Хвилина мовчання: згадаймо добровольця Григорія Цехмістренка, який повернувся з Канади захищати Україну
Хлопець мав можливість жити як захоче у будь-якій точці планети, проте він приїхав в Україну перед початком повномасштабного вторгнення, щоб захищати Батьківщину
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Григорія Цехмістренка.
У 1386 році Швейцарія отримала свого національного героя. Арнольд фон Вінкельрід під час битви під Земпахом прийняв на себе удари сотні ворожих списів. І ціною власного життя стримав просування ворожого загону, у той час, як його побратими обійшли війська Леопольда ІІІ Австрійського і розбили їх, відстоявши незалежність Швейцарії.
Арнольд Фон Вінкельрід став прикладом самопожертви заради власної країни. Цю історію дуже любив Григорій Цехмістренко – канадець українського походження, який за мету свого життя обрав гасло – служити й жити заради інших. І всі, хто його знав, погоджуються – Григорій неухильно дотримувався цих принципів.
Григорій Цехмістренко народився 19 грудня 1994 року в Рівному в родині керівника та засновника агрохолдингу «Райз» Віталія Цехмістренка, доларового мільйонера. Проте достаток аж ніяк не розбестив хлопця – він ріс чесним і цілеспрямованим, надзвичайно чуйним до інших людей та їхніх проблем.
«Він ніс світло, і це світло було не штучне, воно йшло прямо з його серця», – сказав тато хлопця.
Згодом, коли батько Григорія став депутатом Верховної Ради України, родина переїхала до Києва. Хлопець навчався у 89-ій школі на Печерську. Його однокласник і друг згадав: коли Григорій тільки прийшов до них у клас, одразу заявив – пов’яже своє майбутнє зі збройними силами.
«Хтось мріяв стати поліцейським, хтось – космонавтом, а Григорій просто тоді сказав: я хочу бути військовим. І він до цього йшов, не збавляючи темпу. Для нього ще тоді, за партою, найвищою честю було воювати за свою країну, він нам про це неодноразового говорив», – поділився товариш.ʼ
Григорій ріс всебічно розвиненим хлопчиком – вивчав англійську та іспанську мови, грав у шахи, регбі та волейбол, займався тхеквондо, плаванням і сноубордингом, ходив на каное та байдарках. У 2011-му, коли Григорію було 16 років, родина Цехмістренків переїхала в Канаду, де згодом отримали громадянство. Григорій увесь час ішов до своєї мети – проходив курси з тактичної медицини в багатьох країнах, був на різних військових навчаннях – у США, Польщі, Чехії.
«Він дуже багато тренувався для того, щоб стати справжнім воїном. Гроші на різноманітні курси він заробляв влітку, працюючи на будівництві й інших важких роботах. Якби все скінчилося інакше, я переконаний, що він би без проблем пройшов відбір до Сил спеціальних операцій Канади або США, і зайняв би гідне місце серед кращих воїнів», – розповів друг.
У перервах між навчаннями Григорій активно подорожував світом, працював в лікарнях у Мексиці, Танзанії, країнах Південної Африки, допомагав християнам-місіонерам у Зімбабве.
Григорій захоплювався Норвегією та Ісландією. Але Україна завжди залишалася для нього рідною. Він часто сюди приїжджав, щоб побачитися з друзями та відвідати родичів. У 2014 році, коли почалася Революція Гідності, Григорій повернувся до Києва – щоб бути зі своїми друзями на барикадах.
«Він прилетів о першій дня й одразу пішов на Майдан. Коли пішла перша лавина внутрішніх військ, він був серед тих, що залишилися і захищали барикаду до останнього», – сказав батько хлопця.
Тоді Григорія поранили, він отримав струс мозку і був затриманий. Батьки шукали сина на барикадах. Мати тримала його фотографію і питала: «Чи не бачили ви цього чоловіка?» Григорія впізнали товариші. Виявилося, що йому дали позивний «Говерла» – за зріст і добре та велике, як гора, серце.
«Коли ми визволили Григорія, я запитав: «Сину, чому так сталося?» Він відповів: «Коли пішли в наступ, багато чоловіків, які були на барикаді, злякалися цієї сили, і почали тікати. Ми з кількома іншими чоловіками взяли щити, палиці, і стримували нападників скільки могли», – розповів батько.
Григорій передчував, що буде велика війна, неодноразово ділився цими думками з батьками та друзями. Рідні намагалися відмовити сина від участі в майбутніх бойових діях. Але марно.
«Я пропонував Григорію втілити його давню мрію – вирушити на вітрильній яхті у навколосвітню подорож. Але товариш, з яким він зібрався їхати, вирішив іти на фронт, і Григорій теж пішов. Дарма що він був дуже забезпеченою людиною, він свідомо зробив свій вибір. В Україні в нього не було батьків, яких треба було захищати, але він пішов на війну – заради своєї Батьківщини», – зауважив тато Григорія.
Віталій Цехмістренко, який два скликання був депутатом Верховної Ради та свого часу входив до переліку 200 найбагатших українців, визнав, що не заохочував сина до участі у війні, але розуміє його вибір: «Я зовсім не хотів, аби він їхав, оскільки він був нашим єдиним сином. Однак, він сказав, що Україна – його дім, і що там його коріння», – зі сльозами на очах промовив Віталій.
17 лютого 2022 року Григорій Цехмістренко повернувся з Канади до Києва. Під час розмови з друзями неодноразово наголошував – росіяни обов’язково нападуть з дня на день. Сам Григорій був готовий до цього. Жодного разу не сумнівався у своєму виборі.
«Коли 24 лютого в Києві прогриміли вибухи, Григорій одразу вдягнув форму, зібрав речі та пішов на заздалегідь погоджений пункт збору легіонерів. Він чітко знав, що робить і де йому потрібно бути в той момент», – розповів друг хлопця.
Спершу Григорій воював у складі полку «Азов». Там мав позивний «Дюрер» – на честь відомого німецького художника доби Відродження. Бився з росіянами у Гостомелі, захищав Мощун, воював на Херсонському напрямку. Згодом приєднався до Сил спеціальних операцій Іноземного легіону. Там узяв позивний «Грег». Друзі зазначають: Григорій поважав гриф «секретно», і ні друзям, ні батькам не розповідав, що і де він робив. Зазвичай, ділився смішними історіями, які з ним траплялися.
У своєму інстаграмі бойовий медик Григорій Цехмістренко активно закликав допомагати війську, звітував про отримані від волонтерів донати та речі. Коли зрідка приїжджав на відпочинок до Києва – обов’язково зустрічався з друзями. А наступного дня вже повертався на фронт, де рятував життя пораненим побратимам.
«За всю нашу дружбу і нашу військову кар’єру, я ніколи не бачив, щоб він підвищував голос на когось. Він завжди з посмішкою йшов вперед. Ми це відчували. Весь легіон це відчував. І коли ми були не на передовій, а на ротації, він завжди знаходив час, щоб навчити нас та інші легіони медицині», – зазначив побратим Григорія.
«Я бачив багато добрих людей, але добріших за Грішу не зустрічав. Його доброта та порядність настільки безмежні, що взагалі непритаманні людському роду, бо аж поза раціональним… Поки одні покидали Україну, він їхав на зустріч війні. Хоча міг жити як захоче у будь-якій точці планети. За декілька днів до війни Гріша оцінював армію Московії як досить потужну силу. Але на запитання хлопців, якщо вони такі сильні навіщо тоді ти приїхав? Зустріти смерть? Він відповів, що смерть за Україну – це найкраща смерть з можливих», – написав товариш Григорія.
За словами Віталія, батька Григорія, його син активно будував плани на майбутнє та хотів після війни звести будинок на узбережжі. Тато захисника разом із дружиною прилетів з Канади до України у вересні, аби допомогти синові та країні боронитися від російської агресії. Вони встигли провести разом два тижні на Різдво, після чого Григорій вирушив у свою останню ротацію на фронт.
8 січня 2023 року Григорій востаннє провів вечір зі своїми рідними – на домашньому молитовному зібранні читали Біблію, слухали проповідь пророка, багато говорили. А наступного дня хлопець поїхав у Бахмут.
Григорій Цехмістренко загинув там у ніч проти 15 січня. За свідченнями товаришів, росіяни вдарили по позиції з РПГ. Після першого пострілу двоє членів групи отримали важкі поранення, і Григорій побіг надавати їм допомогу. Через деякий час росіяни вдарили вдруге. Вибух пролунав позаду Григорія. Він загинув, прикривши поранених своїм тілом. Григорію було 28 років. За відвагу його посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
20 січня 2023 року в Києві відбулася церемонія прощання. Поховали Григорія в селі Чабани на Київщині. На могилі – величезне полотно червоних троянд із білим хрестом, над яким майорять два прапори – український і канадський.
«Григорій любив Бога, був справжнім християнином і старався своїми вчинками бути подібним до Христа. Він ніколи нікого не засуджував. Коли був Майдан, він часто повертався додому без верхнього одягу, ми його питали – сину, де твій одяг? А він казав – я віддав тим, кому він був потрібен більше… Ми з дружиною не сказали Григорію – прощай, ми сказали йому – до побачення, сину. Ми знаємо, де він є, і ми з ним там зустрінемося», – наголосив батько захисника.
«Його смерть нагадує, що в такі драматичні часи не можна бути осторонь. Кожен мусить зробити свій вибір. І він свій вибір зробив. Він був «майданівцем», був тут, у Києві, під час Євромайдану, ризикував життям. І це був дуже свідомий його вибір – приєднатися до ЗСУ», – наголосив друг загиблого.
«Ця родина поїхала з України до Канади, щоб там почати нове спокійне життя. Але, думаю, вони ніколи не могли й уявити, що життя так до них повернеться. Я знаю, що ця родина дуже мужньо сприймає цю трагедію, це горе, вони пишаються своїм сином. Вони знають, що їхній син віддав своє життя за дуже велику справу», – додав він.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0