Втрата Авдіївки – причини і наслідки: як зміниться ситуація на східному фронті

17 лютого головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський повідомив про відведення українських підрозділів з Авдіївки через ситуацію довкола міста та з метою збереження життя і здоров’я військових.

За словами командувача Оперативно-стратегічного угруповання військ «Таврія» Олександра Тарнавського, за чотири місяці активної фази Авдіївської оборонної операції втрати РФ перевищили 47 тис., також знищено сотні одиниць бойової техніки ворога.

За оцінками, які наводить розвідка британського Міноборони, за час кампанії із захоплення Авдіївки РФ втратила щонайменше 400 танків, бойових машин піхоти та іншої техніки, а також, ймовірно, тисячі осіб особового складу.

Тарнавський зауважив, що українські захисники завдали ворогу величезних втрат та знищили значний резерв окупантів, який РФ планувала використати на інших ділянках фронту для наступальних дій.

Варто зазначити, що на Авдіївському напрямку проти Сил оборони воювали військові частини та з'єднання 1-го армійського корпусу, 2-ї та 8-ї армій та 41-го армійського корпусу збройних сил РФ.

Але я хотів би зосередитися на тому, що призвело до тимчасової втрати Авдіївки.

Перше, на що варто звернути увагу – це співвідношення сил та засобів. Воно було в рази не на користь України. Це очевидно. Але ці втрати могли би бути значно більшими, і Авдіївка залишилася би під нашим контролем, якби Сили оборони не відчували колосальної нестачі снарядів та армійських систем ППО (малого та середнього радіусу дії). Це не дозволило здійснити ефективнішу оборону.

Російські наземні атаки привели в результаті до взяття міста, в тому числі завдяки тому, що проходили за масованої підтримки ствольної артилерії та військової авіації (остання активно використовувала КАБ – авіаційні бомби, що коректуються). Лише в останній момент ми почали рапортувати про збиті літаки супротивника. А так – у повітрі у ворога була тотальна перевага.

І тут питання до наших закордонних партнерів, які, на жаль, передають нам значно менше і значно пізніше снаряди, ракети, гаубиці та РСЗВ. Не говорячи вже про літаки, які нам були потрібні ще вчора. До речі, президент США Джо Байден сам визнав, що затримка з наданням допомоги від його країни (через блокування відповідного законопроєкту конгресменами) спричинила окупацію Авдіївки росіянами.

На жаль, не було зроблено висновків з аналогічних бойових дій у районі Соледара та Бахмута. Українською стороною основний акцент робився на утримання великого промислового підприємства – у цьому разі Авдіївського коксохімічного заводу. Але окупанти врахували досвід Маріуполя (штурм «Азовсталі» та заводу ім. Ілліча). І, як і в Бахмуті, коли з флангів обійшли завод із переробки кольорових металів, в Авдіївці саме фланговими ударами досягли своїх цілей, не вплутуючись у лобовий штурм АКХЗ.

Удар був у напрямку населеного пункту Бердичі, з виходом на Ласточкине. А другий – на Індустріальний проспект. Цими маневрами супротивник фактично перерізав локації ЗСУ. По суті, відбулося повторення бахмутського сценарію. Наші основні вузли оборони виявилися фактино заблокованими. І їх довелося залишати, щоб не повторити досвід «Азовсталі». Чого не хотіли ані наші військові, ані українське суспільство.

Незважаючи на те, що Авдіївський коксохім ще можна було тримати, перерізання транспортних артерій неминуче перетворило б його на Азовсталь-2. Отже, рішення про відведення сил і засобів з Авдіївки, щоб не потрапити в оперативне оточення, було абсолютно вірним. Навіть запізнілим.

На жаль, був провал Головного управління розвідки Міноборони України.

Тактичний маневр ворога полягав у тому, що російський підрозділ спецпризначення використав дренажну трубу протяжністю приблизно до 2 км, щоб зайти в оперативний тил українського угруповання та створити загрозу як флангових ударів, так і оперативного оточення окремих підрозділів ЗСУ.

Примітно, що підготовчі інженерні роботи противником велися не один місяць, а це і зварювальні, і бурові роботи, також облаштування схованок БК та спорядження. Потім був прорив у районі «Царської охоти», з подальшим ударом у фланг українського угруповання, зосередженого на «Зеніті». Це потужний укріплений пункт, який ми вибудували з 2014 року. Там серйозні бетонні укріплення. І цю позицію можна було тримати досить довго. Але оскільки «проспали» ворожий маневр із використанням труби, довелося залишати «Зеніт».

Дивно, що наша розвідка не врахувала такий сценарій. Тим більше, що окупанти не вперше використовують дренажні системи для проникнення в тил ЗСУ. Такий епізод був під час боїв за Донецький аеропорт. Але тоді наші «кіборги» зуміли заблокувати цю можливість.

У підсумку маємо те, що, скориставшись цим маневром, ворог вийшов в тил українського угруповання, закріпився у міській забудові. Українські захисники змушені були акумулювати свої оперативні резерви, аби локалізувати прорив окупантів.

15 лютого Третя окрема штурмова бригада підтвердила, що була терміново передислокована для посилення українських військ у районі Авдіївки, а також повідомила, що на Авдіївському напрямку двом бригадам ворога завдано критичного ураження, проте українським захисниками доводиться «воювати на 360 градусів», а росіяни перекидають до Авдіївки нові сили.

Вважаю, що про це треба говорити. Якщо не аналізувати провалів, надалі вони можуть повторитись.

Крім того, у випадку з Авдіївкою, як і у випадку з Бахмутом, довгий час політична логіка переважала військову. Місто теж почали піарити як фортецю, на кшталт фортеця-Бахмут. І наші західні партнери, і Генштаб під час боїв за Авдіївку, як і у випадку з Бахмутом, наполягали на необхідності виведення військ. З військового погляду залишення Авдіївки – не критично. Набагато страшніше було б втратити там безліч наших військових, озброєнь, техніки.

Головком Залужний приблизно за місяць до зняття з посади заявляв, що настане період, коли нам доведеться відводити війська з Авдіївки. Вже на початку цього року було ясно, що утримувати місто вкрай важко, воно дуже вразливе.

Політичне керівництво тоді не дослухалося. Добре, що в результаті рішення про вихід з Авдіївки все ж таки було прийнято. Хоч і із запізненням. Про що говорить введення в місто 3-ї штурмової бригади, якій довелося прикривати відхід решти захисників.

Вкрай важливо, щоб за майже чотири місяці активних боїв за Авдіївку відповідальні особи змогли підготувати нову лінію оборони (2 та 3 рубежі), куди відійдуть наші військовослужбовці. Щоб не сталося, як у Бахмуті, коли відходити довелося буквально в чисте поле. 13 лютого на Донеччині побував прем’єр Шмигаль. Після чого повідомив, що фортифікаційно-інженерні споруди там готові. Сподіваюся, що це не просто слова.

Можемо говорити і про зміну тактики російських окупантів в районі Авдіївки. Якщо раніше це були масовані наступи, тобто бронеколони під прикриттям до однієї батальйонно-тактичної групи, то тепер це тактика ПВК «Вагнер», яку вони задіювали під час штурмів у Соледарі та Бахмуті, – дія малими мобільними групами від 8 до 15 осіб. Це велика кількість мобільних груп, які за рахунок скорочення лінії фронту створюють вогневу перевагу на певній ділянці фронту та намагаються прорвати оборону ЗСУ.

Наразі видання Foreign Policy з посиланням на оцінки «понад десяти європейських військових чиновників та експертів» пише, що ситуація на полі бою є серйозною, але не настільки, що Україні загрожує крах або серйозні невдачі на фронті.