«Мирна угода між Вірменією і Азербайджаном – страшний сон для Москви»
На початку тижня багато галасу наробила заява премєр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна щодо договору про встановлення миру і відносин між Вірменією й Азербайджаном, які ворогують десятиліттями. Його можуть підписати вже найближчим часом. Пашинян, посилаючись на «сприйняття міжнародної спільноти», заявив, що Вірменія та Азербайджан схиляються до визнання територіальної цілісності один одного в межах відповідно 29 800 км² і 86 600 км². Це означає, що Єреван фактично погоджується на визнання «порохової бочки» Південного Кавказу – Нагірного Карабаху – частиною Азербайджану, якою він і є в міжнародно визнаних кордонах. Ця позиція була підтверджена за кілька днів у Москві на засідання ради ЄАЕС в присутності президента Азербайджану Ільхама Алієва. Таким чином має бути поставлена крапка в конфлікті, який тягнеться вже кілька десятиліть та забрав тисячі життів. І хоча конфлікт вважається замороженим, обстріли із жертвами з обох боків тривають досі.
Нагірний Карабах – регіон на півдні Кавказу, де мешкає понад 130 тис. жителів, зокрема, вірмен та азербайджанців. Більша його частина контролювалася самопроголошеною Нагірно-Карабаською республікою, яку не визнає жодна держава-член ООН. Ця республіка має «дипломатичні відносини» лише з так званими країнами, які входять до так званої співдружності невизнаних держав: Абхазією, Південною Осетією та Придністров'ям. З юридичної точки зору, Нагірний Карабах є територією Азербайджану.
Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном через Нагірний Карабах почався 1988 року. Під час нього, за різними даними, загинуло понад 30 тис. людей. Режим припинення вогню було встановлено лише у травні 1994 року, але з тих пір він неодноразово порушувався.
Натомість у Вірменії є свої вимоги для підписання угоди: запровадження механізму, який би забезпечив права та безпеку вірменського населення в Карабасі. Цей механізм, на думку вірменської сторони, має бути погодженим по лінії Баку – Степанакерт (столиця невизнаної «республіки Арцах» Нагірного Карабаха). На що вже важко буде уламати Азербайджан із тієї самої причини, що він цю «народну республіку» не визнає.
Захід нам допоможе
Насправді до сенсаційної заяви Пашиняна, яку вже охрестили історичною, усе йшло давно і вже неодноразово надходили сигнали, що Вірменія готова визнати Азербайджан у міжнародно визнаних кордонах (тобто з Карабахом у складі). Переговорний процес прискорився на початку місяця зустріччю голів МЗС Вірменії та Азербайджану в США та продовжився понад тиждень тому під час візиту Пашиняна та президента Азербайджану Ільхама Алієва до Брюсселя. Тоді голови держав не коментували результати перемовин, але за них це зробив голова Європейської ради Шарль Мішель. Він запевнив, що обидва лідери підтвердили прихильність Алма-Атинській декларації 1991 року та територіальній цілісності країн на момент розпаду СРСР. Тобто визнання Нагірного Карабаху, що населений здебільшого етнічними вірменами, територією Азербайджану.
Пашинян і раніше неодноразово повторював, що Єреван завжди вважав Нагірний Карабах юридично частиною Азербайджану. Тож фактично на наших очах оформляється те, до чого Єреван давно йшов, а точніше – його вели.
Вірменський прем’єр прийшов до цього заздалегідь непопулярного в себе на Батьківщині рішення не від хорошого життя. Фактично Азербайджан поставив Вірменію перед фактом поразки в цій війні, загнавши противника в становище, з якої той не може самотужки вибратися. А єдиний союзник Вірменії та гарант безпеки – Російська Федерація – повів себе настільки показово беззубо, що викликав погано приховане роздратування навіть у обережних вірмен.
Останні масштабні воєнні дії на території Карабаху спалахнули з новою силою у вересні 2020 року й завершились у листопаді того ж року, коли конфліктуючі сторони за посередництва Росії підписали мирний договір. Пашинян тоді визнав, що це було для нього дуже важким, але безальтернативним рішенням. Його колега Алієв був менш делікатним та назвав заяву про припинення вогню «капітуляцією Вірменії».
Навряд чи Пашинян не усвідомлював у той момент, що в прямому конфлікті Вірменія поступається противнику. А очікувана допомога від партнерів по Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) – насамперед Росії, не надійшла. Натомість росіяни на правах «посередника» запропонували свої послуги миротворців і після завершення активних бойових дій зайняли Лачинський коридор – єдиний, що з’єднує Вірменію з Нагірним Карабахом. Азербайджан зі свого боку гарантував безпеку руху коридором громадян та вантажів в обох напрямках.
Заблоковане перемир’я
Але зафіксоване у 2020 році перемир’я виконувалося дуже умовно – сутички тривали, а Азербайджан встиг узяти під контроль ще кілька стратегічних висот (зокрема, тих, що дають змогу контролювати Лачинський коридор). А з грудня минулого року цей коридор взагалі заблокований азербайджанською стороною під приводом екологічних протестів активістів. Росія, що зав’язла у війні в Україні, не поспішає втручатися в ситуацію, а її «миротворці» перетворилися у звичайних спостерігачів. Неспроможність Кремля виконувати свої зобов'язання вже неодноразово спричиняла незадоволену реакцію Єревана, аж до погроз виходу Вірменії з-під російського оборонного даху. Давно було помітно, що ОДКБ перетворилася на такий само фантом як інший проєкт, який мав потішити его кремлівських небожителів, – Євразійський економічний союз (ЄАЕС). Проте карабаській кейс продемонстрував це повною мірою на практиці.
Так, нещодавно зі слів заступника голови вірменського МЗС Мнацакана Сафаряна стало відомо, що Радбез Вірменії ще у вересні минулого року обговорював можливій вихід країни з ОДКБ. Дипломат зробив ремарку, що наразі питання так не стоїть, але сам Пашинян днями дав зрозуміти, що воно досі на порядку денному. «Я не можу виключати, що Вірменія де-юре може вийти з ОДКБ або заморозити своє членство. Але це відбудеться, тільки якщо ми зафіксуємо, що ОДКБ вийшов із Вірменії», – заявив вірменський лідер. Під виходом організації з Вірменії Пашинян мав на увазі невиконання взаємних зобов’язань, у якому Росія звинувачується прямим текстом. Також Пашинян поскаржився, що офіційний статус члена цієї організації, який, за його словами, нічого не дає, заважає Єревану домовлятися щодо поставок озброєння та військової техніки з інших країн. Це далеко не перший «недружній» сигнал, який Вірменія подає Кремлю, – були і відмова від участі в спільних військових навчаннях, і перекриття підсанкційних товарів, що прямували через територію країни до Росії…
Вірменське керівництво до останнього намагалося достукатися до Кремля, Пашинян навіть поїхав на іміджево провальний для себе парад 9 травня в Москві. Але, схоже, що головні лаври в принаймні проміжному урегулюванні конфлікту, саме існування якого дозволяє Росії через роль арбітра зберігати вплив на Південному Кавказі, забере не Путін. І це вже дуже розлютило російську пропаганду, яка вилила на Пашиняна діжки помиїв. Етнічна вірменка Маргарита Симонян у своїй істериці навіть назвала вірменський народ, що обрав Пашиняна, «ішаками». Її колега Володимир Соловйов дуже перейнявся питанням, хто ж тепер захистить вірмен Карабаха. Прогнозовано гостро в штики сприйняли плани Пашиняна в парламенті невизнаної республіки, який прийняв заяву щодо «недопущення катастрофічних кроків», обурилася вірменська опозиція – але такої реакції варто було очікувати.
Тепер питання в тому, чи вдасться Пашиняну вистояти під шаленим тиском і зсередини, і ззовні, водночас не допустивши жорсткої внутрішньої кризи. Бо головне питання – яка доля чекає на вірмен Карабаху в складі Азербайджану – поки окреслене лише пунктиром. І з огляду на досить прохолодну реакцію Баку на «добру волю» Єревана, там не вважають за необхідне роздавати залізобетонні гарантії за отримання того, що й так вважають своїм.
Як буде рубатися карабаський вузол, що може стати цьому на заваді та чи не запізно Вірменія взялася позбуватися російської протекції, пояснюють опитані «Главкомом» експерти.
«Щоб Росія була повністю задоволена, Вірменія має зникнути як держава»
На цей час Вірменія перебуває саме в тій точці біфуркації, коли старий світопорядок та стара система безпеки після російського вторгнення в Україну більше не існують, а нових поки немає. Тож вона має вибудовувати нову безпекову систему з партнерами, з якими є спільність у цілях, інтересах та цінностях. У нас із Росією вже немає спільності в цілях, тому що мета Москви полягає в тому, аби постійно тримати Вірменію в атмосфері конфлікту із сусідами, а потім приходити її рятувати, а точніше рятувати те, що від неї залишиться. Якщо так піде далі, то Росія і далі буде «дружити» з Вірменією до останнього вірменина на Кавказі, а нас не влаштовує така доля.
Росія – це країна, яка фактично не визнає нашого кордону та нашого суверенітету, у російській Держдумі вже прямим текстом говорять про незаконність незалежності Вірменії. Тому подальше просування справ можливе не з Росією, а саме всупереч ній та ще й коштом її інтересів у тому вигляді, в якому вона їх бачить. Іншого шляху ми не маємо.
Ключовими партнерами Вірменії можуть бути країни НАТО, насамперед лідер вільного світу – Сполучені Штати, європейські країни і Франція зокрема. І, звичайно, Вірменія має просуватися в бік нормалізації своїх відносин із усіма сусідами, тому що це – найкраща гарантія від будь-яких напастей.
Процес вирішення питання Нагірного Карабаху, який на цей момент стримано, але все-таки можна назвати успішним, перебуває якраз у цій логіці. Ми рухатимемося в цьому напрямку, бо для нього є і соціальне замовлення суспільства, і політична воля політичного класу. Є міф, що вірменське суспільство жорстко налаштоване не віддавати не шматка землі, але зрештою ми й не віддамо землю, яка входить до міжнародно визнаних кордонів Вірменії.
У Карабасі живуть люди, для яких під міжнародною егідою має бути сформований діалоговий формат і гарантовані їхні права та безпека. Зрештою, ця проблема не вирішувалася десятиліттями і вважалося, що нібито причина цього – це якісь територіальні претензії Вірменії до Азербайджану. Так от – немає жодних територіальних претензій до Азербайджану, цей міф зараз забирається зі столу.
Звісно, Росія в цьому процесі участь не братиме. Російські «миротворці» в Лачинському коридорі ні на що не здатні, не мають мандату, та дисфункціональні саме з політичних причин. На їхнє місце мають прийти люди, які мають мандат та здатність на якісь дії. Може, у Москві будуть цим незадоволені, але щоб Росія була повністю задоволена, ми маємо зникнути як держава, або стати солдатами Путіна, як Південна Осетія, а ми до цього не готові. Хоча Пашинян і з'їздив до Москви на той парад 9 травня, просто щоб на рівному місці не створювати конфлікту. Користі, на яку спочатку розраховували, йому ця поїздка не принесла, а от шкода міжнародному іміджу Вірменії мала місце.
«Проблема Пашиняна – тотальна економічна залежність від Росії»
Саме життя змусило адміністрацію Нікола Пашиняна дивитися по сторонах, тому що після повномасштабного вторгнення в Україну і стратегічного провалу на українському фронті Кремль об’єктивно почав втрачати позиції на Південному Кавказі. І це попри те, що, починаючи від економіки до сектору оборони, Вірменія перебуває в тотальній залежності від Росії вже десятки років.
Зокрема, ця втрата російського впливу призвела до того, що з’явилися альтернативні Москві майданчики щодо врегулювання карабаського конфлікту. Зараз базовим є так званий вашингтонський або брюссельський майданчик, які я не розподіляю. Безумовно, це дратує Росію, вона тисне й через Баку, і через Єреван, аби збити мирний порядок денний щодо Карабаху поза рамками московського майданчику модерування. Бо для Москви страшний сон – якщо між Вірменією і Азербайджаном буде підписана якась мирна угода, яка б фіксувала на папері обопільне визнання територіальної цілісності.
Вірменія вже готова визнати Карабах частиною Азербайджану. Але є проблеми, на яких намагається спекулювати Росія, – це її військова присутність у Карабаху та відсутність діалогу між Баку й місцевими вірменами Карабаху як громадянами Азербайджану в перспективі. Москва просто не дає можливості поза її форматом вести будь-який діалог і спекулює на настроях серед вірмен Карабаху, які поки є радикально налаштовані щодо несприйняття набуття азербайджанського громадянства. Азербайджан зі свого боку не погоджується на інтернаціоналізацію будь-якого процесу перемовин між Баку й Карабахом, бо не зацікавлений у міжнародній суб’єктивізації Карабаху.
У влади Вірменії є складнощі з тим, як цей процес подати всередині країни, тому що Російська Федерація через так званих «реваншистів» із карабаського клану намагається хитати позиції Пашиняна. Проблема вірменського прем’єра – тотальна економічна залежність від Російської Федерації. Як тільки наближались якісь просування за мирною угодою, Москва включала газовий шантаж. До того ж у Москви у Вірменії є інструментарій, який може працювати поза вертикаллю Пашиняна. Це і зв’язки в силовому блоці, і на різних рівнях агентури…
До чого домодерувався Кремль у Карабасі? Азербайджан не наполягає на виведенні так званих російських миротворців до кінця прописаного в тристоронній угоді терміну до 2025 року. Але росіяни не погоджуються на мандат миротворців, який був би вигідний Баку, а продовжують виступати дахом для незаконних вірменських збройних формувань, які, за суттю, є російськими проксі на території Карабаху чи в Азербайджані.
Своєю чергою комплекс претензій із боку Єревану полягає в тому, що Москва не виконує свої союзницькі зобов’язання. Наприклад, коли у вересні минулого року було масштабне прикордонне зіткнення між Азербайджаном і Вірменією поза Карабахом, Азербайджан за відсутності демаркації і делімітації кордону просунувся та зайняв певні панівні висоти вже в прикордонних районах Вірменії. Це підкреслило повну деградацію ОДКБ як воєнно-політичного блоку. Наразі в прикордонних районах Вірменії розміщена спостережна місія ОБСЄ, що дуже дратує Кремль. Бо її присутність об’єктивно зменшує можливість сторін стріляти один в одного та певною мірою сприяє створенню альтернативних форматів кремлівській модерації вірмено-азербайджанського кордону.
І ще один важливий момент – це фактично перші претензії до Кремля з боку вірмен Карабаху, які перебувають на території Азербайджану. Їхні квазідержавні та квазісилові органи повністю підконтрольні Москві через так званих миротворців, але місцеве населення вже висловлює невдоволення росіянам із приводу того, що вони їх абсолютно не захищають і не контролюють дорогу, що з’єднує їх із Вірменією. І водночас Росія не дає змоги домовлятися з Азербайджаном без її посередництва. Тобто кремлівська модерація захиталася навіть серед вірмен Карабаху.
А цей регіон для Москви є дуже важливим – Кремль системно займається створенням так званої екосистеми під себе в Центральній Азії і на Південному Кавказі в цілому. Наразі це виглядає фантастично, але уявімо, що Вірменія та Азербайджан дійсно нормалізують між собою відносини, як би підписана угода в результаті не називалася. Якщо це буде зроблено не на умовах Кремля, якщо після цього будуть запущені реальні мирні процеси по демаркації і делімітації кордону, по вирішенню питань прикордонних анклавів, якщо раптом у мирний спосіб вірмени Карабаху стануть отримувати азербайджанські паспорти – весь цей ланцюг подій призведе до того, що російська військова присутність там втрачає будь-який сенс. Запускаються процеси, де Кремль просто втрачає будь-які впливи – воєнні, гібридні… А іншого позитивного порядку денного, окрім тиску, вони не можуть запропонувати в будь-якому регіоні на пострадянському просторі.
Якщо підсумувати, то будь-який вождь і лідер Вірменії, який реально набереться політичної волі і протисне реальну мирну угоду з Азербайджаном, є екзистенціальною загрозою для Кремля. Зараз Єреван намагається відшукати альтернативні подушки безпеки, альтернативних гарантів, комунікує зі США, Францією, але у випадку з Пашиняном зараз усе впирається у формат банальних гарантій особистої безпеки. Тому я би не очікував якихось різких нервових розворотів із боку Вірменії в плані формального виходу з ОДКБ. Але вже добре, що така дискусія в Єревані точиться.
Надалі важливо, аби міжнародні партнери, насамперед Вашингтон та Брюссель, наполегливо протискали мирний порядок денний через Баку і Єреван. І, звісно, для цього потрібна політична воля та мудрість керівництва й населення Вірменії.
«Єреван просто тягне час до зміни ситуації»
Внутрішня та зовнішня політика Вірменії досі тісно пов’язана з питанням Карабаху. Коли Пашинян прийшов до влади, були ідеї, як досягти домовленостей із цього питання. Але вірменське суспільство не дало йому просунутися хоча б на один сантиметр у цьому напряму.
Звісно, у вірмен є хороші зв’язки із Заходом, потужне вірменське лобі за кордоном, тому Єреван вибудовує політику у такий спосіб, аби підключати ці сили. Але вся мета політики вірменської влади з 2020 року полягала в тому, аби заморозити ситуацію, поки не складуться кращі умови. Проте тут відбулася широкомасштабна російська агресія в Україні: коли росіяни там провалилися, фундамент, на якому трималося ця рівновага, почав просідати. До речі, Азербайджан почав активні дії в Карабасі якраз після харківської контрнаступальної операції ЗСУ.
Зараз уряд Вірменії вимушений визнати Карабах територію Азербайджану, але визнати – це означає підписати мирний договір, та Азербайджан не дає гарантій вірменам Карабаха. Баку розуміє, що якщо надати їм зараз якийсь особливий статус, то за будь-якого зручної нагоди історія повториться. Через те, що Азербайджан не дуже залежить від західної суспільної думки, він не надто рефлексує із цього приводу. А просто акуратно – step by step – дотискає ситуацію. А політичні сили у Вірменії, які розуміють, що Пашинян буде змушений щось підписати, розраховують потім його скинути за допомогою Росії.
Пашинян може скільки завгодно дивитися по сторонах, аби знаходити альтернативи Росії як гаранту безпеки, але що він бачить навколо? Так, з Францією в нього чудові стосунки і є навіть особиста дружба з Макроном, але Франція точно не надішле війська до Вірменії і тим більше до Карабаху. Піти під парасольку безпеки НАТО буде проблематично, і навіть якби це не було проблематично, то дуже ризиковано. Бо ми пам’ятаємо, що відбувалося з вірменським керівництвом, яке говорило про це. Усі прекрасно розуміють, що стратегічно Росія програла, але, поки в неї є хоч якийсь ресурс, вона буде лишатися на Південному Кавказі. І найвигідніші позиції в неї, як не крути, саме у Вірменії.
Ціль зовнішньої політики Вірменії – не йти на такі поступки, які не можна було б відіграти назад до того, як вона зробить трансферт системи безпеки. А зробити його вкрай важко – це все одно, що перестрибнути прірву у два стрибки. Тобто Єреван просто тягне час до зміни ситуації.
Павло Вуєць, «Главком»
- Президент Вірменії визнав безпорадність російських військових у Карабасі
- Путін проти Пашиняна. Росія висунула Вірменії нові претензії
- The Guardian: Вірменія кинула виклик Путіну, його вплив на союзників дуже крихкий
- Вірменія відмовляє Москві у співпраці: Пашинян назвав причину
- Що буде, коли Путін приїде у Вірменію? Партія Пашиняна дала чітку відповідь
- Через війну проти України РФ втратить вплив у пострадянських державах – ISW
Коментарі — 0
