«В Україні ніколи не було «вишиванок»: як створити справжню вишиту сорочку і чому це неможливо з українських матеріалів

Подільська вишивка — настільки ж складна, як і красива. Класичною є червоно-чорна кольорова гама, густа й насичена. Іноді традиційну палітру розбавляли зеленим або жовтим. Характерним є і синє та коричневе забарвлення, а також біле.

Подільські сорочки виглядали багатими і витонченими. Залежно від покрою, на вишиванці розташовуються візерунки: в жіночому ансамблі акцент робиться на середній частині рукавів і трохи вище. Таке розміщення невипадкове: таким чином наші предки підкреслювали міць і силу, зосереджену в кінцівках. Про те, що полики обов’язково мусять бути розшитими, офіційно зазначено в документах, які датуються 18 століттям.
У подільській вишивці домінують складні геометричні та рослинні оздоблення. Здебільшого ці візерунки є дрібними, що вимагало особливої уваги вишивальниць.

До Всесвітнього дня вишиванки VежА вирішила дізнатися в учасниць етномайстерні «Коло» якою була традиційна подільська вишивка, як вона відроджується та чому варто розрізняти вишиту сорочку та вишиванку. Юлія Васюк та Анастасія Фоміна провели нам своєрідний екскурс в історію подільської вишивки та принесли на зустріч унікальні раритетні зразки вишивки різних регіонів Поділля.

Першочергово Юлія Васюк пояснює, що вони розповідатимуть саме про подільські вишиті сорочки, а не вишиванки.

«Коли я чую слово «вишиванка», мені хочеться додати – «китайського виробництва». Ніколи в житті в нас в Україні вишиту сорочку не називали вишиванка. І коли ви подивитеся на традиційний фольклор, ви в жодній пісні не знайдете слово «вишиванка» є тільки «вишита сорочка».

 Унікальна подільська низь

На Поділлі існувало близько 200 технік вишивки традиційної сорочки, та найпоширеніша і найхарактерніша техніка – подільська низь.

Детально описав подільську низь у своїй статті Андрій Єрмаков.  «Низь», «низинка», «низя», «низинне» − ця техніка займає провідне місце у вишивці південних районів Вінниччини, широко розповсюджена в інших районах Поділля. За способом прокладання вишивальної нитки вона повторює ткання і є досить давньою. Основною характерною особливістю низі є те, що вишивка виконується з виворотнього боку. Низь належить до тих технік, які вишиваються прийомом «голку вперед», тобто на голку набирається певна кількість ниток полотна, потім пропускається необхідна кількість ниток. І так рядок за рядком.

Узори, вишиті низзю, утворюються комбінуванням стібків різної довжини. Якщо стібок досить довгий, то нитка може провисати, або навіть зачепитися за щось під час носіння сорочки. Щоб цього не сталося, вишивальну нитку закріплюють на полотні, пришивають її невеличкими петельками ‒ замками. Низь із замками називається «замковою» або «завертаною», дякуючи способу, яким виконуються петельки-замки.

Довжина, яка умовно поділяє стібки на такі, які треба закріплювати і такі, що ні, залежить від товщини нитки, з якого зіткано полотно, та від його щільності. Замкова низь відрізняється від звичайної більш широкими лініями узору та характерною «кучерявою» фактурою.

Як правило, стібок закріплюється замком до кожної четвертої нитки полотна. Але, заради досягнення красивого симетричного розташування замків, відстань між ними в деяких місцях може змінюватися. Розміщувати замки треба так, щоб вони утворювали красиві симетричні лінії. Технічні особливості вишивання низзю обумовлюють те, що вишиті нею орнаменти переважно складаються з нахилених під однаковим кутом ліній (45 градусів на рівномірному полотні). Тому і лінії замків утворюють діагоналі. Але зустрічаються фрагменти з горизонтальним положенням ліній замків.

Юлія Васюк додає, що в ті часи жінка або дівчина могла спокійно вишити сорочку, але от рясований комірець збирала інша жінка, бо не всі це вміли робити. Загалом до заміжжя дівчата вишивали близько 40 сорочок, а деякі і близько 100. Вже в п’ять років дівчинка вміла тримати голку і опановувала прості техніки вишивання.

«От тут ви бачите рясований комірець – це дуже характерно для нашого Поділля. Найцікавіші, найрясованіші комірці – це Бершадський район село Війтівка. Це називається вишивка по брижжю».

Жінки демонструють нам різні сорочки, інколи сорочки різних районів більше схожі між собою, аніж з одного села. На зустріч вони принесли не найбільш поширені сорочки, але такі, які показують різні техніки, кольори та символіку.

«Раніше по тому як була одягнена дівчина, що вишито на сорочці могли розуміти звідки ця дівчина, скільки в неї поля, з якого вона роду і що вона хоче в своєму житті мати», – говорить Анастасія Фоміна.

«Українки почали вишивати хрестиком, бо це легко, але це не наше»

До ХІХ століття в Україні ніхто не вишивав хрестиком. Була техніка хрестикування, але як допоміжна і побачити сорочки вишиті лише хрестиком було просто нереально. Все змінилося, коли француз Генріх Брокар привіз парфумерію і мило.

«Коли він почав продавати в Україні це мило, він вкладав схемку для вишивки трояндочки. Вишивка хрестом була дуже легка – це по-перше, а по-друге, хрестиком можна вишити і сорочку, і скатерку, і картину, і серветочку, і рушничка, тому люди почали говорити «ми це не хочемо – це складно, ми будемо переходити на щось таке легеньке».

Завдяки тому, що людям сподобалася ця техніка, традиційна почала забуватися і люди почали переходити на більш простішу техніку, – розповідає Анастасія Фоміна та додає, що не вбачає у цьому нічого поганого, але радить розрізняти вишиту хрестиком блузу, вишиванку та традиційну вишиту сорочку.

«Сорочка – це перш за все оберіг»

Учасниці етномайстерні «Коло» говорять, що символіка української вишивки взагалі малодосліджена. В працях українських фольклористів можна прочитати, що в неї вкладали дуже багато матеріалістичних символів, багато перейшло і з язичництва.

Сьогодні є дуже гарна практика робити пошуки на стику різних наук, коли ми дивимося зараз на символіку сорочки, то можемо побачити схожу символіку на писанці, на килимі, на рушнику. Якщо символіка сорочки практично не досліджена, то символіка писанки більш відома. Якщо переносити значення з писанки на сорочку, то можна дещо говорити вже про якісь символи.

Наприклад, вже давно сваргу – знак сонця перестали асоціювати з Гітлером, адже ці знаки були знайдені ще в розкопках трипільської культури. Ромбовидний знак із крапочками символізує засіяне поле, це вже говорить про якісь приналежності до майна землевого.

Виявляється, одягати довгу сорочку без спідниці прирівнювалося до того, щоб ми зараз вийшли би на вулицю лиш в білизні або в нічній сорочці.

Це є одна з найтиповіших подільських сорочок. Це Тиврівщина, вишита вона вовною темно-синьою. Це дуже характерно для Поділля. Це вважається сорочка колекційна, більше того вона весільна і темно-синій, чорний кольори на Поділлі вважалися святковими та багатим, адже це є символ нашого чорнозему. Взагалі чорний барвник досягався дуже важко, коштував дуже дорого. Його могли дозволити собі тільки дуже заможні люди.

Юлія Васюк також додає, що полотно тоді було дуже дороге, тому його кроїли так, щоб не було жодних залишків, а також такою, щоб кожен міг ту сорочку одягнути.

Важкі роки української вишивки

Майстрині розповідають, що в повоєнні часи багато вишитих сорочок втратилося, адже хтось використовував їх як ганчірку, робили мішки, перепродували на Західну Україну для того, щоб якось вижити. Тоді багато вишиванок просто вивезли з території, нащадки знаходили у бабусиних скринях сорочки та продавали їх.

Великий вплив на те, що про традиційну українську вишивку почали забувати мала не тільки глобалізація, але й масштабне знищення пласту традиційної культури радянською владою.

Радянська влада змазала всіх українці в єдиний образ «псевдополтавський», незрозумілий, але це і не є полтавський. Що українка має бути обов’язкового в клітчастій плахті, обов’язково з величезним вінком, обов’язково з величезними грудьми, з маками. І щоб груди були у всіх так, щоб на них дивилися, а це взагалі ні одна українська жінка не могла собі дозволити. І оце вона ходить з ось цим всім, салом якимось шматком, чоловік якийсь придурошний п’яниця коло неї в шароварах.

Це була абсолютно свідома пропаганда і нівелювання українців, як такий потужний культурний прошарок, абсолютно свідоме знищення для того, щоб змусити забути людей свою родову приналежність.

Юлія Васюк також додає, що в радянські часи, якщо ти приходиш в клас у вишитій сорочці, то могли навіть не пустити на урок.

Робили все заради того, щоб ти не вдягав, не був, не знав, не робив і не продовжував. І те, що сьогодні якось по крупинці це все збирається і дівчата цікавляться, і хлопці цікавляться і вишивають – це взагалі безприцендентні випадки і насправді величезне досягнення.

Також майстрині розповідають, що якщо раніше місто вчилося у села, то тепер село вчиться у міста. Під час їхніх майстер-класів багато навіть дорослих людей дивуються, що таке колись було саме в їхньому селі. У радянські часи в села заносили міщанську моду і говорили, що вдягати вишиту сорочку – це не модно.

«Найкраще, що зробила ця війна – це змусила людей переосмислити себе в контексті світу»

Майстрині відзначають, що в останні роки все більше людей почало цікавитися народним мистецтвом, вишивати, одягати вишиванки та вишиті сорочки на свята і в будні дні. Багато хто «поліз» у бабусині скрині і тепер бережно ставиться до того, що там знайшов і планує передавати своїм нащадкам.

«З початку війни люди багато міркували і зробили висновки, що ми маємо індитифікувати себе, як українці, ми маємо згадувати свої традиції, тому що недарма їх знищували і недарма все робили для того, щоб цього всього не було. Щоб не було ні писанки, ні сорочки, ні вишивки», -говорить Анастасія Фоміна

«Мабуть, найкраще, що зробила ця війна – це змусила людей задуматися і якось переосмислити себе в контексті світу, в контексті багатьох держав і зрозуміти хто ми є, що повинні відроджувати, до кого ми повинні іти і чому ми маємо навчати своїх дітей», – додає Юлія Васюк.

Раритетні сорочки мають бути в музеях, а репліки на людях

Всі сорочки, які майстрині принесли на зустріч є раритетними і кожен такий «показ» для них є «стресовим», адже для того, щоб тканина добре зберігалася їй потрібне певне приміщення з певною вологістю та температурою. Вони говорять про те, що таку традицію потрібно зберігати в музеях, а репліки люди можуть носити щодня, просто треба вміти та хотіти їх відшивати.

Ці сорочки не можуть так зберігатися, їм потрібна «консервація», бо ще років 10 і їх взагалі не буде.

Юлія також говорить про те, що в останні роки стираються гендерні традиції вишивання і тепер чоловіки також вишивають, адже змінюється час, тканина, традиції.

Сьогодні, якщо людина починає носити вишиту сорочку чи вишиту блузку – це означає, що в ній щось прокинулося. Ми своє маємо знати. Якщо людина вже перейшла якийсь рубіж і вдягнула на себе вишиту сорочку, вийшла в ній на вулицю і вона почувається комфортно на ментальному та емоційному рівні – значить все сталося.

Родова броня: вінничани про свої вишиванки, які носять не лише на свята

Те, що зараз дуже багато сорочок вишитих хрестиком та навіть машинної вишивки, майстрині пояснюють не лише певною складністю традиційною вишивки, але й цінами на матеріали.

Сьогодні відшити сорочку не так легко, тому що аналогів цим тканинам немає. Ми знайшли аналоги: французький льон і французькі коноплі – це 1500 гривень за метр. На сорочку треба півтора-два метри. Нитки вовняні, їх можна знайти тільки закордоном, в Україні таких немає. Більше того, в нас в Україні не виробляється тканина на якій можна відтворити нашу українську сорочку. Відшиття такої сорочки буде коштувати близько 3500 гривень без роботи майстрині. Зараз можна купити звичайну вишиванку за 300 гривень, я можу купити собі 7 таких сорочок і ходити в них до кінця життя. От є резон відшивати сорочку?

Незважаючи на те, що автентична подільська вишивка вимагає багато часу, сил та ресурсів Юлія та Анастасія самі також вишивають та намагаються передати свої знання іншим, а передавати насправді є що.

Фото Андрія Завертаного