Тренер Мітровіч: «Мені шкода, що європейський баскетбол втратив таких гравців, як українці Михайлюк і Лень»
Продовження інтерв’ю з авторитетним чорногорським тренером, який очолює збірну своєї країни і французький АСВЕЛ, а свого часу 12 років працював в Україні
У другій частині інтерв’ю «Главкому» Звездан Мітровіч згадав, як тікав від війни в Україні, керував маріупольським «Азовмашем» по «скайпу», відчув себе «селебріті» в «українському» Монте-Карло, розповів, чому вважає систему, за якої Чорногорія вийшла на чемпіонат світу, «тупою» й через що віддає перевагу європейському баскетболові перед Національною баскетбольною асоціацією.
Чорногорський тренер Мітровіч: «Про роботу в Києві спогади найжахливіші. Але Україна мені ближча, ніж Франція»
- Звездане, свого часу ви називали 2002-2006 роки золотими часами українського баскетболу. Тогочасні «закриті» бюджети провідних клубів «Азовмаша» і «Києва» чи, можливо, «Хіміка», з яким ви тоді працювали, можна порівнювати з нинішніми французькими?
- «Хімік» порівнювати з «Києвом» і «Азовмашем» неможливо, хоча у Південному справа теж була налагоджена чітко. Зарплати, преміальні ми отримували через банк, з кожної копійки платили податки. Стосовно бюджетів наших тодішніх суперників говорити не буду, але знаю, що люди грали там за великі гроші. І то позначалося на якості гри. До баскетболу в ті роки відчувалася увага, на телебаченні були якісні трансляції. Мене як тренера «Хіміка» люди впізнавали на вулицях. Пізніше, коли працював з «Будівельником» у Києві, був майже невпізнаваний.
Біда українського баскетболу в тому, що в роки найвищого підйому, а він, вважаю, був з 2002-го і десь по 2008 роки, відповідальні особи не встигли створити інфраструктури. Ці гроші не були спрямовані у довготривалі проекти. Ось подивіться, де ми зараз розмовляємо — то ж не спортивна арена, а фактично музей (мова про київський Палац спорту — авт.). Зали зробили тільки в Південному і Маріуполі. Інші обмежилися ремонтами. І то в ліпшому разі. Стежу зараз в Youtube за окремими матчами чи тренерськими семінарами з України і розумію, що ті шкільні зали — просто історія. Якщо пам’ятаєте, я ще в перших своїх інтерв’ю у статусі тренера «Хіміка» тоді, на початку 2000-х на питання «чого бракує українському баскетболу?» відповідав: перше — інфраструктури; друге — тренерської школи. Люди, потенціал в Україні величезні. На жаль, у той час, коли тут були справді великі гроші, усунути жодного з недоліків не змогли. Розумієте, якщо є хороші зали і кваліфіковані тренерські кадри, то навіть в умовах кризи розвивати вид спорту значно простіше.
На жаль, фундаменту під час баскетбольного буму в Україні не заклали. То моя думка зі сторони. Кажу це не для того, щоб комусь дорікнути, а через те, що щиро зичу українському баскетболові добра. Україна — то моя баскетбольна батьківщина. У Чорногорії я народився, а в Україні став тренером. Відпрацював тут майже 12 сезонів — з 2002-го і по 2014-й. 7 травня 2014-го — пам’ятний день. На нього була запланована наша гра за бронзу в Донецьку. Летіли на цей матч зі Стамбула. Але саме 7 травня відбулося захоплення Донецького аеропорту. Мені зателефонували з посольства і сказали, щоб негайно виїздив з України. Ми сіли в машину і поїхали в Ростов, звідти — до Москви і в Чорногорію.
Досі з усмішкою згадую, як віддалено керував діями «Азовмаша» під час матчу в Донецьку. Дивився гру по «скайпу» й відправляв sms фізіотерапевту, а він передавав мої вказівки по замінах і тактиці помічникові Олександру Скутельнику.
- Бронзову серію «Азовмаш» тоді виграв. Свою медаль отримали?
- Ні. Так мені її в купі з двома зарплатами й не передали.
- Де ще в Україні вам не доплатили?
- Розрахувалися в основному всюди. Навіть у «Будівельнику» виплатили борг вже згодом, після завершення чемпіонату. Та не могли не виплатити, інакше команду би не допустили до участі в Євролізі.
- Після Маріуполя без постійної клубної роботи ви залишалися не надто довго. Причому працевлаштуватися змогли саме завдяки «українським кореням» у клубі «Монако», власником якого є український бізнесмен Сергій Дядечко. Правда, в Україні ви не перетиналися...
- Проте добре знали одне одного. Мушу сказати, що для Дедечка епопея з «Монако» почалася доволі цікаво. Він змушений був заплатити 500 тисяч євро французькій Федерації, щоб отримати дозвіл виступати з назвою «Монако». Цього дозволу не давав однойменний футбольний клуб. А потім нам вдалося стати першими в історії французького баскетболу, кому виходило з сезону в сезон підвищуватися в класі — другий дивізіон, перший, Pro B і нарешті Pro A.
Дядечко — людина амбіційна. Він постійно ставить перед собою й командою найвищі цілі. Так чи інакше, цей період, коли ми впродовж трьох років щоразу вигравали перші місця в нових лігах, називають казковим. Крім того, ми здобули три Кубки французької ліги, двічі грали у «Фіналах чотирьох» Ліги чемпіонів ФІБА. Врахуйте, що склад у нас постійно змінювався, бо гравці прогресували і перепідписувати контракти на наступний рік було складно. Зрештою, я радий, коли люди, які виступали у мене, підіймаються на вищий рівень.
- Серед гравців, які грали в «Монако» був зокрема й американець із «Хіміка» Джамал Шулер.
- Запросити його — моя ініціатива. Я Джамала трохи знав, але перед тим, як контактувати з ним, зателефонував Віталієві Степановському, питав його думки. Бо для мене важливі не лише суто ігрові, а й людські характеристики. Ми з Джамалом не прогадали. Він відіграв за два сезони, сильно нам допоміг, потім перейшов у «Нантерр», зараз виступає за тель-авівський «Хапоель».
- Вважаєте, що витиснули з «Монако» все, що могли?
- Ми зробили максимум. Правда, хотілося виграти чемпіонат Франції. Торік навіть заслужили на це. Проте після третьої гри фінальної серії ми хотіли на знак протесту проти бездарного суддівства виставити резервістів. Арбітри тоді дали «Ле Ману» змогу пробити 24 штрафних кидки, допустили близько 15-ти ситуацій, коли гравець суперників стояв у «фарбі» від чотирьох до десяти секунд. Скандал. Пізніше переглядав трансляцію по балканському телеканалу «Спорт-клуб». Ваші колеги сміялися, обговорювали тему, де судять гірше — у Китаї чи у Франції.
- А чому так відбувалося?
- Бо Монако — не Франція. У розумінні звичайних французів то мільйонери. Виглядає, що їм заздрять. І це стосується не тільки баскетболу.
- «Salle Gaston Médecin», домашня арена клубу «Монако», мабуть, не має аналогів у світі, адже знаходиться під футбольним стадіоном «Луї ІІ»...
- Для мене цей зал знаковий найперше тим, що в ньому грала найкраща команда в історії баскетболу. Перша американська Dream Team перед Олімпіадою 1992 року в «Salle Gaston Médecin» тренувалася і проводила виставкові матчі. До речі, знаєте, що вважали найбільшим успіхом нашої команди? Не перемоги і не титули. А те, що нам вдалося заповнити зал. Бо в Монте-Карло люди на спортивні події ходять дуже не охоче.
Подивіться навіть на відвідуваність поєдинків футбольного «Монако». Стадіон «Луї ІІ» - крихітний, на 15 тисяч місць, але аншлаг там буває лише на матчах за участю топ-суперників. Приміром, на «Ювентусі» в Лізі чемпіонів. Та й то тому, що недалеко Італія і приїздить чимало гостьових фанатів. На нас люди ходили, нас впізнавали. А все тому, що впродовж десяти місяців ми були майже непереможними. Інша річ, що потім у плей-оф наставав тиждень смутку.
...Найпам’ятніший за час роботи в «Монако» для мене був перший Кубок Французької ліги у 2016-му. У «Страсбура» тоді була не команда, а бомба. І ось, перемігши у чвертьфіналі з різницею в два очки «Нантерр», у півфіналі ми «Страсбур» просто вбили (82:65 — авт.). Після того у фіналі так само переконливо перемогли «Шалон». То було щось неймовірне!
- Припускаєте можливість свого повернення в «Монако»?
- Хтозна, як життя повернеться? Колись я не думав, що повернуся в Південне. Але повернувся. Звичайно, я слідкую за виступами «Монако». У Сашо Філіповскі там не вийшло. Тепер їх тренує Саша Обрадовіч. Подивимося, як він впорається... У будь-якому разі, Монако — то те місце, де варто прожити бодай півроку. Щоб відчути той смак життя — ту природу, той рівень. Почуваєшся «селебріті», не інакше. Щасливий, що протримався там понад три роки, та ще й ставав з цією командою найкращим тренером Франції.
- Звездане, паралельно з роботою в клубі ви очолюєте національну збірну своєї країни. Можна сказати, що то робота для душі?
- Складно, бо я люблю, щоб у роботі була системність. А нинішня система відбору на Кубок світу — найтупіша з тих, які тільки можуть бути. Не дивно, що тренери, які вище рівнем, приміром, Душко Івановіч, від роботи зі збірною відмовилися. Так дійшла черга й до мене. Я не роздумував ані секунди, бо вважаю, що тренувати збірну своєї країни — то вельми почесно. Це вершина кар’єри. Коли приймав цю пропозицію, навіть не думав про те, що в різних «вікнах» для матчів не зможу використовувати всіх основних гравців. У нашій групі були іспанці, словенці і білоруси. Поставили перед собою завдання — перемогти білорусів вдома з більшою перевагою, ніж програли на виїзді і вийти у другий раунд. А заодно крізь ці поєдинки випробувати молодих гравців. У нас маленька країна. Гравців не так вже й багато.
- До речі, Тоні Паркер не має претензій, що ви відлучаєтеся з клубу на матчі збірної?
- Ми цей момент обумовили наперед. До речі, як раніше й із Дедечком у «Монако». За це їм вдячний, бо могли ж впертися і сказати, що команда — головне. Видно, що обоє розуміють, яка то честь — представляти свою країну. Паркер теж завжди приїздив у збірну Франції після важких сезонів в НБА. Але, звісно, якщо в наступному сезоні гратимемо в Євролізі, то шансів не буде. Це неможливо фізично. У чемпіонаті Франції буде 18 команд. Це по дві гри на тиждень плюс одна — в Євролізі. Реальна НБА.
Та й, повторюю, мені не подобається та система, яку видумала ФІБА для збірних. Хоч завдяки такому відбору мені й вдалося вивести Чорногорію на чемпіонат світу, система жахлива. І я не лицемірю, завжди це повторюю. Ця система не дає баскетболу нічого корисного. Немає гравців, немає підготовки. Під час першого раунду кваліфікації глядачі взагалі не були зацікавлені нашими матчами. Ці матчі ми проводили у маленькому старому залі, майже за порожніх трибун. Зрозуміло, що потім приїхала Туреччина у найсильнішому складі і ми вже грали у «Центрі Морача» в Подґориці. Але знову ж до питання системи. Проти нас турки грали зі всіма головними зірками, гравцями НБА, а пізніше тими людьми, яких вдалося назбирати. Так само було і у нашому протистоянні з Латвією. У Ризі ми їх перемогли, але суперники грали без Яніса Тімми, Яніса Стрелнієкса, Дайріса Бертранса та інших друзів. До нас вони приїхали і то була вже зовсім інша команда.
- Тобто, ви підтримуєте стару систему відбору?
- Безперечно. Адже це був баскетбол. Гравці збиралися влітку, готувалися, зосереджувалися на матчах збірної. А що зараз? Гравці приїхали з клубів втомленими, зігравши по три гри поспіль. Що мені їх ще навантажувати на тренуваннях?
- Однією з ключових постатей у збірній Чорногорії є колишній баскетболіст українських «Будівельника» і «Хіміка» Суад Шеховіч...
- То один із наших ключових баскетболістів, капітан команди. Не лише збірної, а й «Будучності» з Подґориці. Суад — великий професіонал, дуже відповідальний. То вам скаже кожен тренер, який із ним працював.
- Ви народилися з ним одного дня — 19 лютого. У вас є щось спільне?
- Цікаво, правда? Пригадую, як підписав Суада в «Будівельник». Тренував його в збірній Чорногорії В. Коли у Києві був дефіцит з гравцями, Шеховіч якраз був вільним агентом. Нам він обійшовся майже за безцінь. Вважаю, що Суад був для нас гарним придбанням, приніс «Будівельнику» чимало користі. Ми підписали контракт. Думаю, саме завдяки виступу в «Будівельнику» Шеховіч здійснив подальший якісний стрибок вгору. Талановитим він був завжди, але ніяк не вдавалося розкритися. Думаю, це могло статися раніше, але підписавши контракт з люблянською «Олімпією», Суад отримав жорстку травму коліна. Власне, тренер національної збірної Чорногорії передав мені Шеховіча в команду В, щоб подивитися, чи з нього ще щось буде. Я тоді ліпше знав молодшого з Шеховічів, Сеада, хлопця талановитішого, але з іншим складом характеру. Суад — серйозніший, зосередженіший. На такий рівень він вийшов завдяки своїй працьовитості.
- Звездане, колись ви говорили, що дивитеся не менше чотирьох баскетбольних матчів на день. Не наситилися?
- Ні, звичайно! Я ж отримую від баскетболу задоволення. Комусь подобається дивитися фільми, а мені — баскетбольні поєдинки. Тим паче зараз — найгарячіша пора! Євроліга, Єврокубок — щось «смачне» є практично щодня. Тому завершую тренування, приїжджаю додому і вмикаю телевізор. Перша гра — з сьомої до дев’ятої. Друга — з дев’ятої до 11-ї, третя — з 11-ї до першої.
- Дивитеся в основному Євролігу?
- Так, але вибірково переглядаю матчі провідних європейських чемпіонатів, приміром, Іспанії. Нещодавно було чимало цікавих кубкових матчів - «Партизан» - «Црвена Звезда» у Сербії, «Барселона» - «Реал» в Іспанії. Остання гра взагалі божевільна.
- А НБА?
- Не цікавить. Раніше то був колективний, а зараз індивідуальний вид спорту. Не заперечую, там зібрані найкращі в світі майстри, але така гра мене не цікавить. Баскетбол — колективний вид спорту, а в НБА гравець може забити 60 очків і не віддати жодного «асисту». То не моє. Так, повні зали, мільйони-мільярди. Вітаю, але то не моє. Якщо дивлюся американський баскетбол, то радше NCAA.
- Так чи інакше, НБА залишається для найкращих баскетболістів головним стимулом.
- Виключно через гроші. Але молодим гравцям там рости важко. Скажімо, мені дуже шкода, що українець Святослав Михайлюк грає в НБА. Великий талант, у складі збірної України він видав прекрасну гру проти іспанців. Для нього було б корисніше проявити себе через Європу. Але всі хочуть «лейкерси-шмейкерси». Хочуть туди, де великі гроші. Олексій Лень теж фантастичний гравець. Мені шкода, що європейський баскетбол його втратив. Шкода словенця Луку Дончіча, який пограв два роки на високому рівні і теж поїхав в НБА. Боюся, та ж перспектива очікує й на 17-річного Тео Маледона з АСВЕЛа. А він чітко європейський гравець.
Слідкую за Артемом Пустовим. Йому потрібен ігровий час. Зрозуміло, що в «Барселоні» складно. Нехай відпустять його в АСВЕЛ, я йому дам достатньо хвилин (усміхається).
- Матчі українського чемпіонату до вашого «плей-листа» зараз бодай іноді входять?
- Вкрай рідко. Останній такий поєдинок — поразка «Хіміка» «Запоріжжю» вдома. Слабо, дуже слабо. На жаль, український чемпіонат зараз не вартий уваги. І зі спілкування з причетними до баскетболу українськими друзями оптимізму не відчув. Сумно. А знаєте, як було сумно тоді, коли ми у цьому ж Палаці спорту грали з «Будівельником» проти серйозних суперників і майже при порожніх трибунах? Також згадую, як на вулиці було «мінус 12», а в залі так холодно, що декуди підлога вкривалася кригою. Для теперішніх часів то дикість. Обнадіює тільки споглядання за атмосферою навколо матчів сучасної української збірної. Зал завжди заповнений. Може, бодай з головної команди розпочнеться якесь відродження? Бо з клубами ситуація, здається, зовсім плачевна. На баскетбол люди перестали ходити навіть у Південному...
Іван Вербицький («Главком»), Вадим Власенко
Коментарі — 0