Україна-2018: дорога між викликами й ризиками. Але дорога...

Кінець поточного року — значимий момент для підсумків і спроб осмислити перспективи року майбутнього. Тим паче що рік, який минає, акумулював кілька трендів, з якими нам доведеться мати справу не тільки у 2018-му, а, вочевидь, і в більш віддаленій перспективі. Ключова ж тенденція, яку ми справді більше не можемо ігнорувати, є такою: попри те, що значна частина українських питань залишається важливим елементом міжнародного (як мінімум регіонального) порядку денного, зовнішньополітичний контекст стрімко змінюється, набуваючи дедалі більш амбівалентного для України характеру, тимчасом як внутрішньоукраїнський контекст — загрозливо деструктивного характеру.

З Мінського глухого кута?

«Оптимист верит, что мы живем в лучшем из миров. 

Пессимист боится, что так оно и есть».

М.Жванецкий

Питанням-домінантою, що водночас захоплює і Україну, і зовнішніх гравців, залишається проблема Донбасу та врегулювання там ситуації в контексті «Мінська-2». Неодноразово похований, мінський процес продовжує своє існування, — неофіційно, але радикально трансформувавшись з «європейського квартету» у «діалог Берингової протоки». 

Це стало багато в чому природним наслідком політичних процесів, що їх пережили у 2017-му і Париж, і Берлін.

Франція Е.Макрона, попри бажання брати активнішу участь у міжнародних справах, поки що особливо не помітна — схоже, що Макрон вирішив зосередитися на внутрішньоєвропейських питаннях, шукаючи основу (політичну, економічну, культурну) для перезапуску європейського проекту. Крім того, лише нині йому вдалося відновити свій рейтинг після початку непопулярних реформ. Сумнівно, що він вирішить проміняти найближчим часом вирішення проблем Франції та ЄС на досить примарний успіх в українському питанні. 

Німеччину, де вибори формально закінчилися понад місяць тому, усе ще «лихоманить», — і не до кінця зрозуміло, як коаліційно вирішиться нинішня патова політична ситуація. Але навіть якщо «коаліцію невдах» буде сформовано, вони ще довго дискутуватимуть про пріоритетні питання своєї діяльності. І, зрозуміло, насамперед «міграційне питання» — особливо з урахуванням поступового усвідомлення всієї глибини й серйозності провалу політики мультикультуралізму — найближчим часом стане для нового німецького уряду пріоритетним. 

І поки європейські гравці — свідомо чи ні — самоусунулися від активного «розрулювання» української кризи, переговори перейшли в русло практично американсько-російської групи, тобто де-факто саме на той рівень, який від початку був амбіційно цікавий Росії. Але цікавий не так з практичного, як з символічного погляду: майже всі рішення, які сьогодні виходять у контексті реалізації «Мінська-2», продукуються постійним спецпредставником США К.Волкером і В.Сурковим, дозволяючи Росії представляти їхні результати як визнання США рівносуб'єктності Росії на міжнародній арені, тобто нібито обопільного позиціювання США і РФ як перших серед рівних. 

Діалог про миротворців у Донбасі, що розпочався цього року, постійна інформаційна та дипломатична пікіровка з цього приводу створюють відчуття нехай і непростого, але просування вперед. Тривогу викликає інше — ступінь залучення України в ці «азартні» переговори. Не викликає сумніву — К.Волкер добре уявляє, чим є насправді Росія, хто призвідник конфлікту в Донбасі, і чого зрештою хоче Росія. Але чи є це розуміння й усвідомлення однозначною гарантією того, що в цих переговорах домінує саме український інтерес? Гадаю, що неприємна, але чесна відповідь на це запитання — на жаль, ні. І це логічно, бо обидві сторони переслідують власні інтереси, а тим часом проблема обстоювання національних інтересів України — суто наше завдання. 

Не втомлююся повторювати: ми повинні постійно тримати у фокусі просту, але від цього не менш важливу думку про те, що навіть коли на нинішньому етапі наші національні інтереси збігаються зі стратегічними завданнями країн Заходу, це зовсім не означає, що вони збігаються повністю і що так триватиме завжди. І сьогодні конфлікт на Сході України, попри його відносну млявоперебіжність, створює стратегічну проблему для Заходу: погіршення відносин з Росією за незрозумілих позитивів від такої ситуації.

«Залізному канцлеру» Отто фон Бісмарку (на якого, мабуть, у потаємних думках в чомусь хотіла бути схожою «залізна фрау» Ангела Меркель) небезпідставно приписують максиму про те, що «великі держави завжди поводяться як бандити, а маленькі поводяться як повії, намагаючись догодити більшим». Дещиця істини в ній, на жаль, є навіть у нинішніх умовах. 

Однак занепокоєння викликає не тільки факт переговорів без участі України, а й похідна́ з цього логіка: ні Росія, ні США не мають сумнівів, що Україна змушена буде так чи інакше виконати будь-які досягнуті між країнами домовленості. Хоч якими вони будуть. Повідомлення ЗМІ про те, що «були погоджені 3 з 29 пропозицій США з урегулювання ситуації в Донбасі», чомусь не супроводжуються інформацією про те, а чи в курсі Україна, в чому ці пропозиції полягали, а тим паче — чи були вони попередньо погоджені з Києвом. 

При цьому незрозуміло також, наскільки серйозно Росія веде цю гру. (Часом навіть здається, що це не до кінця розуміє й сама Росія, для якої найважливіше було «вплутатися в бій, а там подивимося». Тим більше що анексія Криму спричинила в головах як політико-військового, так і нібито «ліберального» істеблішменту «запаморочення від успіхів».) Є думка, що це стане зрозуміло лише після виборів у самій Росії, однак можемо припустити, що розмова справді серйозна. Хоча б тому, що символічний ефект, його статусний/символічний капітал від укладеної між Росією і США угоди набагато більший, ніж іще одне — знову ж символічне — підтвердження принципової недоговороспроможності Кремля. 

Певний парадокс ситуації в тому, що вирішення донбаської проблеми «за будь-яку ціну» (тобто сумнозвісне «нам нужна одна победа — мы за ценой не постоим») самоцінне для всіх гравців, крім України: Д.Трамп отримує хороший аргумент у своїй зовнішньополітичній позиції, Росія — символічне закріплення своєї глобальної геополітичної суб'єктності, Європа (насамперед європейський бізнес) — аргумент вимагати від своїх урядів послабити санкції і повертатися до «бізнесу як завжди». Ми не кажемо, що все йде до нового Мюнхена, але контури того, що відбувається, здаються до неприємного знайомими...

Не можна виключати, що Росія паралельно повним ходом готує й альтернативний сценарій — суто воєнний. Утім, питання великої війни — це ще й питання політичного майбутнього самої Росії і В.Путіна зокрема. Висловлюються думки (з якими цілком можна погодитися), що загроза великої війни з ініціативи Росії — це ймовірність, що припадає на період після залишення В.Путіним посади 2024 року (якщо не станеться якихось екстремальних ситуацій). Якщо поточний характер внутрішньої і зовнішньої політики Росії не зміниться, то паростки відвертого фашизму й релігійного фундаменталізму, які ми спостерігаємо тут і зараз у Росії, дадуть справжні плоди саме до 2024-го. Кого буде обрано як наступника на той момент — незрозуміло, але є висока ймовірність, що результат може виявитися неочікувано страшним. У т.ч. — для світової стабільності. Нинішні спроби порівнювати В.Путіна з А.Гітлером, звісно, приносять якесь мінімальне моральне задоволення, однак не зовсім за адресою — цілком можливо, в історичній перспективі Путін виявиться швидше Гінденбургом, ніж Гітлером.

Однак не варто себе заспокоювати, що «велика війна» найближчим часом — це лише алармістська позиція окремих експертів: сувора реальність від цього не стає іншою. Андреас Умланд дуже слушно порушує питання в цілому — питання про те, що такого роду велика війна, цілком можливо, уявляється Росії не настільки ризикованою в зовнішньополітичному плані, а вигоди від неї — істотні як у внутрішньополітичному плані, так і стратегічно важливі в зовнішньополітичному. 

Захід же вірний заклинанням про те, що «українська криза не має воєнного вирішення, причому альтернативи нормандському формату і мінському процесу не існує». Він уже давно переконав себе в цьому — і не хоче (чи не може?) вийти за зручні рамки подібних самонавіювань.

Попри бравурні заяви наших західних партнерів, що вони готові до будь-якого повороту подій, якою насправді є ймовірність того, що НАТО і ЄС візьмуть участь у такому воєнному конфлікті? З використанням крилатих ракет, авіації, десантних кораблів з боку Росії? Чи існують узагалі в європейців кризові плани на такий випадок? Чи Європі буде простіше розбиратися з іще однією хвилею мігрантів (цього разу — українських), ніж входити у жорсткий конфлікт із ядерною державою?

Колишній заступник головнокомандувача військ НАТО в Європі генерал Річард Ширрефф опублікував книжку «2017-й. Війна з Росією: термінове попередження», у якій припускає, що Росії під силу за лічені дні захопити частину України та країни Балтії. На його думку, НАТО і Росія близькі до війни, причому НАТО виявиться неспроможним швидко реагувати на блискавичні дії Росії, а Москва може поставити світ перед загрозою ядерної війни. Кінцівка книжки, звичайно ж, оптимістична — але це, насамперед, соціальна вимога відповідного літературно-художнього жанру, а не тверезий військово-аналітичний розрахунок.

У цілому це порушує питання про те, яке ставлення Європи до України, і які наші відносини з сусідами на західному кордоні. 2017-й чітко показав, що тут проблеми лише наростають, і несхоже, щоб вони вирішилися швидко й ефективно. Особливо друга половина року, що минає, відзначилася масштабними скандалами з нашими політичними партнерами зі Східної Європи, які раніше здавалися надійними соратниками (або принаймні зберігали підкреслений «нейтралітет»). Гостра політична дискусія з Польщею з питань історичної пам'яті, конфліктна ситуація з Угорщиною та Румунією з приводу нового закону про освіту, кілька скандалів із Білоруссю — усе це не вселяє впевненості в нашому найближчому зовнішньополітичному оточенні. Однак маємо зрозуміти ось що: ці конфлікти — неминучість того, що Україна стає суб'єктною на міжнародній арені, що в неї є свої інтереси, і вона збирається їх обстоювати. У т.ч. — у жорсткому діалозі з партнерами, бо «Платон мені друг, але істина — дорожча».

І хоча наші відносини зі США позбавлені поки що таких проблем, однак 2017-й продемонстрував і наростання протиріч, і недорозуміння. Насамперед — відсутність виразної і зрозумілої стратегії США щодо України. Стратегія підтримки демократичних інститутів, антикорупційної боротьби не є специфічною для суто американсько-українських відносин, — це загальний тренд усієї зовнішньополітичної лінії США. Однак тренд-2017, який можна позначити як такий, що має всі шанси закріпитися й наступного року, — подальша економізація політичної взаємодії між США й Україною, що вимагатиме від української сторони дотримуватися обіцянок і зобов'язань як базового критерію в оцінці Трампа-бізнесмена свого контрагента.

Це підводить нас до проблеми більш високого порядку: якщо США не мають окремої політики щодо України (а щойно ухвалена Стратегія національної безпеки США, де Україна згадується рівно один раз і тільки в контексті російської агресії), то яка ймовірність того, що вже невдовзі зовнішня політика США щодо України стане лише супровідною російського зовнішньополітичного вектора? Хоча здається, що на даному етапі будь-яке укладення негласного договору між США і Росією про зони виключного впливу здається малоймовірним, однак повністю виключати зближення Кремля і Вашингтона на основі чи то політики «розділяй і владарюй» (з боку першого), чи то «батога та пряника» (з боку останнього) не варто.

Частково це й наслідок того, що наші спроби змінити інформаційно-ідеологічну парадигму сприйняття України не як «країни-проблеми», а як «країни-вирішення», схоже, не особливо успішні (попри справді щирі спроби багатьох державних і недержавних структур). Здебільшого це зумовлюється особливостями внутрішньоукраїнського політичного процесу й того, як він виглядає з боку.

До реальних реформ через подолання ненависті

Якщо ви ненавидите людину, ви ненавидите у ній щось, що є частиною вас самих. 

Те, що не є нашою частиною, не турбує нас.

Г.Гессе

Український парадокс у тому, що наша зовнішня політика ніяк не стане нормальним і природним продовженням внутрішньої. Зокрема тому, що реальна стратегічна внутрішня політика — як конкуренція масштабних змістовних проектів — практично відсутня, вироджуючись у принцип «хто кого перекричить». Серйозні софістичні дискусії швидко й просто перероджуються в еридичні диспути, благо різноманітні телеканали охоче надають для цього численні майданчики, якими популісти-горлопани ледь устигають бігати, перескакуючи з телеканалу на телеканал, з екрана на екран. 

Це позначається і на всіх внутрішньоукраїнських процесах, хаотизуючи їх і перетворюючи на симулякри самих себе.

Не обійшло це явище й ключового для України питання під назвою «Реформи». Навіть саме це слово багато в чому стало Словом року, що минає.

Більш ніж правий був великий політичний реаліст Нікколо Мак'явеллі, котрий попереджав, що «немає справи, якої владнання було б важчим, ведення небезпечнішим, а успіх сумнівнішим, ніж заміна старих порядків новими».

Після 2014 року дуже багато було сподівань, що саме реформи зроблять те, чого так і не вдалося зробити за десятиліття української незалежності, — створять європейську модель держави й економіки, призведуть до викорінювання порочних явищ і консолідують суспільство. Ризикну зробити провокаційний висновок, але консолідація суспільства на темі реформ не вдалася — тема реформ стала такою, що скоріше роз'єднує і поступово загрожує розірвати саму країну. Точніше буде сказати, що деконсолідуючу роль виконують не самі реформи (важливість яких усі безумовно визнають), а те, що їх супроводжує. При цьому не можна сказати, що реформи не проводяться. Скоріше, навпаки — їх багато й у різних сферах. Та хоча кількість їх велика, якість дуже страждає. 

У результаті ми входимо в стратегічно небезпечну фазу, коли реформування стає дивною сутністю, в якій процес спочатку просто зовні домінує над результатом (згадаймо нескінченний глухий кут прогресу реформ — «у процесі виконання»), а потім внутрішньо підміняє його. Як наслідок — багато ключових, змістових сутностей реформ перетворюється на своєрідний симулякр, де процес бачиться результатом, а внутрішній регрес — зовнішнім прогресом.

Багато реформ запускають, але вони практично вмирають на етапі практичної реалізації. Багато реформ, які хороші як теоретичний конструкт, в умовах зіткнення з реальністю втрачають свій лиск, від якого не готові відмовитися професійні реформатори. Ухвалені реформаторські рішення часто половинчасті, непродумані й формуються так, щоб можна було звітувати перед донорськими структурами, але не запустити процес повноцінно (часто на радість тим, кого намагаються безпосередньо реформувати). І це камінь у город не тільки владних команд, а й різноманітних сторонніх «реформаторів»: першим часто бракує волі поміняти те, як було, на те, що потрібно, а другим — знань, реальної мотивації і наполегливості.

Ми всі, безумовно, хочемо ліпшого, але ціна його набуття якось несподівано зростає до юнацьки максималістського «Все або нічого!». Прекрасна ілюстрація — боротьба з корупцією, яка в 2017 році перетворилася на якесь фетишизоване явище, навколо якого проходять нові лінії розколу. При цьому немає в країні людини, яка б виправдовувала корупцію і заявляла, що з нею не треба боротися. Але форми боротьби за наше «антикорупційне майбутнє» дедалі більше нагадують трагікомедію, де різні правоохоронні, контррозвідувальні й інші «охоронні» органи затримують співробітників одне одного і взаємно обвинувачують у корупції, перетворюючи антикорупційну боротьбу на фарс. Для багатьох же активістів боротьба з корупцією як системним явищем поступово трансформується в «запаморочення від успіхів» у боротьбі з її точковими проявами й інструментом внутрішніх ресурсно-політичних «розбірок». Дається взнаки й брак проведених чітких червоних ліній, що розділяють сфери відповідальності й прерогативи різних відомств. Через це найпроблемніші «сірі зони», де потрібна серйозна міжвідомча взаємодія, перетворюються на локальні фронти міжвідомчих протистоянь.

Навіть у такій важливій справі як антикорупційна реформа варто пам'ятати, що «неможливо побороти корупцію засліпленою боротьбою без правил, з порушеннями законодавства, моралі й здорового глузду, оскільки тоді результати виявляються протилежними задуманому». А часто саме так і відбувається — з величезним задоволенням тему боротьби з корупцією осідлали популісти всіх рівнів, яких підтримують (здебільшого) щирі антикорупційні борці з третього сектору. 

Наочним прикладом того, до чого це може призвести, є не Румунія (чий досвід безумовно цікавий), а Бразилія. Нинішня політична ситуація в цій країні — яскрава ілюстрація того, що справді успішна боротьба з корупцією зовсім не гарантує, що при владі опиняться чудові й розумні люди. Особливо ефективна боротьба з корупцією, що так само як і в Україні проникла в багато сфер суспільного життя, призвела до неочікуваного результату — майже повної втрати довіри бразильців до політиків і суспільних інститутів. Як наслідок — з політичного маргінесу з'являються персонажі, які досі не мали можливості зайняти високі посади й радикально впливати на долю країни. Не зайвим буде нагадати, що саме на хвилі різноманітних масштабних антикорупційних зачисток до влади приходили всілякі Уго Чавеси, Сільвіо Берлусконі й інші вкрай небезпечні популісти авторитарного штибу. Не слід думати, що нас ця доля омине. Ще раз — це не означає, що з корупцією боротися не треба, але передусім самим борцям треба чітко розуміти наслідки своїх дій і той факт, що вести цю боротьбу слід чисто, на законній основі й не переходити на мову ненависті.

До речі, про останнє. Схоже, що 2018-й стане тим історичним періодом, коли нас очікує дуже серйозна внутрішня дискусія саме про концепцію «ненависті» та її місце в житті України: у політичній, економічній, культурній сфері. Нині країна буквально переповнена нею. Багато в чому це очевидний наслідок війни на Сході країни й загибелі щодня українських громадян, приховуваного за агресивною ненавистю відчуття страху від воєнної загрози з боку східного сусіда, що постійно нависає над нами всіма, наслідок психологічної травми останніх трьох-чотирьох років. На першому етапі воєнних дій ненависть виконала важливу консолідуючу функцію — об'єднала нас проти спільного ворога. Правда, при цьому таку ж важливу функцію виконувала і любов — лише з неї могли народитися справді ефективні волонтерські рухи, громадські проекти й багато чого іншого. Нині ж складається суб'єктивне відчуття, що ненависть — усе, що залишилося. Ненависть і нетерпимість до іншої думки, до свободи висловлюватися, до відкритої дискусії. Ця ненависть продукується і взаємно підтримується в трикутнику відносин «політики—медіа—влада», охоплюючи нові й нові сфери. І відповідальність за це несуть усі учасники трикутника — скинути провину на когось одного не вдасться. Хоча все ж таки відповідальність українських медіа за цю ситуацію — одна з ключових. Українське телебачення (втім, як і все сучасне масове) — цей професійний продавець жахіть і катастрофічних сценаріїв, невтомно годує цим українців.

Тим часом ненависть не здатна продукувати ефективні позитивні смисли. Хоча вона може продукувати тривалі смисли і навіть стратегічні пріоритети, але от позитивних смислів, позитивного порядку денного — ні. Так само ненависть здатна дискредитувати й будь-яку діяльність, якої торкається. Практика реалізації деяких українських реформ — яскравий приклад.

Ненависть у всьому її різноманітті намагається дати найбільш просту відповідь на запитання, що висить у повітрі: «Чого ми хочемо?» — як частини загальної національної ідеї, як загального стратегічного наративу держави. Однак відповідь буде, скоріш за все, неправильною. Оскільки буде побудована на основі не про, а контра. Сформований на такій основі порядок денний не має продовження в майбутнє, а пошук позитивістської концепції потребує готовності думати, аналізувати й ухвалювати відповідальні рішення. Не емоційні, а виважені. І це те, чого так бракує Україні. Я вище навів приклад Бразилії невипадково — за напругою й емоційністю нашої політики і нашого ставлення до життя ми, скоріше, схожі на Латинську Америку, ніж на скупу на емоції Європу (можливо, на ліпше). 

Та нам треба більше серйозних і виважених дискусій. Україні загалом потрібен серйозний медіа-дискусійний майданчик, вільний від партійно-політичної кон'юнктури. На ній задавати тон мають аж ніяк не рейтингові «голови, що говорять», а реальні моральні авторитети, які несуть відповідальність за сказане, насамперед перед собою, і не намагаються прикриватися горезвісною недоторканністю. 

На жаль, запиту на такий майданчик (а отже на серйозну дискусію) не видно ні в українських політиків, ні (хоч як дивно) в українських громадянських активістів — багатьох з них цілком улаштовує політичний цирк. У таких умовах взагалі складно говорити про майбутнє країни, про майбутні стратегії розвитку в позитивному ключі — ненависть руйнує все й деконструює будь-які раціоналістичні зусилля в цьому напрямку. 

Звідси макрозавдання 2018 року — глибинна рефлексія ненависті, яка проникла в суспільство так само глибоко, як і корупція, і її подальше викорінювання. Зробити ж це без серйозної участі інтелігенції майже неможливо. Однак з гіркотою мусимо констатувати, що в Україні так і не склалася ця сама інтелігенція, принаймні як потужна імунна сила, що захищає від недоброзичливих зовнішніх і внутрішніх впливів. 

При цьому, коли ми говоримо про викорінювання ненависті, йдеться не про огульне всепрощення й толерування деструктивної ворожої діяльності під прикриттям правильних гасел — занадто довго нашому супротивникові це вдавалося. Наше завдання — побудувати дорослішу й відповідальнішу Україну: саме така нам знадобиться в постійно мінливих зовнішньополітичних умовах, де покладатися маємо передусім на себе й на свої національні інтереси. 

І зроблено на цьому шляху вже чимало. Хоча вище вже достатньо критики якості реформ, проте це не означає, що вони не відбуваються. Але на цьому шляху нас справді чекають значні виклики й ризики, однак потенціал нейтралізації їх лежить не за межами нашої країни, а суто всередині. І тільки від нас залежить, чи зуміємо ми цей потенціал реалізувати вповні. Адже якщо не зуміємо, то є цілком виразний ризик знову наблизитися до прірви й зазирнути в неї. А звідти на нас подивиться наше минуле і голосом підполковника КДБ гостинно-поблажливо покличе до себе.