Ганна Чубач: письменниця з абсолютним слухом на звучання ніжної дитячої душі...

Вона не любила, коли її називали дитячою письменницею. 

- Кажіть просто, письменниця, - просила вона.
- Та чому ж, Ганнусю Танасівно, ваші вірші дуже люблять дітки. Як вам вдається так написати, що вони один раз почують – і вже знають напам’ять. Це ж унікальна здатність писати для дітей по-їхньому.

Вона сміялася:
- А я коли пишу, то стаю маленькою дівчинкою… 
А потім посмутнівши, додавала:
- Але все одно, не кажіть, що я – дитяча. Кажіть просто, письменниця. У мене багато дорослих творів.

У спілці письменників їй взагалі казали, що вона не поетеса, а так. Дарма, що мала 70 виданих і понад мільйон усіх разом книжок, якщо скласти наклади. Їй казали свої ж:
- Що? Шевченківська премія? Кому? Чубач? Ні. Які пісні? Яка ще лірика? Ні! 
- Що, премія Лесі Українки? За що? За дитячі вірші? То хіба вірші?

А тим часом на радіо звучала її «Тернова хустина» і заходила в душу дорослим.

А тим часом дітки підхоплювали в садку чи вдома.

Мавпа мавпі говорила:
Ти - макака, я - горила
Я - горила, ти - макака
Я - красива, ти – ніяка.

Або ж.

Золоте курчатко 
В золотій торбинці
Принесло сьогодні літери дитинці
А дитинка з літер збудувала слово
І звучить як пісня, українська мова

А їй, дитячій письменниці, казали в очі: «От проблема в Україні, зовсім немає дитячих письменників. Вакуум».

А діти в садку чи школі тим часом учили її поезії:

Слово горнеться до слова
Гімн співаємо святково
Урочисто мовить тато:
- Незалежність – наше свято!
Тож баритися не треба:
Ти ідеш, і я іду
І вітає сонце з неба Україну молоду.
Серпень тішиться, що діти прапорці в руках несуть
І шумить в каштанах вітер:
«Українчики ідуть!»

А їй знову:
- Це не вірші. Це якась самодіяльність. Це суцільний примітив.

А діти всієї України тим часом співали:

Черепаха-аха-аха, на піску сиділа-іла
Черепаха-аха свої ніжки мила-ила.
Крокодили-или-или пропливали-али-али
Черепаху-аху налякали-али-али.

- Ганнусю Танасівно, у вас що, є музична освіта? – дивувалася я. - Ви ноти знаєте?
- Ні.
- А хто ж музику пише? 
- Я пишу.
- А як же без нот?
- А я наспівую, а музикант записує нотами. Я коли слова пісні пишу, вони в мене одразу готовою музикою ллються.
- Скільки у Вас пісень, Ганнусю Танасівно?
- 200, а може й 300…

- Ганнусю Танасівно, я, коли була студенткою, дуже любила Ваш вірш «Подзвони мені 1 квітня». У 90-х зовсім не було української лірики в продажу. Ваші вірші в мене були записані в загальному зошиті, переписані з такого ж зошита подруг. 

Подзвони мені першого квітня, 
пожартуй, що ти любиш мене
І нехай хоч обманом розквітне
Мого щастя віконце сумне.
Хай до слова пригорнеться слово, 
як ранковий промінчик до трав,
подзвони мені ввечері знову
і признайся, що ти жартував.
Я заплачу, стерплю, зрозумію,
кину докір на перше число,
і ніколи спитать не посмію, 
чи то смішно, чи гірко було.

- А тепер я обожнюю Ваш вірш «Реліктові дерева».

Рубали на будівлі,
На щогли тонкостанні.
Рубали — не питали:
«А може, ви останні?»
У здогадах лукавих
Тривожуся думками:
Хіба не так це сталось
З реліктовими нами?
І війнами вбивали,
І голодом морили.
Жінки не тих кохали
І не від тих родили.
Сильніші — умирали.
А виживали — кволі.
Реліктових — так мало.
А виродків — доволі.
О бідний мій народе,
Важка твоя дорога:
Реліктові дерева
Рубали дуже довго!

- Так, Ганнусю Танасівно, у вас багато книг, канал ТБ «Малятко» на 80% говорить вашими віршами і піснями. Давайте ми Творчим об’єднанням дитячих письменників будемо клопотати Вам про державну нагороду. Хоча б у дитячій літературі, якщо в дорослій не пропускають. Он «Просвіта» нас підтримує.
- Ти знаєш скільки раз мене подавали? І всі рази різали. Мужики в спілці знову скажуть, що я ніхто.
- Та чхати нам на тих, хто так каже.

Два роки тому Державний комітет за наполягання дитячих письменників та низки громадських організацій таки нагородив Ганну Чубач за вагомий внесок в дитячу літературу урядовою премією імені Лесі Українки.

Кілька тижнів тому, гостюючи у видатного письменника Євгена Дударя, згадували те се, а він і каже: 
- Передавай Чубці привіт. Колись ми разом їздили на творчі вечори аж на Урал.
- Чубці? Ха-ха, Ви Ганну Чубач Чубкою називаєте? А вона мене Ніцойкою кличе, а я Вас Дудариком.

Прийшла тоді додому і намагалася їй додзвонитися. Дарма. Ні мобільний, ні домашній не відповідав. А сьогодні дізналася, що уже й не додзвонюся...

Знаєте, Ганнусю Танасівно, я Вам не казала, то хоч тепер напишу. Тоді, коли я вперше почула, що Ви не хочете, щоб Вас називали дитячою письменницею, я подумала: «Боже, доцькували людину, діти обожнюють її вірші, а вона навіть на зустрічах з дітьми не казала, що вона - дитяча». І така на мене тоді впертість напала. З тих пір мені різні статуси приписували, по-різному називали, чи на телебаченні питають, як мене підписати в титрах, перед очима Ви постаєте і я й досі за нас двох затято кажу: «Я – дитяча письменниця», а вже потім усе інше…

Думаю, Ганнусю Танасівно, ви зараз смієтеся, що то такі все дрібниці, не варто звертати уваги, як не звертали Ви. Ішли собі усміхнені вперед, віджартовуючись, засіваючи ниву новими віршами. Ви завжди сміялися з незгод. Незлоблива. Життєлюбна. З абсолютним слухом на звучання ніжної дитячої душі...

П.с.
- Ніцойко, що ти робиш?
- Написала допис, Ганнусю Танасівно, що Ви завершили земну дорогу, шукаю Ваше фото прикласти.
- Не шукай.
- Я знаю, що Вам жодне не подобалося, я візьму оте, у білих квітах, пам’ятаєте, я сфотографувала біля лялькового театру, коли дерева цвіли.
- Воно не гарне.
- Воно чудове!
- Не гарне, кажу. Ще тоді казала тобі, заховай.
- Гаразд, візьму оце, що Вам премію вручают, і ми потім з дипломом стоїмо. 
- Там я теж не гарна. Казала тобі, я не вийшла.
- Боже. Ну тоді оце… Ганнусю Танасівно… ?

Тиша.
- Гаразд, фото Ваших книжок виставлю, або ні, Вашу пісеньку прикладу. Ви любили, як дітки співають. Так підходить?

Усміхнулася промінчиком у вікні.