Загинула від рук снайпера через два дні після освідчення. Згадаймо Юлію Пастернак
На сороковий день після загибелі Юлії ворожа куля обірвала і життя її коханого Ігоря
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Юлію Пастернак.
За переказами побратимів, 22 квітня Юлія Пастернак (позивний Венера) повзла забрати з лінії вогню важко пораненого українського воїна. На собі мала чіткі розпізнавальні знаки Червоного хреста, проте її вбив ворожий снайпер, порушуючи всі закони ведення війни.
Юлія народилася у Кам'янці Черкаської області 18 липня 1982 року. Закінчила Кременчуцьке медичне училище й 14 років поспіль працювала в рідному місті медиком «швидкої».
«Для мене вона була дуже важливою людиною, я завжди на неї рівнялася. Юля ніколи не боялася перешкод і труднощів. По життю дотримувалася правила: «головне – не панікувати, не плакати». З нею можна було поговорити про будь-що і ніхто про цю розмову не дізнається. Завжди давала хороші поради, незалежно – чи це особисті питання, чи професійні. Вона приходила на роботу, як сонечко, завжди усміхнена, всіх підбадьорювала. Юля часто мені сниться і навіть у снах підказує, як зробити в тій чи іншій ситуації», – згадує колега Юлії Вікторія Кучеренко.
У Кам'янці Юлія популяризувала польську культуру – у 2021 році її було нагороджено подякою Черкаської обласної громадської організації «Польський культурний центр імені Кароля Шимановського» за внесок у розвиток польської культури на Черкащині.
Юля Олексіївна жила своїми дітьми: сином Олексієм та донькою Дариною. Її любов до своїх дітей була безмежною. За спогадами знайомих, «мама Юля не вагаючись ні хвилини, віддавала всю себе дітям і будувала їм щасливе, безтурботне дитинство», «Юля завжди бажала для дітей найкращого. Вона ніколи ні на що не скаржилася, як би їй тяжко не доводилось в житті. Не сиділа на одному місці, хотіла досягти більшого. Жила для дітей…».
Рідні згадують, що Юлія, яка виросла в місті музеїв, прагнула побачити увесь світ:
«Мама любила подорожувати, їздити на природу, озеро чи річку, відвідувати місця, де вона ще не була, щоби роздивитись, пізнати щось невідоме і нове, – згадує донька Дарина. – Якось сказала, що ніколи не була у Львові і взагалі на заході України. Ми купили квитки на потяг, зібрались і поїхали. Спершу до Львова, потім у Хуст, а звідти – в маленьке селище Шаян. Каталися велосипедами, їздили на екскурсії до солоного озера, в Ужгород і назад до Львова. І це все лише за п’ять днів. Екскурсії, музеї, нові місця, нові враження, нова інформація».
У листопаді 2020 року Юлія підписала контракт із ЗСУ. Спершу перебувала у навчальному центрі «Десна», де здобула кваліфікацію бойового медика. Жінку зарахували до 72-ї окремої механізованої бригади «Чорних Запорожців». Вже у 2021 році проходила службу в зоні ООС.
На початку російського вторгнення 72-а бригада дислокувалася в Білій Церкві. Батальйон, у якому воювала Юлія, було перекинуто у Броварський район. Вже з кінця березня бригада звільняла від окупантів Сумщину, а у квітні – Харківщину.
На війні жінка примудрялася рятувати, витягуючи з поля бою, бійців, важчих за неї вдвічі, часто під обстрілами артилерії та снайперів. При цьому сама керувала автомобілем, сама вантажила й вивозила поранених.
Тут, на війні, Юля зустріла свою долю – Ігоря. За два дні до її смерті він освідчився коханій, мріяли одружитися, придбати будинок, стати міцною сім’єю, ростити дітей, багато подорожувати… Та війна внесла свої корективи і завадила здійснитися цим планам.
За переказами побратимів, 22 квітня під час бою біля н.п. Козача Лопань Харківської області Юлія повзла забрати з лінії вогню важко пораненого українського воїна. На собі мала чіткі розпізнавальні знаки Червоного хреста. Проте її вбив ворожий снайпер, порушуючи всі закони ведення війни. Тіло жінки так і не знайшли.
Після смерті Юлії її наречений у листі до доньки Дарини написав: «Донечко, ти як? Неймовірно хвилююся за вас з Олексійком. Ми мусимо триматися, мама цього дуже хоче, і ми її не можемо підвести. Вона тебе дуже сильно любить і завжди буде в наших серцях, у наших думках. Трусить, плачу, але намагаюся зберегти хоча б елементарний порядок у мізках. На душі та серці біль, нічого не можу з цим удіяти. Фізично живий, душею та серцем убитий, але я розумію, що не маю права здаватися, бо в мене є ви. Я вас не залишу, що би там не було! Ти з Олексієм – мій сенс життя, я зроблю все, що в моїх силах, щоб бути поряд з вами і допомагати. Ми її не підведемо, мама завжди буде поряд».
«На сороковий день після загибелі коханої ворожа куля обірвала і життя Ігоря… Він не зміг відпустити її саму туди, за обрій, як пишуть друзі «до голубого Раю»… Клята війна забрала спершу її, а потім і його», – написала науковий співробітник історичного музею Кам’янського державного історико-культурного заповідника Тамара Гордієнко.
За словами Тамари Гордієнко, сім’я Юлії Пастернак до сьогодні в пошуках того, як забрати її тіло, щоб мати змогу поховати у рідній кам’янській землі.
Юлія Олексіївна Пастернак за неодноразову участь у виконанні бойових завдань в зоні АТО нагороджена медаллю «Учасник бойових дій – ветеран війни».
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0