30 років війні за незалежність Хорватії. Спогади очевидців

Попередня велика війна, про яку згадає більшість українців, – Друга Світова. Водночас не так давно, всього 30 років тому, Європу трусило від кровопролитного конфлікту на Балканах. Війни за незалежність Хорватії тривала з 1991 до 1995 року.

Передумови та перебіг війни

У 1989-1990 роках всередині країни розпочалися негаразди. Економічно потужніші її частини Словенія та Хорватія активно виступали за розширення автономій, тоді як Сербія не допускала інших форматів розвитку подій, окрім як існування унітарної держави. У Хорватії та Словенії суспільство більш не хотіло жити за комуністичною ідеологією: на виборах 1990 року у цих республіках жителі проголосували за націоналістів, тоді як в решті республік – Сербії і Чорногорії, Боснії і Герцеговині та Македонії – перемогли прокомуністичні (просербські) сили. 

Далі події почали розвиватися стрімко: Хорватія і Словенія ухвалили нові конституції, озвучили свій намір вийти з федерації: за відповідні рішення на референдумі у Словенії проголосували 88,5 % і у Хорватії 95%. І якщо керівництво Югославії вирішило заплющити очі на незалежність Словенії, то боротися за Хорватію збиралось до кінця.

Очевидно, у 1990 році серби вже спланували, як «поставити на місце» амбітну Хорватію. Треба сказати, «рецепт» такого покарання дуже схожий на путінський: штучний сепаратизм плюс пропаганда. Так, у грудні 1990 року серби, які мешкали в адміністративних межах Соціалістичної Республіки Хорватія раптом вирішили утворити Сербську автономну область Країна. У квітні 1991-го ці серби ухвалили рішення про вихід зі складу Хорватії і приєднання до Республіки Сербської. Однак Хорватія йшла своїм шляхом: 25 червня 1991 року вона одночасно зі Словенією проголосила про свою незалежність від Югославії.

У серпні 1991 року югославська армія напала на Вуковар – місто, що знаходиться поблизу кордону з Сербією, і взяла його в облогу. Розпочалась одна з ключових битв усіх Югославських воєн та одна з найбільших битв XX століття. Битва за Вуковар, яка тривала до 18 листопада 1991 р., закінчилась падінням міста. Проте для югославської армії це була піррова перемога: після цих кривавих боїв міжнародна спільнота активізувала свої підтримку незалежності Хорватії. Хорватія все-таки повернула собі цю територію, але лише у 1998 році – це вдалося зробити дипломатичним шляхом.

У жовтні ж югослави почали облогу та бомбардування Дубровника. Кілька тисяч хорватських воїнів – добровольці, вчорашні комуністи, студенти – впрдовж трьох місяців героїчно відбивали атаку 80-тисячної армії. Власне, зациклені на Вуковарі серби втратили можливість швидкого захоплення усієї країни. Зрештою, серби таки взяли місто, а коли увійшли в нього, почали етнічні чистки. Повернути Вуковар хорватам вдалося лише у 1998 році, за кілька років після закінчення війни – дипломатичним шляхом.

Схема нападу на Хорватію

графіка: Вікіпедія

Європейський Союз визнав незалежність Словенії і Хорватії 15 січня 1992 року, а 22 травня того ж року обидві країни стали членами ООН. З січня 1992-го вогонь припинився, і аж до травня 1995 року уздовж лінії припинення вогню розміщувалися миротворці ООН. У травні 1995 року хорвати відбили в Сербської Країни невеликий район Західної Славонії. Далі настала черга основної частини Сербської Країни – Югославія на допомогу їм не прийшла. Сербська Країна погодилась тихенько реінтегруватися.

Українська балканістка, керівниця проєкту «Балканський оглядач» Наталія Іщенко переконана, що головним результатом мирної реінтеграції регіону є збереження тисяч життів: «Багато людей залишилася живими. Проте люди, які керували мирною реінтеграцію, розповідали, що їм було неймовірно важко. Важко було йти на компроміс з людьми, які вбивали їхніх друзів та родичів. Але їм довелося».

Слободан Мілошевич під час судового засідання у Гаазі

фото з відкритих джерел

Відповідальність за воєнні злочини того часу (щоправда, не лише того часу) поніс Слободан Мілошевич – президент Сербії (1986–1997), Югославії (1997–2000), ексвисокопосадовець Комуністичної партії Сербії під час 1980-х та Соціалістичной партії Сербії з початку її заснування в 1990 році по 2003 рік.

У 2001 року Мілошевича заарештували і передали Гаазькому Міжнародному трибуналу щодо колишньої Югославії (МТКЮ). Від послуг адвокатів експрезидент відмовився, а також заявив, що Гаазький суд незаконний, і він його не визнає. У зв'язку з погіршенням стану здоров'я процес над Мілошевичем переривали 22 рази. Він рвався до Росії: мовляв, лікарські заходи, зроблені в Гаазі, результату не дали. Трибунал відмовив йому, суддя підкреслив, що посилання на хворобу є лише приводом для того, щоб сховатися. 11 березня 2006 року Мілошевич помер від серцевого нападу у своїй камері, у зв'язку із цим справу закрили.

Після завершення війни у 1995 і остаточного повернення дипломатичним шляхом своїх територій у 1998-у, на Хорватію чекав тривалий період вирішення внутрішних проблем, політичних турбулентностей. Проте нині це успішна країна, з 2008 року – член НАТО, з 2013 – член ЄС.

Двоє учасників війни за незалежність, нині успішні хорватські медіапрацівники поділилися з «Главкомом» своїми спогадами та міркуваннями і про війну, і про післявоєнний мир.

«Я не знаю, як ви в Україні живете»

Дуріка Дробак, ведучий, журналіст Хорватської телерадіокомпанії

Дуріка Дробак став тележурналістом після того, як пройшов хорватську війну

фото: Hajdukovo dite

Коли почалася війна у Хорватії, мені було 22 роки. Я тоді жив у Дубровніку. Це недалеко від кордону із Боснією і Герцеговиною та Чорногорією. Отже, нас атакували з двох сторін: з півночі та зі сходу. Дубровнік на той момент був надзвичайно популярним серед європейців містом. Нас атакували сусіди, люди, поруч із якими ми жили: Югославія та сербські сили. Світ усвідомив, що насправді відбувається: Дубровнік був під опікою ЮНЕСКО, тож всі розуміли, наскільки брутальним був той напад.

Схожа ситуація з нападом РФ на Україну.

Справді, дуже схожа. Отже, у нас не було армії, у нас не було зброї – нічого не було. А напала на нас надзвичайно сильна Югославія – третя за потужністю армія у Європі. У Дубровніку було, певно, кілька сотень захисників, і близько 5 тис. цивільних. За пів року час хорватська армія потроху дістала зброю і стала до захисту. Ми почали звільняти свої території. Минуло ще з пів року – і ми звільнили все місто. І це був перший регіон, звідки ми прогнали окупантів. Пам’ятаю момент, коли, до нас прийшло підкріплення з іншої, не окупованої частини Хорватії, і саме вони звільнили Дубровнік.

Чи мали можливість мешканці Дубровніка евакуюватися?

Так, вони це робили морем – на великих човнах. Оці 5 тис. людей, про які я сказав, самі ухвалили рішення залишитися у своєму рідному місті.

У той час я навчався в Університеті Дубровніка на факультеті економіки, туризму та експорту. Звісно, покинув навчання і пішов захищати країну.

У 1994-му я зайнявся журналістикою, почав працювати на телебаченні у Добровніку. Потім перебрався у Загреб, і працюю тут уже 25 років.

В Україні нині війна велася і ведеться у кількох напрямках: не лише на полі бою, а й на інформаційному фронті. Як це відбувалось у Хорватії?

Так само. Югославська пропаганда у той час була дуже потужною. Ми мали доводити всьому світові, що це нас атакували ззовні, що у нас немає ніякої громадянської війни.

Лише через 5 років після закінчення війни ми завершили процес звільнення нашої території – дипломатичним шляхом.

Зараз вас атакують дрони і ракети. Я не знаю, як ви в Україні живете. Від початку виття сирен ми мали 20 секунд на те, щоб сховатися в укриття. А лунали сирени постійно. У Хорватії загинуло дуже багато цивільних. Те, що відбувається в Україні, невимовно жахливо. Я чудово усвідомлюю, як воно вам.

Минуло 30 років – чи переболіли травми, які завдала вам війна?

Це дуже важка частина життя. Але минуло 35 років, життя триває. У мене з’явилися дружина, донька – їй зараз 23 роки. Я, звісно, розповідаю їй про війну, але про найстрашніші речі мовчу.

Пошкоджена водонапірна башта Вуковара нині стала історичною пам’яткою. Схожа на вишку Донецького аеропорту

фото: Вікіпедія

Як ви реагуєте, коли за кордоном зустрічаєтеся з сербами?

Знаєте, досі не доводилося зустрічатися.

Хорватія – частина Європейського союзу, вона обертається ніби на іншій орбіті. Хорватія – успішна держава, ми добре живемо, тільки Дубровнік за рік відвідують 5-6 млн туристів. Проте ми пам’ятаємо, війну, це неможливо забути.

Я щиро бажаю вам удачі, я бажаю усього найкращого, повернути своє нормальне життя так швидко, наскільки це можливо. Війна – найгірше, що може статися з людьми.

«Нам вдалося вистояти, вижити та перемогти. Певен, що вдасться і Україні»

Роберт Швеб, генеральний директор Хорватської телерадіокомпанії

Роберт Швеб на початку 1990-х був студентом, пішов захищати країну

фото: HRT

Що ви пам’ятаєте про початок війни?

На момент початку війни я був студентом, вивчав комп’ютерні науки. Я саме підготувався до сесії, мав складати іспити, а натомість пішов на війну. Я пішов на фронт. Звісно, я не знав, чи повернусь живим. Пам’ятаю, на той час існувала певна циркуляція, ротація: три чи шість місяців на війні – потім додому.

Яку різницю ви бачите між війною у Хорватії та в Україні?

Різниця полягає у тому, що ми фактично лишилися сам на сам із цією бідою, у нас не було такої підтримки міжнародної спільноти. Понад те, ми перебували під дією санкцій, тож не мали можливості придбати зброю. На нас напала сильна армія, тоді як власної майже не було – та нам вдалося вистояти, вижити та перемогти. Певен, що вдасться і Україні.

Пару років ми взагалі не отримували жодної допомоги від інших країн. Ми мали самостійно організовувати, десь вишукувати можливості придбати зброю на чорному ринку. Це було дуже важко. Найприкріше було те, що вони використовували проти нас зброю, яку ми і купили раніше, бо ми були фактично були частиною однієї країни. Ми втратили третину нашої території – це був часи глибокого відчаю. Нашим основним завданням було не здаватися, підтримувати моральний дух хорватів. Трохи пізніше світ визнав незалежність Хорватії, і тоді, власне, світ почав нас підтримувати.

З якими проблемами Хорватія зіштовхнулась після перемоги?

Хорватія дуже довго заліковувала «шрами» війни. Сім’ї, які втратили близьких, страждають досі – навіть через 30 років.

У нас ціле покоління, яке постраждало від бойових дій, втратило членів сім’ї, помешкання. Вся інфраструктура країни фактично була у руїнах. Відбудова зайняла досить тривалий час. Основне джерело доходу Хорватії – це туризм, тому було вельми недобре, коли через 20 років після закінчення війни то тут, то там на вулицях траплялись оголошення типу: «Прохід заборонено через мінування території».

Водночас після закінчення війни ми всі були сповнені особливим духом, який штовхав нас уперед – так швидко, як тільки можливо. Я думаю, те саме буде і в Україні: це як сонце після дощу.

Як щодо ПТСР, чи вдалося його перебороти поколінню, про яке ви кажете?

Я переконаний, що здатність до одужання, відновлення закладена у людській природі. Найменший промінчик щастя здатний освітити людині шлях до відновлення крізь весь травматичний досвід. Ми пройшли через усе це. У рік, коли я зняв воєнну форму, я започаткував власний бізнес: міжнародну компанію. Я почувався повним сил для нових звершень, тому одразу взявся за справу. В українців усе попереду. Саме зараз потрібно триматися і вижити. Я тримаю схрещені пальці за Україну.

Наталія Сокирчук, «Главком»