Мої 33. Ровесники Незалежності – про себе, країну та майбутнє

Переважна частина воїнів, які боронять сьогодні Україну, – це люди, які не жили за радянських часів. У Росії після розпаду СРСР продовжували плекати радянські ідеологеми і культурні шаблони зразка 1945-1980 років, тим часом в Україні зростало покоління цілковито інших людей, вільних, толерантних і, як довела наша боротьба останніх двох років війни, – патріотичних і відданих. 

«Главком» зібрав 10 ровесників Незалежності, людей різних професій та різних доль, щоб почути їхні рефлексії про себе, державу та епоху, поговорити про те, як країна, відновлення самостійності якої збіглося з їхньою появою на світ, вплинула на їхній шлях і самоусвідомлення. Усім співрозмовникам «Главком» поставив три однакові питання:

Ви не застали радянський період і зростали із Незалежністю. Чи помічали ви різницю між собою й батьками, старшими братами та сестрами?

Цифра «33» вважається сакральною. Чи сприймаєте ви свій нинішній вік як межу між «до» і «після», як стартову точку для нового? Відповідно, чи немає візії того, що і для України цей її «вік» стане початком відродження? 

Чого ви чекаєте від майбутнього – для себе і для країни? 

«В Україні стане більше людей, яким не все одно, – на них буде покладена місія відбудови»

1. Я почувався менш упередженим порівняно зі старшим поколінням, з батьками зокрема. Мені були незрозумілі їхні установки, їхні стопери. Було незрозуміло, чому не можна робити те чи інше. Я точно ріс розкутішим та вільнішим, аніж вони.

2. До 30 років я не був на війні – був звичайною цивільною людиною зі своїм чудовим світом «рожевих окулярів», де немає глобальних проблем або вони десь далеко. Але мій 31-й рік, 32-й та 33-й, який наближається – якраз і є та сама точка змін, такий збіг…

Щодо країни, то так, нинішні її 33 роки – це початок становлення та дорослішання, дуже швидкого та експресивного. Це можна порівняти із тим, коли людина залишає батьківський дім або своїх опікунів, тобто це історія про те, що нарешті зараз потрібно взяти відповідальність на себе, а не перекладати на когось, наприклад, на якихось недолугих попередників абощо. І залежно від того, зробить це країна чи ні, ми говоритимемо про її незалежність або ж про якийсь інший формат…

3. Я думаю, що ця війна дуже серйозно переміксує людей та водночас просіє їх. Ті, для кого Україна бодай щось означає, залишаться у ній, а ті, котрі просто отримували дивіденди від перебування у цій країні, жили без прив’язки до культури, роду та нації, залишать Україну. До чого це призведе? До того, що тут стане більше людей, яким не все одно, – саме на них буде покладена місія її відбудови. Сподіваюсь, що упродовж наступних 33 років ми перестанемо нарешті толерувати корупцію та саморуйнування. Щодо мене самого, то я дуже сподіваюсь зберегти здоровий глузд – я над цим зараз активно працюю (сміється), щоб і надалі допомагати нашій державі.

«Хочу вижити й хочу, щоб вижила моя країна»

1. Чітко пам'ятаю, як з кожним роком мого дорослішання зростало почуття свободи. Мене дуже смішили вступні статті в книгах, присвячені комуністичній партії, а мама пояснювала, що не можна було жити, не озираючись на всесильну КПРС, і це було мені незрозумілим.

2. У 33 роки я повністю змінила своє життя: покинула цивільне життя, поставила на паузу кар'єру науковиці й пішла служити у ЗСУ. Я не впевнена, що саме 33-й рік народження стане для України початком відродження, бо це буде ще один рік боротьби за наше існування, як і все попереднє десятиліття, відколи йде війна з Росією.

3. Від майбутнього я хочу одного: хочу вижити й хочу, щоб вижила моя країна. Щоб ми трималися й ставали сильнішими, бо поки існує Росія, вона ніколи не полишить спроб нас знищити, а значить, вижити для нас – зараз головне.

«Я з Луганська. 10 років тому до мене прийшло усвідомлення України»

1. Розуміння того, чим є моє життя, прийшло пізніше, коли вже було з чим порівнювати і коли мама й тато почали розповідати про свої молоді роки. Ні, вони не переживали жодних жахів. За тодішніми мірками, у них було цілком нормальне дитинство та юність. Але я міг оцінити те, скільки можливостей відкрилося переді мною після того, як рухнув «совок». І справа не тільки у кращих іграшках, у західних товарах чи появі інтернету – просто світ став іншим, ближчим та відкритішим.

2. Я б говорив про «до» і «після» у контексті не 2024-го, а 2014 року. Я з Луганська, і саме 10 років тому до мене прийшло усвідомлення України як суверенної держави. Скажу відверто: до того, як Росія окупувала моє місто, а також Крим і частину Сходу, я мало цікавився політикою. А потім стався Майдан, і мені захотілось дізнатися, яка у нас історія, хто ми, куди йдемо. А вже коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я відчув, що ось це – мій час, час, до якого я йшов і готувався досить довго. І такий настрій був у багатьох моїх ровесників, та й не тільки у них. Коли я побачив, як багато людей готові покласти життя за свої сім’ї, свої міста, свою країну, то й мені було не страшно приєднатися до цієї битви.

3. Чекаю, що війна обов’язково завершиться нашою перемогою. Для себе чекаю, що після війни зможу працювати з людьми мистецтва, займатися актуальними проблемами української культури…

Якою буде Україна у майбутньому? Це залежить від нас. Сподіваюсь, це буде земля людей, які толерують один одного, готових до взаємодії і до побудови ще більш вільної країни. 

«Україна стоїть на порозі важливих змін, маємо скористатися шансом»

1. Моя мама завжди казала, як вона рада, що ані мені, ані моїй сестрі не довелося зростати за радянських часів і відчувати на собі те, що відчувала вона, будучи у радянській системі освіти… Зараз я багато працюю з молоддю, підлітками і можу сказати, що мені дуже подобається їхній світогляд, їхнє нестандартне мислення, погляд на те, яким має бути їхній розвиток та розвиток країни. Так, я почуваюсь більш вільною, аніж покоління моїх батьків, але менш розкутою, аніж нинішня підростаюча ґенерація. Зараз я бачу, як мої ровесники виховують вже своїх власних дітей і маю переконання, що цьому покоління море буде по коліна.

2. Не маю схильності наділяти цифри містичністю, бо намагаюсь сприймати світ максимально об’єктивно. Водночас свої 33 роки я зустріла в Антарктиді, на науковій станції «Академік Вернадський», що є унікальним, особливим досвідом… Життя – нелінійне, ми йдемо вперед і відкочуємося назад, але зараз – як і століття тому – Україна стоїть на порозі важливих змін, тож маємо скористатися шансом і не просто відстояти незалежність, але й почати розвивати Україну такою, якою ми хочемо її бачити, – вільною, з повним спектром соціальних благ, максимально наближеною до людини.

3. Яким буде майбутнє?.. Завдяки нашим воїнам ми збережемо нашу незалежність, завдяки науковцям – розвиватимемо Україну у різних сферах, завдяки громадському сектору – сприятимемо тому, аби держава була відкритою, багатою, справедливою до своїх громадян. Головне зараз – вибороти перемогу…

Для себе самої я очікую можливість безпечно повернутися з полярної експедиції додому, зустріти рідних та друзів і нарешті почухати свого пса, за яким – а, точніше, за якою, бо у мене дівчинка – я просто нереально сумую. А після цього працювати далі. Можливо, у науковій сфері, а, можливо, у громадській царині. Відчуваю, що і там, і там я можу зробити багато корисного для громади та для України у цілому.

«На кін поставлена наша Незалежність»

1. Я народився через чотири місяці після проголошення Незалежності. Чи почувався я розкутіше, аніж, наприклад, мій старший брат? Тяжко відповісти на це питання. Але у моїй пам’яті (як майбутнього кухаря) застрягла розповідь батьків про начебто найсмачніший пломбір, котрий виготовляли у СРСР. Певна річ, що для людей того покоління він був найсмачнішим, адже порівняти його було ні з чим. Вже значно пізніше я дізнався про те, що і рецепт пломбіру, і технологія виготовлення ковбаси, і «котлета в тісті» (так в СРСР називали гамбургер) – все це було запозичено на Заході. Ось така правда про «найсмачніший у світі пломбір»…

2. Для країни зміни почалися у 2014 році. Але розпочалися і… «заморозилися». Бо вісім років тривала війна, але не усі розуміли, що йдеться про боротьбу за наше право на існування. У цьому відношенні – так, 33-й рік народження країни, як і два попередні роки, стали тим критичним моментом, коли на кін поставлена наша Незалежність.

3. Про майбутнє говорити найскладніше. Ми всі живемо, як видається мені, одним днем. І водночас усі сподіваємося на перемогу України. Але далі, ніж у завтра, я поки не заглядаю.

«Ми маємо історичний шанс здобути вагоме місце Україні»

1. День Незалежності у моїй родині завжди був великим святом, одним із головних. Довелося застати й період, коли токсичні залишки навʼязаного совєцького шовінізму сприймалися як норма спілкування, але моє покоління могло обрати, яке майбутнє ми хочемо, і вільно рухатись до нього. Порівнюючи свій життєвий шлях з історіями моїх близьких, я завжди розуміла, що ми, живучи у своїй незалежній державі, можемо бути вільними: у своїх мріях, бажаннях і амбіціях, навіть тоді, коли це важко. Революція Гідності посилила жагу свободи та усвідомлення справжніх цінностей, які зараз продовжують боронити Збройні сили України.

2. Цифра «33» дійсно має глибокий символізм, але, я думаю, варто повертатися до глибших історичних асоціацій і формувати наратив справжнього історичного спадку. Свій же вік я сприймаю як період переосмислення, коли відбувається зважування пройденого шляху та визначення нових цілей. Мені здається, такий стан притаманний і суспільним процесам, в яких ми перебуваємо, хоча 33 роки для нашої держави – це етап. Але ми всі переживаємо свої «33», коли перед нами стоять виклики, за якими прийдуть нові можливості.

3. Думаю, що сьогодні в Україні відроджується справжній україноцентричний простір, який на різних етапах, включно й з часами Незалежності, затирався через підміну понять, ідеологем й маніпуляцій, метою яких було зробити українськість непривабливою і незапитаною. Вважаю, ми маємо історичний шанс здобути Україні вагоме місце у системі європейської та світової цивілізації.

«Мене підживлює ідея побудови суверенної української держави»

1. У мене було відчуття причетності до нового покоління. Нового в тому розумінні, яке вкладали в це мої батьки, які вболівали за становлення української Незалежності і повторювали, що я належу до генерації, покликаної наблизити та втілити усі їхні ідеали та зробити Україну кращою – такою, як заповідали наші предки.

2. Маючи історичну освіту, я не схильна вважати, що люди чи країни здатні змінюватися одномоментно. Ми і досі є свідками еволюції України як держави від початку 1990-х (коли у нас існувала така собі «незалежна Українська РСР» – з точки зору людської свідомості та сприйняття України нашою нацією) до теперішньої відмови від радянського тягаря. По суті, точок для нового витка у розвитку було безліч, і кожна помалу працювала на той механізм, котрий розвертає нашу історію подалі від спадку СРСР…

Щодо мене особисто, то я еволюціоную разом з Україною, без прив’язки до віку, але з усвідомленням того, що з народження та дитинства мене підживлює ідея побудови суверенної української держави. Через це я, власне, і стала істориком. До цього спонукало і моє середовище, і традиції моєї родини, коли вже у віці одного року мене брали на відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку у Львові. А у 2004-му я – тоді тринадцятирічна пластунка – на Майдані у Києві щиро обурювалася словами Володимира Литвина, який під час Помаранчевої революції дорікав прихильникам Ющенка, що ті, мовляв, використовують неповнолітніх. Але я була тією неповнолітньою, яка вже мала політичні погляди та переконання. І це стало можливим у державі, яку ми розбудовували та продовжуємо розбудовувати зараз.

3. Погоджуюсь зі словами одного аналітика, який слушно зауважує, що окрім ворожбитів чи тарологів, зараз ніхто чітко не скаже про те, яким буде українське майбутнє… Майбутнє – поліваріантне, і це те, у чому я переконана, сподіваючись водночас на найкращий з можливих сценаріїв. Що не викликає сумнівів, – так це те, що моє персональне майбутнє пов’язане з Україною. Не знаю, чи доречно проводити паралель із Михайлом Грушевським, якому багато хто дорікав за повернення з еміграції до радянської України, але він як історик просто не міг знаходитися поза межами своєї батьківщини, бо, власне, тут – епіцентр всього, що є предметом його зацікавлення. Отож і упродовж наступних років я бачу себе в Україні – борцем за історичну справедливість, яка щодо нашої держави має бути обов’язково відновлена.

«Майбутнє буде яскравим, але воно залежить від кожного з нас»

1. Я почувався більш розкуто, аніж старше покоління. Мої батьки жили у СРСР, і від членів нашої родини я ніколи не чув, що тоді було краще, аніж зараз. Згадуючи розповіді рідних, можу сказати, що зараз набагато краще. Нині час, коли людина має дуже багато можливостей, було б лише бажання направляти себе у різні сфери – всі шляхи для цього відкриті. 

2. У мене особисто зараз теж певний переломний момент у житті, адже треба ухвалювати рішення, як рухатися далі, чи продовжувати спортивну кар’єру, чи ні. І наразі відповісти на питання, чи буде цей рік переломним для мене та країни, я не можу.

3. Бачу лише перемогу і подальший розвиток України. Це реально, бо у нас країна з амбіціями, вона не стоїть на місці, а розвивається попри все. На мою думку, майбутнє буде яскравим, хоча це й залежить від кожного з нас. Зараз у всіх людей руки зв’язані війною, але після її завершення почнеться етап нового розвитку.

Щодо мене особисто, то найближче майбутнє залежатиме від мого рішення. Мені хотілося б залишатися у професійному спорті. Якщо не у ролі спортсмена, то, можливо, у ролі тренера. За 15 років спортивної кар’єри була зроблена велика праця, тож просто взяти і перегорнути сторінку неможливо.

«Війна мала навчити нас не чекати, а діяти»

1. Почувалася і більш вільно, і більш розкуто. Про що щонайменше свідчить мій вірш, написаний під час Революції Гідності і після анексії Криму «Никогда мы не будем братьями».

2. Цифра «33» – це просто красива комбінація. Все-таки не варто чекати якихось особливих дат чи років, аби змінювати себе чи країну. Виток можна зробити у будь-який момент, лиш відштовхнувшись від своєї точки опору. Війна мала навчити нас не чекати, а діяти. І зараз, у розпал боротьби, кожен має докладати максимальних зусиль, аби Україна вистояла і вижила. Початок воскресіння або відродження можливий лише після припинення війни і підписання миру на умовах України, після повернення всіх наших полонених.

3. У майбутньому чекаю справедливого покарання для всіх військових злочинців і зрадників, через яких Україна втратила тисячі громадян, дітей. Чекаю повернення всіх наших захисників, які досі у російському полоні; повернення сотень тисяч викрадених дітей. Лиш після цього ми можемо видихнути, перевести подих і стати до повноцінної відбудови і розбудови.

«33 роки – це вік звершень, вік наступного етапу»

1. У мене не було досвіду життя у СРСР, але можу зазначити, що порівняно з людьми старшого віку нинішня молодь розкутіша, більш волелюбніша, чуттєвіше ставиться до питань, які стосуються її власної свободи.

2. Нічого не маю проти того, аби поворот на краще для України почався цього року, а її нинішній вік став для країни початком відродження. Я обома руками за нові обрії. Щодо мене особисто, то так – 33 роки – це вік звершень, вік наступного етапу у житті після етапу у спорті.

3. Я – оптиміст, тому очікую найкращого. Якщо конкретизувати і говорити про державу, то це – завершення війни, відновлення економіки…

Якщо говорити про себе, то тут треба ставити нові цілі та досягати їх, але вони поки що далекі, не сформовані. Я взагалі звик жити короткостроковими задачами. У спорті прогнозувати легше, у житті поза ним із плануванням завжди важче.

Наталія Лебідь, Михайло Глуховський, «Главком»