35 років капіталізму по-українськи. Частина третя. Міленіум олігархів

Україна розпочала нове тисячоліття на високій ноті.

У 2000 році після майже десятиліття безперервного падіння українська економіка нарешті почала зростати.

Здавалося, найважче залишилося позаду.

Гіперінфляцію подолали, гривня вже стала звичною стабільною валютою, бартер поступово відходив у минуле. З'явилися приватні власники, банки, підприємці. Приватизація змінила структуру власності.

Україна входила у 2000-ні вже не радянською плановою економікою.

Але якою саме економікою вона стала?

Саме у 2000-х відповідь на це питання почала набувати чітких обрисів.

Після десяти років падіння прийшли десять років росту.

Контраст із 1990-ми був разючим. Якщо попереднє десятиліття було часом економічного виживання, то 2000 року реальний ВВП України вперше за роки Незалежності зріс, майже на 6%.

У наступні роки темпи зростання нерідко становили 7–9%, а у 2004 році економіка зросла більш ніж на 12%.

Після катастрофи 1990-х це справді виглядало економічним дивом.

Зростала металургія, збільшувався експорт, аграрний сектор.

Будувалися житлові комплекси й торговельні центри, розширювалася банківська система. З'явився масовий споживчий кредит. Люди відчули зміни.

Українці почали купувати квартири, автомобілі, побутову техніку.

Країна, яка ще кілька років тому жила в умовах бартеру та багатомісячних боргів із зарплати, відкривала для себе кредитні картки та іпотеку.

Але за красивими темпами зростання приховувалося інше питання: на чому саме росла українська економіка?

Значною мірою вона продовжувала спиратися на стару промислову конструкцію.

Металургія, хімія, гірничодобувна промисловість, енергетика залишалися її важливими опорами.

Сприятлива світова кон'юнктура і високі ціни на сировину давали Україні валютну виручку.

Одночасно дешеві зовнішні гроші підживлювали банки, будівництво і споживчий попит.

Економіка швидко росла. І разом із нею остаточно оформлювалася специфічна українська модель капіталізму, яка рухалась від первісного накопичення до олігархічної системи.

У 1990-х головним питанням було: хто стане власником колишньої державної власності?

У 2000-х питання вже звучало інакше: хто зможе сконцентрувати її у своїх руках?

Саме тоді остаточно формуються великі фінансово-промислові групи.

Металургія, вугілля, енергетика, хімія, банки, обленерго почали просувати свої інтереси і набувати політичної ваги ще й через власні телеканали та медіа активність.

Великі промислові активи поступово об'єднувалися у вертикально інтегровані бізнес-групи.

І тут проявилася одна з фундаментальних особливостей українського капіталізму того часу.

Великий капітал був тісно пов'язаний із державою, яка  визначала тарифи, розподіляла ліцензії, контролювала природні монополії, проводила приватизацію, розміщувала великі замовлення і встановлювала правила доступу до енергетичних ресурсів.

Тому близькість до держави залишалася величезною конкурентною перевагою.

Виникла система, яку можна назвати державно-олігархічним корупційним капіталізмом.

Великий бізнес стояв на порозі великої політики.

А політика дедалі більше потребувала ресурсів великого бізнесу.

Гроші фінансували партії та виборчі кампанії, телеканали формували громадську думку. Так політичний вплив допомагав захищати економічні активи.

Економічний і політичний капітал почали конвертуватися один в одного. І це вже була не просто проблема корупції окремих чиновників. Це була економічна модель. За межами якої опинилась інша Україна.

Було б великою помилкою описувати українські 2000-ні лише через історію олігархів. Бо паралельно відбувався зовсім унікальний масовий процес.

Ті люди, які в 1990-х торгували на базарах, відкривали кіоски, їздили за товаром до Польщі й Туреччини, створювали перші маленькі фірми, поступово ставали міцним українським бізнесом.

З'являлися локальні й мережеві магазини, ресторани, виробничі компанії, навколо яких росла логістика, сфера послуг, ІТ-сектор.

Головне було навіть не в розмірах цього бізнесу, а у впливі живого бізнес-процесу на зміну психології людей.

В Україні формувався прошарок людей, для яких держава переставала бути головним джерелом доходу, бо вони самі створювали робочі місця й ризикували власними грошима, ухвалюючи рішення.

І поступово малі й середні підприємці починали вимагати від держави зовсім іншого: не заважати,  захистити власність, можливість конкурувати прозоро, нормальний суд і незалежність від потреби домовлятися з чиновником для того, щоб просто працювати.

Так економічні зміни виростили активний політичний клас. Підприємець став свідомим громадянином.

Це, на мою думку, один із найбільш недооцінених процесів української історії останніх 35 років.

У країні ріс середній клас, який був економічно значно незалежнішим від держави, ніж попередні покоління.

А економічна незалежність неминуче змінює ставлення людини до влади.

Якщо твій добробут залежить від начальника державного підприємства, міністра чи чиновника, ти будуєш із державою одні відносини.

Якщо ти сам заробляєш гроші, платиш податки і створюєш робочі місця – вже ставиш умови.

В державі перестають бачити патрона, але сподіваються знайти сервіс і арбітра.

Саме тому український середній клас народжувався як політичний феномен.

І вже у 2004 році це стало очевидно всій країні, коли Майдан виступив як економічний вододіл.

Зводити Помаранчеву революцію до економіки було б неправильно.

Люди вийшли проти фальсифікації виборів і за право самим визначати, хто керуватиме країною.

Але важливо поставити інше питання: хто були рушії протестів?

Значна частина активного міського населення вже жила зовсім не так, як десять років тому.

Приватні підприємці, менеджери, журналісти, працівники нових компаній, студенти, представники малого і середнього бізнесу. Ось кого ви могли зустріти на Майдані 2004 року.

Це були переважно люди, економічне життя яких дедалі менше залежало від державної системи.

І разом із власністю та економічною самостійністю виникало відчуття права впливати на державу.

Майдан не створив український середній клас.

Навпаки. Новий український середній клас став однією з причин, чому Майдан узагалі став можливим.

Саме 2000-ні показали ще одну специфічну рису української моделі.

Політичний та економічний цикли в країні майже зрослися.

Перед президентськими, а часто й парламентськими виборами економічна активність пригальмовувала. Атмосфера сповільнювалась.

Бізнес відкладав великі інвестиційні рішення, інвестори чекали, чиновники ставали обережнішими. Усі намагалися зрозуміти: хто прийде до влади?

У зрілій ринковій економіці зміна уряду означає зміну податків, бюджетних пріоритетів або регуляторної політики.

В Україні того часу вона могла означати значно більше.

Наприклад, зміну керівників державних компаній, регуляторів, відносин із податковою та перегляд приватизаційних рішень, нові правила доступу до державних ресурсів.

Тому очікування результатів виборів було для бізнесу не проявом політичної нервозності, а цілком раціональною економічною поведінкою.

Чим сильніше бізнес залежав від держави, тим важливішим для нього було питання, хто саме цю державу контролюватиме.

І тут проявлялася принципова різниця між двома флангами українського капіталізму.

Великий капітал прагнув мати свою частину політичного впливу.

Малий і середній дедалі більше хотів іншого, щоб правила не залежали від того, хто переміг на виборах. Назрівала криза.

Наприкінці десятиліття українська модель отримала перший по-справжньому серйозний зовнішній стрес-тест.

У 2008 році світ почала накривати глобальна фінансова криза.

Спочатку здавалося, що проблеми американського ринку нерухомості та банкрутства банків десь далеко від нас.

Але українська економіка на той момент була надзвичайно вразливою.

Вона залежала від експорту металу, світових цін, зовнішнього фінансування. Банки активно залучали гроші за кордоном.

Населення масово брало валютні кредити на квартири, автомобілі, споживчі потреби.

Курс гривні тривалий час залишався відносно стабільним, і багатьом здавалося, що так буде завжди.

Чиновники Секретаріату Кабінету Міністрів, які працювали там у 2008 році, пізніше розповідали мені, що, коли світова криза лише починала набирати обертів, вони приходили до тодішнього прем'єр-міністра Юлії Тимошенко з пропозиціями щодо превентивних заходів.

Частина цих рішень була економічно необхідною, але політично непопулярною.

Зокрема, йшлося про необхідність готуватися до корекції валютного курсу.

У країні, де сотні тисяч людей мали кредити в доларах, це було політично болісним рішенням.

За словами людей, які брали участь у тих дискусіях, прем'єр не хотіла йти на кроки, які могли мати негативний політичний ефект.

Попереду вже була президентська кампанія.

Тоді ж у публічному просторі з'явилася знаменита впевненість, що світова фінансова криза Україну омине.

Мені пізніше переказували навіть значно яскравішу фразу Тимошенко: мовляв, вона «грудьми стане на кордоні і не пустить кризу в Україну».

Чи говорила вона саме так, сьогодні стверджувати не беруся.

Але достеменно відомо інше: восени 2008 року прем'єр публічно запевняла, що світова фінансова криза Україну омине.

Та неможливо зупинити економічну бурю заявами. Не оминула.

Ціна відкладених рішень була висока.

Коли зовнішнє фінансування зупинилося, ціни на метал обвалилися, а інвестори почали виводити капітал, слабкі місця української моделі проявилися майже одночасно.

Гривня різко девальвувала. Валютні кредити перетворилися для багатьох сімей на пастку. Банківська система опинилася під величезним тиском. Промислове виробництво падало, будівництво завмерло. Досі в Києві ми бачимо довгобуди-примари з тих часів.

У 2009 році реальний ВВП України скоротився приблизно на 15%. Це було одне з найглибших падінь серед європейських економік.

І справа, звичайно, була не лише в рішеннях одного уряду.

Україна накопичила структурні дисбаланси протягом попередніх років. Але криза 2008–2009 років показала ще одну проблему української економічної політики: політичний горизонт часто був коротшим за економічний.

Непопулярне рішення відкладалося. Проблему намагалися не помічати до останнього.

А потім рішення все одно доводилося ухвалювати вже під тиском обставин і значно дорожчою ціною.

Цей сценарій Україна ще не раз повторить у своїй історії.

Після кризи українська економіка відновила зростання. Але повернення до старої моделі вже не могло вирішити її фундаментальних проблем.

Великий бізнес залишався надзвичайно впливовим. Економічна концентрація була високою.

Політика залишалася тісно пов'язаною з великим капіталом.

Після президентських виборів 2010 року ця тенденція лише посилилася.

Одночасно продовжував зростати інший сектор економіки.

Підприємці, ІТ, сервісні компанії, агробізнес стали фундаментом міського середнього класу.

Люди дедалі більше подорожували, навчалися за кордоном, працювали з європейськими компаніями.

Бачили, що держава і бізнес можуть взаємодіяти інакше. Відмінність між двома моделями ставала дедалі очевиднішою для суспільства.

У 2010 році це протиріччя знову вилилось на вулицю.

Причиною став новий Податковий кодекс.

На Майдан вийшли підприємці. То був дуже показовий момент.

У 1990-х дрібний підприємець виходив на базар, щоб заробити гроші.

Через двадцять років він уже виходив на площу, щоб впливати на правила, за якими ці гроші заробляє.

Така величезна соціальна трансформація: підприємець остаточно ставав громадянином.

Він уже не пристосовувався до держави, а вимагав від неї «правильної» поведінки.

І саме ця зміна, на мою думку, багато в чому пояснює те, що відбудеться через три роки.

До кінця 2013 року Україна підійшла з двома економічними реальностями.

Першу характеризували великі промислові активи фінансово-промислових груп, монополізовані ринки й тісний зв'язок бізнесу з державою. Політичний вплив працював у руках великого бізнесу як економічний ресурс.

Характеристикою реальності великого бізнесу була й значна орієнтація традиційної промисловості на пострадянські ринки.

Інша Україна була молодшою й завзятішою. Це малий і середній бізнес, який виріс без опіки держави.

Люди, які дедалі більше дивилися на Європу не тільки як на географічний чи політичний напрямок. Для них Європа означала інші стабільні й «правильні» правила: захищену власність, конкуренцію, передбачуваність, суд, можливість працювати на великому ринку.

Тому рішення влади Віктора Януковича восени 2013 року відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом було значно більшим, ніж зовнішньополітичний маневр.

Воно зачепило вже сформований внутрішній запит частини українського суспільства на іншу модель розвитку.

У 2004 році новий український середній клас уперше масово вийшов на Майдан.

У 2010-му підприємці вийшли захищати свої економічні правила.

У 2013-му українці повернулись на Майдан знову, вже по свою владу.

Але тепер питання було вже не тільки в тому, хто керуватиме країною. На кону стояла значно глибша дилема: за якими правилами ця країна житиме.

І саме з цього моменту економічна історія України починає рухатися зовсім іншим шляхом.

Про це – у наступній частині.