Ексміністр оборони Болгарії: Українська армія справила дуже сильне враження

Дискусія про адекватність реакції НАТО на російську агресію проти України почалась ще у 2014 році. А після 24 лютого вони лише набула гостроти. Росія врешті розв'язала проти України повномасштабну війну, яка є найбільшою у Європі з часів Другої світової. Путін фактично окупував Чорне море, а НАТО, куди входять три чорноморські держави, досі не має своєї чорноморської стратегії. Заходи, які вживаються Альянсом, поки що не є серйозним стримуючим фактором для агресора і він продовжує почуватися господарем у чорноморському регіоні.

Про російську війну проти України та реакцію на неї з боку НАТО, гібридну агресію проти держав-членів Альянсу у чорноморському регіоні та військову допомогу Україні «Главкому» розповів колишній міністр оборони Болгарії Тодор Тагарев.

Як ви оцінюєте реакцію НАТО на повномасштабне військове вторгнення Росії в Україну?

Ця реакція, у цілому, була адекватною і у рамках міжнародних норм, які Росія, зі свого боку, своєю масштабною військовою агресією проти вашої країни, вкотре грубо порушила. Крім того, НАТО є своєрідним форумом щодо координації позицій окремих держав та надання допомоги Україні. Навіть попри те, що останнім часом Рамштайн посунув НАТО як основний майданчик для дискусій щодо військової допомоги Україні.

Коли Україна порушувала питання про закриття неба та коридори для надання гуманітарної допомоги і у НАТО не було єдиної думки з цих питань, я розумію, що для українців така позиція Альянсу мала вигляд нерішучої. Нині складається подібна ситуація з можливою роллю НАТО у забезпеченні експорту українського зерна, коли в Альянсі знову немає єдиної позиції з цього питання.

Я вважаю, що НАТО і союзники повинні втрутитися у ситуацію, що склалася і забезпечити коридори для експорту українського зерна морським шляхом. Але, на жаль, поки що ми не є свідками подібної дискусії. Принаймні публічної.

Частково нерішучість Альянсу можна пояснити тим, що його держави-члени не бажають вступати у пряму конфронтацію з Росією, яка, до того ж, може посилитись і вийти з-під контролю. Наприклад, призвести до використання ядерної зброї.

Попри це, НАТО все-таки могло би показати більш солідну єдність і готовність підтримувати Україну. Альянс робить для вашої країни дуже багато, однак, можливо, не все, що можна і треба було би зробити».

«Після 2014 року НАТО могло і мало робити для України більше, ніж зробило»

Чи не вважаєте ви, що нерішучість НАТО, про яку ви згадували, була однією з причин, чому Росія зважилася на повномасштабну агресію?

Певною мірою це так. Навіть Ангела Меркель визнала, що позиції, які НАТО займало у 2008 році і до зустрічі у Бухаресті та після війни з Грузією, були неправильними, і що НАТО явно недооцінювало агресивні наміри Путіна. Після 2008-го і після 2014 року НАТО могло і мало робити більше, ніж зробило.

Але у той же час, ми повинні розуміти, що Путін прийняв своє рішення про напад насамперед на підставі низки помилкових уявлень про Україну, її народ та керівництво. Він був упевнений, що Україна швидко впаде, що Зеленський втече, і що частина російськомовного населення України зустрічатиме російських військових як визволителів. Також Путін розраховував, що Захід не буде єдиним і не зможе досягти консенсусу ні щодо санкцій, ні щодо надання допомоги Україні, насамперед військово-технічної. Він доклав чимало зусиль для того, щоби на момент вторгнення в Україну НАТО і ЄС були максимально розділеними у всіх питаннях, що його цікавлять. Але, на щастя, не встиг цього зробити.

Сьогодні у північно-східній та південно-східній Європі продовжує існувати певний дисбаланс. Чому так?

Думаю, це можна пояснити з міжнародно-правової, політичної та суто військової точки зору. Стосовно першого аспекту, у Чорному морі діє конвенція Монтре, яка накладає певні обмеження на присутність військових кораблів нечорноморських держав і тим самим ускладнює створення військово-морського угруповання НАТО, яке могло би протистояти Чорноморському флоту Росії.

Друге – результат впливу Кремля на процес ухвалення політичних рішень у країнах регіону, насамперед тут, у Болгарії. Усі ми пам'ятаємо: коли постало питання про створення чорноморської флотилії НАТО, тодішній болгарський прем'єр Бойко Борисов кілька разів заявляв, що замість військових кораблів хоче бачити у Чорному морі вітрильники, яхти, туристів, мир та любов, а не військові фрегати. Попри це, було ухвалено рішення про розміщення на території Болгарії американських військ, які зараз перебувають на об'єктах спільного користування. Також на території Болгарії регулярно проводяться із союзниками НАТО різні спільні навчання.

Третій момент – це, власне, необхідність наявності тієї чи іншої кількості сил та засобів НАТО, виходячи з оперативних потреб. Зараз, наприклад, у Румунії та Болгарії відбувається розгортання бойових груп НАТО, рамковими державами яких виступають відповідно Франція та Італія. Це великі країни-союзники, які мають добрі можливості щодо їх забезпечення. У Болгарії, наприклад, така група матиме чисельність до 1500 осіб, з можливістю збільшення у разі потреби, плюс елементи командної інфраструктури та деяке попереднє розміщення військової техніки.

Питання – чи цього достатньо?

В Альянсі сьогодні є бачення, що його бойові групи, які розміщуються у країнах північно-східної Європи, мають бути збільшені до рівня бригадних, тобто до 5 тис. осіб. Чому тільки там? Тому що на півночі НАТО має безпосередній сухопутний кордон з Росією. І там є загроза вторгнення із застосуванням сухопутних сил. Останній приклад – напруга довкола Литви. Тут же, у південній частині – у Румунії та Болгарії, сухопутного кордону з Росією немає. Тому, поки що в Альянсі вважають, що цих батальйонних груп буде достатньо для його сухопутного контингенту у цих країнах.

Основні загрози для чорноморських країн можуть виходити з моря. Тому, я думаю, що основна увага приділятиметься нарощуванню можливостей для протидії насамперед таким загрозам. При цьому, виходячи з досвіду бойових дій в Україні, ми бачимо, що Росія, наприклад, не ризикнула використати своїх хвалених морських піхотинців для захоплення українського морського узбережжя. Тоді чому ми маємо думати, що вони посміють їх використати для захоплення узбережжя країни НАТО?

Говорячи про стримування Росії у Чорному морі, ми повинні зазначити, що НАТО досі не має відповідної стратегії. Якою, на вашу думку, має бути стратегія Альянсу у чорноморському регіоні?

З воєнної точки зору, безумовно, головним елементом цієї стратегії має бути розміщення у регіоні серйозного військового потенціалу для стримування агресивних дій Росії. В основі цього потенціалу, звичайно, мають бути кораблі, берегова, протиповітряна та протиракетна оборона, а також розвідувальні засоби.

Також ця стратегія має передбачати свободу мореплавства та торгівлі, які зараз не працюють через військову загрозу. Важлива роль тут має відводитися Туреччині, яка контролює протоки і має необхідні можливості щодо стримування та забезпечення свободи мореплавства. При цьому вирішення питання з мореплавством має бути комплексним: не лише військовим, а й з використанням тиску через ООН та інші дипломатичні канали.

Поки що можна сказати, що НАТО фактично не змогло нічого протиставити російській агресивній поведінці у Чорному морі. Тому питання щодо стримування Росії у Чорному морі залишається для Альянсу більш ніж актуальним і необхідно активно шукати рішення. Напевно, це питання буде одним з основних до та під час саміту НАТО у Мадриді.

Також ми не спостерігаємо активної військової співпраці трьох чорноморських держав НАТО, які б мали бути основою для його Чорноморської стратегії.

Одним із пояснень цьому може бути те, що ці три держави – Румунія, Болгарія та Туреччина не мають традицій такої співпраці між собою. На відміну, наприклад, від Бельгії та Голландії, які мають спільні військово-морські програми. Але у сьогоднішніх умовах нам необхідно рухатися у такому напрямку, принаймні Болгарії та Румунії, із залученням, наскільки це можливо, когось із західних союзників.

Звичайно, цей формат не буде повноцінним без Туреччини, проте зараз вона намагається поводитися чи не як нейтральна країна, відмовляється підтримувати санкції проти Росії, робить все, щоб російські туристи приїхали до Туреччини цього літа, намагається бути посередником між Україною та Росією тощо. Ми бачимо, як Ердоган поводиться у питанні членства у НАТО Фінляндії та Швеції і напругу у відносинах зі Сполученими Штатами… Тим не менш, розмовляти з Туреччиною обов’язково потрібно. \

У Болгарії часто можна почути, що вона є однією з головних цілей гібридної війни Росії проти НАТО. Які її шанси вистояти у цій війні?

Ситуація дуже складна. Останні дослідження показують, що 30% болгарського населення схвалюють тезу, що Україна є споконвічно російською територією. Тобто для тез російської пропаганди тут досить сприятливий ґрунт. Більш сприятливий, ніж в інших країнах. Тому й ураження тут серйозніші. Вони, до речі, є наслідком не лише сьогоднішньої, а й тієї пропаганди, яка ведеться у Болгарії вже більш ніж 150 років і яка не припиняє розповідати болгарам, що Росія – це матір-визволителька, якій вони мають всім завдячувати. І з цього капкана дуже важко вирватися, оскільки сьогодні є чимало сил, які продовжують підігрівати такі настрої, у тому числі і у парламенті.

До речі, силу російської гібридної війни проти Болгарії можна було побачити на прикладі нещодавньої ситуації навколо нашого уряду, який, я вважаю, був найкращим, що сталося з Болгарією за останній час. Як тільки він прийняв адекватні, на користь Болгарії, заходи після припинення «Газпромом» постачання газу, він одразу став об'єктом атак з різних напрямків та приводів і лише з однією метою: відправити його у відставку. Що, на жаль, і сталося.

Тому для того, щоби ефективно протидіяти російській гібридній загрозі, нам без перебільшення треба докладати титанічних зусиль.

Після 24 лютого ця російська гібридна війна посилилася?

Так. Зокрема, дуже посилилась російська пропаганда. Попри те, що після рішення ЄС наша Рада з електронних ЗМІ заборонила трансляцію RT і Sputnik, (які, до речі, у Болгарії ніхто не дивився), у нас є 6-7 російських каналів, які транслюються 24/7. Їх, як показують результати соціологічних досліджень, дивиться 16-17% населення. А це – близько мільйона людей.

Я вже не говорю про соціальні мережі. Там взагалі коїться жах.

До речі, на телеканалі Болгарської соціалістичної партії, яка є частиною правлячої коаліції, показують сюжети про американські біолабораторії в Україні. В результаті, як свідчать соцдослідження, частина населення вірить цій інформації. І що ми можемо після цього хотіти, якщо таке показує телеканал правлячої партії?

фото: bntnews.bg

«Україні вдалось змінити культуру відносин в армії»

Відмова надати Україні військову допомогу, про яку вона просила, – це результат цієї гібридної війни?

Так, безумовно. І ті, хто мають чіткі проросійські позиції, як от президент Радев, лідер соціалістів Нінова, колишній міністр оборони Янев та їм подібні, постійно присутні у ЗМІ і постійно кажуть, що якщо Болгарія передасть Україні зброю, то вона буде втягнута у війну. Але при цьому не говорять яким чином. Ось, наприклад, Естонія, яка має і кордон із Росією, і російське населення – передає Україні зброю і не є втягнутою у війну.

Зі свого боку, у нас ні уряд, ні міністерство оборони не пояснили людям, чому Болгарія може і має надати Україні військову допомогу. Україні потрібні наші гаубиці. Чому ми не можемо їй їх надати? Зараз Україна їх потребує, але через рік вони вже будуть їй не потрібні. Вона отримає більше сучасне, далекобійне, точніше західне озброєння. А ми, що робитимемо з цими гаубицями після війни, коли ми бачимо, що є більш сучасна зброя? Але ніхто це людям не пояснює, окрім мене та таких, як я.

Які основні висновки з російсько-української війни, на вашу думку, можна зробити для НАТО та Болгарії?

Перший і найголовніший: армія – це найважливіший інструмент забезпечення безпеки країни. Багато європейських політиків думали, що армії – це вже минуле і їх можна замінити якимись силами забезпечення та підтримання миру. Але виявилось, що все не так. Виявилось, що є серйозна загроза від масштабних конвенційних конфліктів і що армії необхідно приділяти величезну увагу. Теорії стримування, які розвивали протягом останніх років: стримування через збереження міжнародної ізоляції через недотримання міжнародних норм чи стримування через взаємозв'язок через економіки, повністю рухнули. Путін їх знищив.

Також хотів би наголосити, що з військової точки зору Україна справила дуже сильне враження. Особливо, що стосується керівництва операціями, коли командири нижчих ланок отримували повноваження діяти відповідно до ситуації. На відміну від російських військових, які, як і у радянській армії, перед кожним рішенням чекають на команду або дозвіл зверху. Очевидно, що Україні останніми роками великою мірою – і точно більше, ніж у Болгарії – вдалось змінити в армії культуру відносин між військовослужбовцями, поняття «командира», його прав та відповідальності.

Але Болгарія вже 18 років у НАТО і для вас було би легше запровадити західні стандарти та практики...

У Болгарії дуже важко змінити цю систему. У військових академіях дехто ще досі навчає за старими радянськими підручниками. Причина цього, по-перше, недостатня увага політичного керівництва країни до Збройних сил, і по-друге, в армії досі присутні старі кадри, які зберігають у ній достатній вплив і опираються будь-яким реформам та впровадженню західних стандартів. Як результат, болгарська армія досі не може відійти від радянської спадщини та стати справжньою армією натовського зразка.

Ігор Федик, для «Главкома»