Санкції не виграють війну: головний урок 21-го пакета ЄС

Двадцять один пакет санкцій за три з половиною роки – звучить як машина, що працює без зупину. Насправді кожен наступний дається важче за попередній, і 21-й застряг так, що дедалі складніше сказати, хто тут кого тисне. 22 липня посли ЄС знову сідали за нього – після того, як минулого тижня розійшлися ні з чим.

Найцікавіше – хто цього разу тримав гальмо. Ми звикли, що санкції гальмують Угорщина зі Словаччиною через нафтопровід «Дружба»: дешева російська нафта, національний інтерес, усе зрозуміло. Але 21-й пакет застопорили інші. Греція – бо не хоче обмежень на постачання російського скрапленого газу третім країнам: за цим стоять інтереси грецького судноплавства, яке цей газ возить і на ньому заробляє. Австрія – бо вимагає компенсацію для банку Raiffeisen: 2,44 мільярда євро за «незаконну експропріацію» російських активів. Читаєш і не одразу віриш: посеред війни європейський банк торгується за свої російські гроші як умову тиску на Росію.

Ось вам політичний реалізм у чистому вигляді, без підручника. Санкції в ЄС ухвалюють одноголосно – а це означає, що остаточну ціну диктує не той, хто хоче найсильнішого удару по Кремлю, а той, кому цей удар найдорожче обходиться. Двадцять сім столиць, у кожної свій рахунок, і кожна за столом захищає власну кишеню. Тому реальний пакет – це завжди не те, що запропонувала Єврокомісія, а те, що лишилося після торгу. З нинішнього вже висмикнули заборону на вʼїзд для тих, хто воював проти України, відкинули обмеження на імпорт риби – дрібниці, але показові.

І навіть те, на чому наче зійшлися, підтікає. Стелю ціни на російську нафту тимчасово залишили на рівні 44 долари за барель – але вона плаваюча, привʼязана до ринку, на 15 відсотків нижче середньої ціни Urals. А ринок зараз росте: загострення довкола Ірану підганяє нафту вгору, а разом з нею й доходи Москви. Виходить, поки Брюссель місяцями узгоджує механізм, сам механізм устигає застаріти.

На цьому тлі позиція Києва проста до болю. Зеленський після чергової нічної атаки закликав партнерів пришвидшити 21-й пакет і «не дати Росії перепочинку». Логіка бездоганна: що менше в Кремля грошей, то менше «шахедів» над Сумами. Проблема не в логіці, а в тому, що важіль, до якого апелює Київ, лежить не в його руках. Санкції – зброя колективна, а отже повільна, і настільки сильна, наскільки готовий діяти найслабший у колі.

Що з цього нам? Тверезий висновок непопулярний, але корисний: марно розраховувати на санкції як на вирішальний удар, бо їхня швидкість – це швидкість найповільнішого в кімнаті. Тиснути на партнерів треба, і Київ це робить правильно. Але стратегію не можна будувати на тому, що завтра Греція передумає заради грецьких танкерів, а Австрія – заради австрійського банку. Те, що Україна контролює сама – фронт, власну економіку, витривалість, – надійніше за те, що вимагає згоди двадцяти семи. Санкції додають тиску. Але виграє війну не вони, а той, хто менше залежить від чужого «так».