Північний потік-2, або Життя після мінімізації обсягів транзиту

Про транзитне питання - постараюсь дещо прояснити.

Минулого тижня інформагентство Reuters повідомило, що запуск газопроводу Nord Stream -2, який згідно з численними заявами керівництва «Газпрому» повинен був відбутися не пізніше перших днів 2020 року, насправді буде відкладений на 8 місяців. Власне у відстроченні запуску, швидше за все, не було сумнівів навіть у «Газпрому», але зараз був оприлюднений конкретний термін. А також сума, в яку «Газпрому» обійдеться принципова позиція Данії - 660 млн. євро (сума значна, але не критична - плановий бюджет проекту становить 9,5 млрд. євро). Для нас же це означає, що транзитний договір між Україною і Росією буде. Вважаю, що як мінімум рік Росії доведеться поставляти звичні останнім часом обсяги газу через Україну - треба розуміти, що, якщо газопровід Nord Stream-2 буде запущений лише з восьмимісячним запізненням, все одно для виходу на роботу на повній потужності піде немало часу. Тому я думаю, що транзит російського газу через нашу країну в звичайних обсягах буде здійснюватися не менше півтора років після початку 2020 року (нагадаю, що діючий транзитний договір закінчується 31 грудня 2019 року).

А як же американські санкції проти Nord Stream -2 , про які ми чули в недавньому минулому, але останнім часом склалося враження, що США послабили тиск? Це не так. В останній день липня комітет із закордонних справ Сенату погодив проект нового санкційного пакету, тепер законопроект розгляне Сенат і Палата представників. Санкції будуть спрямовані проти компаній, які проводять укладання труб в морі.
Але куди болючіші для «Газпрому» прийняті навесні поправки до газової директиви ЄС. Основні проблеми в тому, що ці поправки призведуть до того, що Nord Stream-2 буде завантажений на половину, при цьому «Газпром» зобов'яжуть надати дозвіл прокачувати по ньому газ інших компаній (половина обсягу, що залишилася), та й одноосібне управління проектом заборонено. Це не призведе до зупинки будівництва газопроводу (в нього вкладені близько 6 млрд. євро і ступінь готовності складає 70%), не завадить його експлуатації, але дуже серйозно відсуне терміни окупності проекту. Тому «Газпром» намагається оскаржити поправки до газової директиви ЄС. Оператор проекту Nord Stream-2 подав позов до Суду Євросоюзу з вимогою анулювати поправки до газової директиви через, як вважає позивач, порушення принципів права ЄС про рівне ставлення й пропорційність. Мотивує позивач свою позицію тим, що поправки до газової директиви ЄС були підготовлені і прийняті з конкретною метою - створити несприятливі умови саме для Nord Stream-2 , який будується, а для діючих газопроводів, прокладених по морському дну, в документі ЄС передбачені винятки. Суд ЄС повинен буде перевірити поправки до газової директиви на відповідність договорами ЄС і загальним принципам права, які сам суд сформулював у своїй практиці.

Мабуть, тут проблема для «Газпрому» більш вагома порівняно з американськими санкціями. Складнощі можуть виникнути внаслідок вимоги щодо того, що Nord Stream-2 повинен керувати незалежний від «Газпрому» оператор. Думаю, що оптимізм наближених до «Газпрому» експертів - мовляв, компанія зможе управляти цим «незалежним» оператором - надмірний. Питання набуло такої гостроти і ступеню принциповості, що так просто його не вирішити. Не менш складно буде вирішити і ще одне питання - справа в тому, що право експортувати трубопровідний газ в Європу має тільки «Газпром», тобто, «поставити» на другу половину обсягу «труби» іншого транспортувальника російського газу не вийде.
Звичайно, не все так сумно для «Газпрому» - Німеччина, його основний «газовий партнер» в Європі, не має наміру відмовлятися від підтримки Nord Stream-2 . Це неприємно для США, України, Польщі, Словаччини. Але не дивно, тому що Німеччина дотримується в першу чергу своїх економічних інтересів (нехай Меркель і наполягає, що умовою запуску в експлуатацію Nord Stream -2 буде збереження транзиту через Україну, питання в обсягах українського транзиту).

Причин так діяти у Німеччини, як мінімум, дві.

Перша причина. Згідно з давно задекларованими планами, до 2023 року в Німеччині повинні вивести з експлуатації працюючі до даного моменту 9 енергоблоків АЕС (до речі, зараз вони працюють із завантаженням в 98%, що красномовно свідчить про їхню поточну затребуваність). В даний момент питома вага атомної генерації в загальному обсязі виробництва електроенергії становить 13-15%. До 2023 року їх потрібно буде замінити. Потенціал швидкого зростання виробництва електроенергії з поновлюваних джерел енергії в Німеччині вичерпаний - аж надто активно вводилися відповідні потужності в останні 3-5 років. За деякими оцінками, Німеччині доведеться чи не в 2 рази збільшити споживання газу в енергетиці. Звичайно, це говорить про те, що не будуть простоювати ні термінал по СПГ, який на той час буде зведено в Заарбрюгге, ні українська ГТС. Але основний обсяг приросту планується забезпечити саме завдяки Nord Stream-2.

Друга причина. У Німеччині газ споживає не тільки енергетика, а й промисловість. У спробі надати більшу динаміку економіці німці беруть приклад з США. У Штатах за рахунок різкого збільшення видобутку сланцевого газу було створено надлишок «блакитного палива» на внутрішньому ринку. Це обрушило ціни на паливну складову в промисловості США, оскільки нижча ціна газу «потягнула» за собою ціни ряду інших енергоносіїв (а також створила можливість експорту зрідженого природного газу - сланцевий використовується в Штатах, а вивільнена частина газу традиційної видобутку скраплюється для поставок за кордон ).

Зниження витрат в промисловості США, в свою чергу, дало можливість збільшити конкурентоспроможність американської продукції. Але в Німеччині свого газу немає. Тому німці використовують американську стратегію з поправкою на це - вони створюють додаткові способи поставки газу в країну. А, оскільки Німеччина є виключно платоспроможним контрагентом, багато постачальників боротимуться за її газовий ринок. І створять надлишок газу, який зумовить зниження його ціни для німецької промисловості, що стане фактором підвищення конкурентоспроможності її продукції. Для цього і будуються термінали СПГ (газ із США, Катару, Австралії), газопровід Nord Stream -2 .

Причини дій Меркель виключно прагматичні - побільше газу з різних джерел з різними маршрутами постачання. При такій диверсифікації ще і створюється можливість маневрувати і тиснути на постачальників, вимагаючи зниження ціни. А, якщо не будуть погоджуватися знизити ціну - перекриють поставку.

А що ж Україна? Ми, на жаль, об'єкт цих «газових» розборок. У короткостроковому аспекті ясно, що «Газпрому» доведеться укладати договір з «Нафтогазом України» на період після 31 грудня 2019 року - 1,5-2 роки через нашу ГТС доведеться прокачувати 50-65 млрд. куб. м. газу (річний обсяг). Тому Росія буде тиснути на Україну, щоб примусити до укладення короткострокового транзитного договору. У цьому ключі - і роздача паспортів жителям Донбасу, і обмеження на поставку різних видів палива. Цілком можливе і військове загострення на Донбасі.

Що стосується більш довгострокового аспекту. До моменту, коли Nord Stream -2 зможе експлуатуватися на проектну потужність, Меркель зовсім небагато залишиться бути канцлером Німеччини (парламентські вибори там пройдуть у вересні 2021 року). Не факт, що Меркель буде також наполегливо відстоювати необхідність збереження хоч якогось обсягу транзиту через Україну. І доведеться нам шукати - чим замістити кілька мільярдів доларів, які держбюджет України перестане отримувати після зниження транзиту до мінімальних значень (взагалі без транзиту в 10-15 млрд. куб Росії не обійтися, бо для стабільних поставок газу в Європу необхідно залучення українських ПСГ) . Прикро, що це було ясно кілька років тому - для Путіна є принциповим питання мінімізації транзиту газу через Україну - але ніхто і не думав потурбуватися про цю проблему. Тому 1,5-2 роки, що залишилися необхідно присвятити пошуку джерела хоча б часткової компенсації.