» ще до повномасштабної війни. Добре розумів, що, можливо, щось там буде… Один із його товаришів до 24 лютого, коли посольства почали евакуюватися, порадив Дмитру їхати звідти: «Може бути каша». Але Діма відмовився, і я знаю, що він ніколи б не погодився залишити «Азов». Для нього це була би велика ганьба – покинути своїх, коли всі його побратими там, стоять на захисті української землі».
Ще до повномасштабної війни Дмитро опанував спеціальність парамедика, дуже добре склав тести з тактичної медицини, тож, уже перебуваючи на «Азовсталі», надавав першу допомогу пораненим. Писав звідти друзям, що спочатку не брав участі в боях – займався евакуацією поранених на завод, перев’язками, допомагав хірургам.
Коли морпіхи з'єдналися на заводі з азовцями, Дмитро вже виходив на бойові завдання як звичайний солдат. Зокрема замінив гранатометника після його загибелі.
Останнє фото надіслав батькам: там Дмитро в окулярах і з собакою. Сказав, що знайшов собі друга, ще одного побратима. 15 квітня Дмитро Губарєв отримав смертельне поранення під час боїв за «Азовсталь», того ж таки дня загинув.
«Діма народжений воїном, він виконав і перевиконав свою доленосну місію. Він для мене був найкращим другом. Студентські друзі – це назавжди. Боляче від втрати, звичайно, але гіркі емоції перекриває гордість – за його величне життя і його подвиг. Я вважаю, що завдячую йому життям», – каже про Дмитра його друг Степан, додаючи, що той був людиною із чіткою позицією, правильним світоглядом, напрочуд хоробрим.
Смерті воїн не боявся. Степан згадує цитату давньогрецького філософа Епікура, яку Губарєв узяв собі за девіз: «Поки ми існуємо, немає смерті, а коли є смерть, тоді немає вже нас».
Після загибелі сина, родина намагалась знайти бодай якусь інформацію про останні дні свого захисника. Проте більшість тих, хто був з Дмитром, або загинули, або досі в російському полоні.
«Ми сподівались, що командир його взводу, якого вивели з «Азовсталі», після полону вийде та розкаже про сина. Зокрема, і про його останній день. Але імʼя командира було у списках загиблих під час теракту в Оленівці», – пояснює Валерій.
В університеті, де навчався Дмитро, створили іменну аудиторію полеглого випускника. Однокурсники та товариші склали Дмитрові «Листа у Вічність», де й додали хронологію повідомлень, які хлопець писав під час оборони Маріуполя, коли міг виходити на зв’язок. Також 17 травня президентським указом Дмитра посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Без Дмитра залишилися батьки та його молодша сестра, яка теж навчалась у КНУ імені Тараса Шевченка, а зараз здобуває освіту за кордоном.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0