Михайло Гончар: Навіть якщо «Північний потік – 2» добудують, він не запрацює

Нова адміністрація Білого дому прагне зупинити проєкт будівництва скандального газопроводу «Північний потік – 2» без конфронтації з Німеччиною. Президент США Джо Байден пропонує утриматися від санкції проти німецьких компаній, задіяних у будівництві. Про це пише американське видання Bloomberg з посиланням на свої джерела. В Україні ці новини радісно підхопили проросійські видання і telegram-канали, представляючи таку позицію як поразку України та Офісу президента Зеленського. Мовляв, американці зрозуміли, що завадити будівництву навряд чи вдасться, тому обрали варіант покращення відносин з Німеччиною, які вкрай зіпсувалися за час урядування Дональда Трампа.

Чи дійсно Джо Байден може піти не «мирну угоду» у війні проти «Північного потоку – 2», як Росія може обдурити Європу і чи варто хвилюватися Україні? Про це в інтерв’ю «Главкома» з експертом з питань енергетики, президентом Центру глобалістики «Стратегія XXI» Михайлом Гончарем.

Офіційний Вашингтон вважає «Північний потік – 2» поганим проєктом. Але якщо вірити німецьким ЗМІ, нині обговорюється можливість введення точкових санкцій проти російських структур. Німецькі компанії, пов’язані з будівництвом, нібито чіпати ніхто не буде. Це програш?

Так чи інакше США дотримуються раніше запровадженого санкційного режиму. Припускаю, що ось такий квазіпереговорний процес, який нібито десь неофіційно відбувається, просто є затягуванням часу з боку американської адміністрації. Бо у США ще не сформована до кінця команда Байдена і не визначено, хто буде вести енергетичні перемовини з росіянами та європейцями. Затягування часу відбуватиметься до осені, до відходу Ангели Меркель від справ.

Байден хоче показати, що він здатний вести справи по-іншому, аніж Трамп. Хоча попередній американський президент, насправді, на початку будівництва труби не сильно горів бажанням вводити санкції проти «Північного потоку – 2». Так чи інакше, санкції походять з Конгресу, ухвалені двопартійним консенсусом обома палатами. Тому, умовно, якщо Байден захоче переглянути санкції, Конгрес може не дати це зробити.

Для чого США це затягування, яких рішень можна чекати потім?

Ставка на те, щоби затягувати до осені. Ймовірно, має місце уявлення, що після осінніх виборів у Німеччині та формування нового уряду проблема «Північного потоку – 2» сама собою розсмокчеться – новий уряд не захоче тягнути за собою «баласт Меркель-Путіна». Я не виключаю, що такий підхід може мати місце. Дипломатія – це не завжди активні дії. Вона часто полягає у тому, щоби тягнути час з тим, що інші учасники «великої гри» або відмовляться від своїх планів, або зроблять фатальну помилку, яка стане підставою для жорстких дій, що й покладе край проєкту. Ситуація з Олексієм Навальним була саме такою. Багато хто в Європі почав казати Німеччині, що проєкт варто зупинити, за свої дії Росія має бути покарана. Але з боку Німеччини таких дій не послідувало. Цілком можливо, що з Вашингтону зараз намагаються донести до Берліну, що ці речі не можуть розглядатися окремо. Маю на увазі те, що сталося з Навальним і продовження будівництва «Північного потоку – 2».

Байден у цьому напрямку намагається діяти не зовсім публічними кроками, дипломатично. Це викликало побоювання у Конгресі: аби там нова адміністрація далеко кудись не зайшла. Тому з’явився лист двох сенаторів ї з пропозицією доповісти про стан справ щодо виконання санкційних пакетів. Інакше Конгрес не залишить це без своєї уваги.

Показово, що «Газпром» готовий цей проєкт закрити, як свідчить його проспект євробондів. Але ж генеральний менеджер цієї компанії сидить не на Намьоткіна (вул. Намьоткіна, 16 – хмарочос штаб-квартири «Газпрома» у Москві), а у Кремлі. Путін максимально тягнутиме, імітуватиме, що щось робиться навіть тоді, коли проєкт буде заморожений. Ну а Олексій Міллер (голова правління ВАТ «Газпром») йому у цьому підігруватиме.

Михайло Гончар: Ідея про якийсь механізм стримування Росії закинута самими росіянами для німців (фото з відкритих джерел)

Якщо вірити європейським медіа, трубоукладач «Фортуна» продовжує роботи з будівництва трубопроводу. Ви вже зауважували: якщо виходити з нинішніх темпів, будівництво триватиме близько двох років. Якщо досі санкції цей процес не зупинили, які передумови, що це станеться у майбутньому?

Що таке зупинка проєкту? Це його ліквідація. Варіант, що «Газпром» та Путін вчинять так само, як зробили у 2014-му, коли будували «Південний потік» у Чорному морі, але потім зупинили будівництво. Тоді морську ділянку не було збудовано, були прокладені труби лише по суходолу від Ямалу до чорноморського узбережжя РФ. Але головна мета була досягнута – друзі Путіна Ротенберги заробили на цьому кілька мільярдів (родина Ротенбергів за рейтингом Forbes 2020 року є найбагатшою в Росії). Заробив і Путін, свідченням чого його палац під Геленджиком. В Європі погано розуміють, що мегапроєкти путінських потоків («Північного потоку», «Південного потоку», «Турецького потоку», Північного потоку – 2», «Сили Сибіру», «Сили Сибіру – 2») – це робочий механізм функціонування кремлівської клептократії. Так ось, з цієї точки зору, «Північний потік – 2» свою місію виконав – Ротенберги і Путін добряче заробили на його суходільній ділянці від Ямалу до Усть-Луги на Балтиці.

Дійсно, роботи з продовження «Північного потоку – 2» ведуться. Але проблема в тім, що просте завершення будівництва якоїсь конструкції не тотожне її введенню в експлуатацію. Бо вона має бути сертифікована. Сертифікатор газопроводу, норвезька Det Norske Veritas, відійшов від проєкту повністю. Роботи ж полягають не тільки в тому, щоби зварити труби і покласти їх на дно морське. У Балтійському морі є ділянки, де пролягають стратегічно важливі для Скандинавії підводні кабелі ліній волоконно-оптичного зв’язку, їх потрібно перетнути, прокладаючи труби. Цими роботами мала займатися данська інжинірингова компанія Ramboll, яка теж відійшла від проєкту. Німецька Bilfinger теж покинула проєкт, а вона повинна була змонтувати систему технологічного зв’язку і безпеки газопроводу, без цього газопровід в принципі не буде функціональним, оператор не знатиме який тиск у трубі. Хто ж його так запустить?

Прокладання труби зі швидкістю черепахи закликає символізувати упертість, цілеспрямованість Росії, «Газпрому», Путіна у тому, щоби завершити цей проєкт. Гаразд, добудують, а що далі? Газопровід буде нефункціональний. Бо у газотранспортної системи, що працює під надвисоким тиском немає зайвих запчастин, якщо чогось одного бракує, система не працюватиме.

Глава внутрішнього політичного комітету Бундестагу Норберт Реттґен пропонує взяти паузу в будівництві для того, щоб сформулювати певні умови для Росії, аби виключити використання трубопроводу як політичної зброї. Про що іде мова? Чи може бути прийнятним для України цей механізм?

Підхід Реттґена варто розділити на дві частини. По-перше, такі пропозиції лунали і раніше, зокрема, з боку Фрідріха Мерца (член ХДС, якого називають наступником Ангели Меркель). Мова про те, щоби заморозити проєкт на невизначений термін. Причина – неадекватна поведінка російської влади у справі Олексія Навального і під час отруєння, і зараз, коли його відправили за ґрати. Заморозити пропонується до моменту зміни уряду в Німеччині восени. Можливо, після цього політика нового німецького уряду щодо «Північного потоку – 2» зазнає змін, можливо, поведінка Росії зміниться. Ось на це й робиться розрахунок. В принципі такий варіант затягувати проєкт в подальше болото невизначеності доволі непоганий. Реттґен розраховує саме на те, що таке заморожування, по суті, вб’є «Північний потік – 2» в подальшому.

Друге – ідея, яка пов’язана зі створенням якогось механізму, який гарантуватиме збереження транзиту через Україну – небезпечна. Питання полягає в тому, хто і як визначатиме, коли треба зупинити «Північний потік – 2», а коли – ні? Який юридичний, договірний механізм може бути, між ким і ким? Росія завжди скаже, що вона нічого не перекривала Україні. Тим більше досвід співпраці з РФ якраз вказує на те, що вони саме так вчинять. Росія до цього часу стверджує, що у 2009 році газову кризу спричинила Україна, яка перекрила транзит її блакитного палива до Європи. І багато хто в Європі з цим погоджується до цих пір, хоча ми знаємо, як було насправді.

Думаю, ідея про якийсь механізм стримування Росії закинута самими росіянами для німців, можливо, паралельно і для американців. Але питання в тім, що в такий спосіб створюється не запобіжник, а механізм обману, який Росія дуже легко застосує у випадку добудови, сертифікації та запуску «Північного потоку – 2» в експлуатацію. Росія зробить це дуже простим, примітивним способом.

До речі, подібний механізм уже двічі задіювали в Росії – є досвід. Перший раз це було у 2006 році у царині транспортування нафти, коли уряд Литви продав державний пакет акцій потужного нафтопереробного заводу Mažeikių nafta польскій компанії Koncern Naftowy Orlen. Це розізлило росіян, бо результати приватизації не збіглися з їх інтересами. Росія проштовхувала «Лукойл». Помста була швидкою. Постачання нафти та нафтовий транзит йшов у Литву через нафтопровід «Дружба-1». «Раптом» на ділянці нафтопроводу поблизу білоруського кордону сталася аварія з вибухом. Транспортування нафти було негайно припинено. Подальше «розслідування» та «технічна експертиза» зробили висновок, що нафтопровід надто зношений і ремонту не підлягає, постачання нафти в напрямку Литви неможливе. Інша справа, що потім трубопровід відкрили, але нафта відтоді доходить лише до білоруського НПЗ в Полоцьку, а далі – ні.

Подібне було і в сфері газового транспорту, у 2009 році на газопроводі «Середня Азія – Центр». Як тільки «Газпрому» стало невигідно імпортувати туркменський газ, хоча вони законтрактували весь експорт на 25 років вперед, «раптом» на туркменсько-казахській ділянці газопроводу стався вибух. Попри те, що функціональність газопроводу була відновлена протягом двох тижнів, росіяни відмовились брати газ з цього напрямку, аргументуючи це аварійним станом у цілому зношеного газопроводу.

У нашому випадку може бути щось подібне: рукотворна аварія десь в російській глибинці на трасі газопроводу «Уренгой – Помари – Ужгород», після чого «Газпром» зробить заяву про неможливість його подальшого використання та «Північний потік – 2» як єдину альтернативу. Саме цим вони і тиснутимуть на європейців.

Чи розуміють в Європі можливість таких сценаріїв? Адже навряд чи наступники пані Меркель будуть вести кардинально іншу політику щодо Росії?

Не факт, що новий канцлер або канцлерка буде так само вперто доводити доцільність «Північного потоку – 2» як це робить Шредер чи Меркель. Бо новий канцлер розумітиме, що позитивне рішення щодо цього російського трубопроводу викличе відразу багато негативу для нового уряду. Окрім того, в Німеччини немає браку потужностей для того, щоби імпортувати більше газу. Тобто, якщо їм буде це потрібно, вони це зроблять і без цього трубопроводу.

Хто ще, окрім Росії і Німеччини, зацікавлений у добудові цього трубопроводу?

По суті, лише Німеччина і Австрія. Більшість держав ЄС мовчать. Є країни, які активно виступають проти. Це країни Балтії, Польща, Румунія, Словаччина. У Франції, як ми знаємо, є своя позиція. Президент Макрон висловився на підтримку Меркель, але в уряду Франція критична позиція. Якщо би з приводу підтримки «Північного потоку – 2» було голосування у ЄС, то Німеччину підтримала би Бельгія. Тому, що ця країна часто солідаризується з Німеччиною. Можливо, підтримали б Нідерланди, бо нідерландсько-британська компанія Shell бере участь у цьому проєкті. Чехія займає обережну позицію. А от Італія виступала проти його будівництва. Вони ображені на Росію, бо вона обіцяла спорудити «Південний потік» через Чорне море і далі в Італію. Але потім «Газпром» без консультацій з італійцями скасував проєкт та ще й заборгував немалі кошти їхній трубоукладальній компанії Saipem.

Михайло Гончар: Дійсно, роботи з продовження «Північного потоку – 2» ведуться. Але проблема в тім, що просте завершення будівництва якоїсь конструкції не тотожне її введенню в експлуатацію (Фото: Nord Stream 2)

Які для вас залишилися запитання без відповідей у цій історії?

Глибинні мотиви дій з боку поки що чинного уряду Німеччини та нової адміністрації США. Ми пам’ятаємо, що влітку 2020-го в американському виданні Politico з’явився відкритий лист «Час переглянути нашу політику щодо Росії» цілої групи американських політиків, дипломатів, військових, політологів з ідеєю для адміністрації майбутнього американського президента перезавантажити відносини з РФ. Тоді критичні відповіді на цей лист надійшли і з Європи, і з України, і у самих США не бракувало тих, хто заявив про неприпустимість перезавантаження відносин з Росією. Так чи інакше команда нової адміністрації ще формується. Думаю, ініціатори цього листа можуть у цей час проштовхувати ідею так званого прагматичного перегляду відносин з Росією. Мовляв, «Північний потік – 2» може стати елементом пакетної угоди, умовно кажучи, якоїсь глобальної домовленості між Штатами, Європою та Росією.

Я не бачу такого глобального пакету, але це не означає, що його не можуть придумати, використовуючи метод хибно-цільового програмування нової адміністрації з боку певних лобістських кіл, що проявились у вищезгаданому листі.

Для Росії газова політика не існує сама по собі. Вона є елементом, сполученим з воєнною політикою, дипломатією, економічною експансією. Це стара радянська стратегія, яка полягала в узалежненні Західної Європи під гаслами прагматизму, співробітництва, що приємні західному вуху. Мовляв, «коли торгують, не воюють». Цим можна пояснити поведінку тієї ж Меркель: які б у Берліна з Москвою не були протиріччя (військові, політичні, дотримання прав людини тощо), бізнес поза ними і над ними, бізнес – понад усе. І таким підходом дуже уміло користується Кремль, створюючи окрім суто бізнесових секторальних зацікавленостей ще й потужні корупціогенні схеми, які живлять появу різного роду «глобальних пакетів».

Михайло Глуховський, «Главком»