Робота «оборонки»: годинник з уповільненим ходом

Тенденції розвитку українських оборонних технологій та переозброєння армії демонструють разючу відсутність конгруентності. 

З одного боку, нових розробок і самих оборонних підприємств стає дедалі більше; з іншого — у Збройних силах та інших військових формуваннях країни нової техніки — лише одиниці. До стратегічних компонентів переозброєння ще занадто довга дистанція, хоча високорангові чиновники і запевняють, що з 2018 р. розпочнеться етап помітного переозброєння на нові системи. Додаючи, що тут річ не лише в дефіциті коштів, а й у самому циклі взяття розробки на озброєння та впровадження її в серійне виробництво.

В умовах, коли мобільність перекидань російських військ (відточена рядом навчань) уже стала вагомим козирем російської сторони в потенційних сценаріях ескалації військового конфлікту, а рівень нових озброєнь у російських військах, зосереджених поблизу українських кордонів, становить 58—62%, це робить Україну уразливою мішенню для ворожого Кремля.

Чи можна змінити ситуацію, незважаючи на згадані несприятливі вихідні дані? На думку автора, однозначно — так! Тільки зміна підходів держави до створення сучасної та гнучкої системи переозброєння здатна на порядок посилити оборонний потенціал. Попри нестачу ресурсів, численні відмови горезвісних західних партнерів у продажу Україні комплектуючих для сучасних озброєнь та інші об'єктивні перешкоди. Експерти сходяться на думці, що саме проблема закостенілої бюрократії залишається головним гальмом створення у країні оснащеної сучасним озброєнням армії.

Що з'явилось у військових засіках?

Не чекаючи проведення щорічної виставки «Зброя та безпека», приватна оборонка буквально напередодні наважилася на самостійну демонстрацію своїх досягнень. Перший всеукраїнський форум оборонної промисловості, проведений 28—29 вересня спільно Лігою оборонних підприємств України та Національним технічним університетом України «Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського», зібрав понад сотню приватних підприємств, наукових і дослідницьких установ та близько 70 аналітичних і профільних громадських організацій.

Головним моментом «сходки» став факт переходу від демонстрації окремих зразків озброєнь до показу цілісних бойових систем, що складаються за модульним принципом. Коли, наприклад, на єдину колісну базу встановлюються комплекси боротьби з безпілотними авіаційними комплексами (БАК), комплекси радіоелектронної боротьби (РЕБ), самі БАК або інші озброєння, виходячи із запитів замовника. Схоже, саме приватний ОПК відкриє рахунок проектам військово-технічного співробітництва (ВТС) з іноземними державами в інтересах української армії. Йдеться, зокрема, про випробуваний у середині вересня українсько-польський розвідувально-ударний комплекс «Сокіл». У ньому на колісну базу приватного НВО «Практика» встановлено бойовий модуль іншого приватного оборонного підприємства — ПАТ «ЧеЗаРа» і БАК польського приватного виробника WB Electronics SA. Інтегратором робіт виступає «ЧеЗаРа».

І це далеко не єдина пропозиція приватного ОПК. Кооперація, народжена всередині самої приватної оборонки, сьогодні пропонує до десятка спільних проектів, у яких інтегровано комплекси протидії БАК і комплекси РЕБ ХК «Укрспецтехніка», засоби зв'язку підприємств «Доля і К» та «Телекарт-Прилад», засоби РХБ-захисту «Спаринг-Віст Центру» та багато інших розробок. По ходу цікавий факт: вироби «Спаринг-Віст Центру» сьогодні купує 81 країна світу, тільки рідне оборонне відомство все ще не квапиться із замовленнями...

Однак, оглядаючи нові розробки, не можна не звернути увагу на один вагомий нюанс. А саме: всі проекти, які «піднімає» приватна оборонка, належать до невисокої капіталомісткості. І не тому, що приватникам не під силу знайти кошти на створення ЗРК або ударного БАК. Швидше, через відсутність реальних орієнтирів, включно з вимогами і намірами замовників з приводу майбутніх закупівель; занадто слабкий рівень державно-приватного партнерства на тлі виразного нецивілізованого лобізму, коли замість конкурентного середовища пропонується каламутна вода. При цьому сама держава явно не впорюється із забезпеченням якісного переозброєння, — до публікацій DT.UA про недопоставлені бронетранспортери й міномети можна додати відсутність передумов оснастки ЗСУ озброєнням, яке перетворить армію на реальний інститут стримування (йдеться про можливе розігрування Кремлем масштабного сценарію агресії). Про це можна судити навіть із узятих на озброєння зразків техніки впродовж останніх двох років. Найвагоміші з 33 зразків — легкий переносний ракетний комплекс «Корсар», спеціалізований броньований автомобіль «Козак-2», модернізація вертольота до версії Мі-2МСБ, броньовані санітарно-евакуаційна і ремонтно-евакуаційна машини, малий броньований артилерійський катер, 30-мм автоматична гармата. У цьому переліку немає ракет, серйозно модернізованих засобів ППО, ударних БАК, — щоб вони з'явилися, в державі мають змінитися правила гри... А те, що в армії немає нових танків «Оплот» і після трьох років війни, а півтора десятка створених різними підприємствами бронеавтомобілів не привели до уніфікації такої армійської машини, — свідчення розбалансованості системи. І хоча джерела у військовому відомстві запевняють, що саме 2018 р. у ЗСУ з'явиться перша ракетна зброя, переозброєння армії досі тримається на спорадичних зусиллях ентузіастів.

Спробуємо побіжно проаналізувати узагальнені рекомендації експертів та промисловців. Загальний вигук приватників зводиться до того, щоб усі підприємства ОПК, незалежно від форми власності, мали рівні права і щоб рішення ухвалювалися за результатами здорової конкуренції, а не залежно від рівня впливовості лобіста у владі. Адже навіть коли держава звертається до приватників, відбувається підміна понять: у ДОЗ за 2016 р. близько половини робіт справді виконували приватні підприємства, однак виконавцями генеральних замовлень (випуск кінцевої продукції) найчастіше виявлялися державні підприємства.

Формування і виконання державного оборонного замовлення

Фахівці наполягають, що вдосконалення механізму формування і виконання державного оборонного замовлення (далі — ДОЗ) прямо пов'язане зі створенням у державі конкурентних умов для оборонних підприємств усіх форм власності, а також належного захисту інвестицій приватних та іноземних інвесторів.

Ідеально було б створити єдиний урядовий орган для формування державної військово-технічної політики та координації роботи всіх підприємств ОПК (той горезвісний центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, дебати про який тривають з 2014 р.) Цей орган мав би також виконувати функцію формування загальної потреби всіх 12 замовників, відповідати за впровадження нових технологій, створення спільних з іноземними компаніями виробництв, уніфікацію та сертифікацію ОВТ. Але інтуїція підказує: якщо президент не створив такого органу впродовж трьох років і не відмовився від сформованої попередником системи, то і в майбутньому його не створить, — «ручне управління» занадто дороге серцю. Проте можна було б домогтися компромісу, — для детального діалогу щодо всього спектра завдань і проблем переозброєння створити в уряді робочу групу з участю приватних компаній. Це питання від удосконалення формування ДОЗ і надання держгарантій до участі приватного бізнесу в процесі корпоратизації, реструктуризації та підготовки до приватизації держпідприємств ОПК.

Нині керівники і приватних, і державних підприємств заявляють про необхідність вирішити базову проблему — ціноутворення на продукцію оборонного призначення. Оскільки сьогоднішня робота в рамках ДОЗ за межею рентабельності й не дозволяє менеджерам підприємства думати про розвиток. Зокрема, ось уже рік ОПК потерпає від Методичних рекомендацій міністра оборони №2591/в/2 від 18.10.2016 р, які штучно підрізали потенціал ОПК відмовою у формуванні хай і невеликих, але прибутків (ідеться про 5% на придбані комплектуючі та 30 % — на виробництво).

Не вирішується у країні й проблема грошових винагород при впровадженні розробок, технологій у серійне виробництво підприємствам—розробникам озброєнь (тобто звичайна для світової практики виплата роялті). Скажімо, якщо приватна компанія «Радіонікс», провідне українське підприємство в галузі розробки та виробництва систем радіоелектронної протидії і модернізації бойової авіатехніки, з восьми дослідно-конструкторських робіт (ДКР) шість робіт веде власним коштом, а до закінчення ДКР держава вже визначає держпідприємства, куди передадуть результати цих розробок, — відрахувань розробникові, швидше за все, не буде. Про це ж говорить керівництво НВФ «Адрон», яка взагалі спеціалізується на високотехнологічних розробках — від систем захисту вертолітної техніки від керованих ракет до керованих авіабомб.

Те саме стосується й підготовки серійних виробництв, де держава просто не бачить приватників. Хоча держвидатки, виділені на цю частину, зросли з 30 млн грн у 2015 р. до 785 млн грн у 2017-му. Можна навести приклад, коли нинішнього року підприємство з цієї причини після виконання ДКР відмовилося від серійного виробництва вкрай важливого для Повітряних сил ЗСУ виробу. Хто від цього виграв? Точно, що не армія.

Але приватному ОПК потрібні не тільки ресурси та прозорість рішень. Під час війни необхідні оперативність і професійність у роботі, в тому ж питанні постановки зразків на озброєння. Ось типовий для всього приватного ОПК приклад: бронеавтомобіль «Козак-2» пройшов увесь комплекс випробувань за 32 методиками за чотири місяці, а ще 8 місяців минуло від завершення випробувань до наказу міністра оборони. Це навряд чи нормальні темпи для де-факто воєнного часу.

Але чи не більше оборонні підприємства збентежені драконівською діяльністю військових представництв, які користуються старою нормативно-правовою базою, виконуючи сумнівні функції. Зусилля військового приймання концентруються не на контролі якості озброєнь, а на контролі вартості зразка. Те, що з функцій військового приймання слід вилучити узгодження розрахунково-калькуляційних матеріалів (РКМ), визнав під час Форуму і секретар Радбезу Олександр Турчинов. Додавши, правда, що РКМ слід застосовувати до підприємств ОПК, які є монополістами. Справді, хіба не є РКМ анахронізмом, якщо жодне вітчизняне підприємство не представляє їх, поставляючи озброєння на експорт? І хіба не є ознакою обмеження потенціалу конкурентоспроможності вітчизняної оборонної промисловості той факт, що під час закупівлі іноземних озброєнь ніхто від постачальника не вимагає цього горезвісного РКМ? Та й для інвестора РКМ — справжня лякалка. Усвідомивши, що йому в Україні в рамках ДОЗ дадуть заробити тільки 7,5% (особливості ціноутворення), а при продажу примусять узгодити вартість продукції з іншим підприємством (ДК «Укроборонпром») і потім запропонують віддати ще в середньому 15% комісійних, — він тікає від України без оглядки.

Необхідно змінити ставлення й до імпорту. Зокрема, доцільно передати функцію закупівлі безпосередньо замовнику, оскільки значні ресурси губляться в результаті відрахування комісійних спеціальному експортеру, уповноваженому укладати й виконувати такі контракти.

До частини удосконалення формування ДОЗ можна зарахувати й пропозицію створити державно-приватну систему аналітичного супроводу переозброєння. Щоб досягти технологічної переваги вітчизняних ЗС та якісно добирати й стимулювати розвиток найбільш перспективних оборонних технологій. А саме, можливо і доцільно створити прототип Управління перспективних дослідницьких проектів Міністерства оборони США (DARPA) з участю в роботі представників об'єднання приватного ОПК. Зобов'язавши його визначати найперспективніші розробки у сфері безпеки та оборони держави і забезпечувати науково-аналітичним обґрунтуванням усі питання ОПК, включно з завданнями сертифікації та переходу на стандарти НАТО.

Хто мав справу зі стандартами, розуміє: миттєвого переходу на стандарти НАТО не буде. Його не буде взагалі, якщо не змінити національні підходи до забезпечення якості оборонної продукції. Серед іншого потрібна мережа випробувальних лабораторій для сертифікації озброєнь і військової техніки національного виробництва за стандартами НАТО. І тут, як і при створенні українського прототипу DARPA, роль приватних підприємств і об'єднань важко переоцінити.

Тільки так можна забезпечити проведення прозорих конкурсів проектів, технологій і розробок.

Рівні права підприємств на світовому ринку зброї

Вирішення цього питання назріло з багатьох причин. Від розуміння, що Україна після «гібридного» нападу Кремля живе в іншому вимірі (створення «Укрспецекспорту» безпосередньо пов'язане з Будапештським меморандумом 1994 р., коли було вигідно стриножити й жорстко контролювати Україну на світовому ринку). До усвідомлення, що нова сторінка ВТС дасть можливість приватним підприємствам не тільки отримувати валюту, а й створювати спільні виробництва, організовувати впуск технологій. Створення в державі конкурентних умов для підприємств усіх форм власності в галузі ВТС забезпечить належний захист інвестицій приватних та іноземних інвесторів ,— саме це сьогодні стримує інвесторів. Скажімо, у проекті створення в Україні боєприпасного виробництва хотіли брати участь не менше п'яти іноземних компаній, але їхній інтерес зразу й випаровувався, коли вони усвідомлювали, що замовлення самої тільки України не зроблять підприємство рентабельним, а продавати третім державам можна лише з урахуванням домовленостей зі спецекспортерами. Не кажучи вже про необхідність узгоджувати вартість продукції з «Укроборонпромом». І говорили потенційні інвестори про досить реальні вливання. Скажімо, за словами головного конструктора Stiletto Systems LTD-Ukraine Олександра Калачова, компанія пропонувала бізнес-план для створення тільки двох виробничих ліній боєприпасного виробництва на 52 млн дол., проте хотіла отримати можливість безперешкодно експортувати у треті країни. Чомусь у Казахстані цю компанію прийняли прихильно, а в Україні прижитися вона не може... Це теж типовий приклад, а не окрема історія.

До речі, апетити спецекспортерів уже давно не обмежуються 10%. Місяць тому зірвався вигідний контракт з постачання бойових машин до однієї з держав Південно-Східної Азії, — 15% комісійних, які просили, зробили угоду невигідною для учасників. Але є й карколомні випадки. Керівник згаданого ТОВ «Радіонікс» Станіслав Зав'ялов говорить про контракт із 37% комісійних для одного з вітчизняних спецекспортерів, додаючи, що «це вирок рентабельності проекту». Ратуючи за можливість самостійно працювати на ринку, він також відзначає як негативний досвід істотні затримки з виплатами підприємствам від зовнішньоекономічних операцій з боку спецекспортерів, у випадку з ТОВ «Радіонікс» є приклад 8-місячної затримки.

Відпустити закручені гайки ВТС насправді державі вкрай вигідно. За підрахунками ЦДАКР, обсяги експорту українських озброєнь на світовому ринку можуть зрости з нинішніх 770 млн дол. до 2—3 млрд дол. (хоча в «Укроборонпромі» кажуть, що в Україні немає кінцевої продукції для таких поставок, заперечимо — гнучкий приватний сектор плодить їх надзвичайно швидко, розширюючи як внутрішню кооперацію, так і результати міжнародних проектів). Але це й ті оборотні ресурси, які підприємства зможуть використовувати в рамках виконання ДОЗ. І Україна не втрачатиме від виносу виробництва за кордон: мені відомі, як мінімум, чотири підприємства, які свідомо розвивають виробництва в іноземних державах, бо з України не можуть вести адекватну зовнішньоекономічну діяльність. Причому йдеться про такі напрями як радіолокаційні засоби виявлення, засоби боротьби з БАК, радіотехнічна розвідка... Доки не буде змін, країна втрачатиме критичні технології та прибутки від їх реалізації.

Проте ідея промисловців — не у відмові від послуг «Укрспецекспорту» і створеної маркетингової системи. А в тому, щоб мати право вибору: якщо вигідні умови пропонує спецекспортер — вони приймаються, якщо підприємство саме знаходить покупця — обходиться без посередника. Не варто думати, що так виникнуть ризики несанкціонованих поставок або втрати якості. Ніхто не виступає за скасування верховенства Комісії з питань ВТС та експортного контролю при РНБОУ в ухваленні політичних рішень. Ніхто не виступає проти контролю держави з боку Державної служби експортного контролю. Натомість при цьому ДК «Укроборонпром» позбудеться невластивих господарській структурі регуляторних функцій. А з питанням якості завжди чудово впорюється сам іноземний замовник.

Удосконалення законодавчої бази

Про це говорилося багато й намарно. Але все-таки повторимося.

Внесення змін потребує Закон України «Про державне оборонне замовлення». А для створення адекватних умов розвитку ОПК необхідно прийняти ще низку законів. Зокрема, законів «Про створення та виробництво боєприпасів, озброєння, військової і спеціальної техніки», «Про військово-технічне співробітництво України з іноземними державами», «Про державно-приватне партнерство» (остання версія проекту називається «Про гарантування прав інвесторів і залучення приватних інвестицій на умовах застосування механізму державно-приватного партнерства в оборонно-промисловому комплексі»),»Про офсетні угоди».

Нині офсетні угоди вилучили з умов укладання контрактів до завершення АТО в Україні, однак законодавчого забезпечення цього питання потребує й необхідність досягти відповідності з Директивою Європейського Союзу 2009 р. Оскільки світові обсяги офсетних угод за 2016 р. становили 430 млрд дол.

І останнє. Приватний сегмент ОПК навіть за своєю структурою не схожий із державним. Наприклад, на ДП «Антонов» донедавна працювало 13 тис. співробітників, і це ніяк не рятувало вітчизняне літакобудування від деградації. На згаданих вище підприємствах від двох десятків до трьох сотень працівників, із яких добрих три чверті — інженери та конструктори. Питома вага сучасної науки і концентрація високих технологій у цьому сегменті наближаються до західних мірок. Це те, що може зробити країну високотехнологічною державою, а не постачальником сировини і продукції аграрного сектора. І те, що може стати локомотивом усієї національної економіки.