Замість своїх – чужі? Чому трудова міграція не закриє діру, яку залишає війна…

«Ми кликали робочу силу, а приїхали люди».
Макс Фріш

Україна воює п’ятий рік. Фронт щодня забирає життя та здоров’я, мільйони людей виїхали за кордон, а в тилу дедалі більше чоловіків або служать, або ховаються від мобілізації. На цьому тлі, за даними Forbes Ukraine, Кабмін підготував проєкт постанови, який має спростити залучення іноземців на дефіцитні професії: зварювальників, водіїв, токарів, електромонтерів, швачок, лікарів, кухарів і вчителів. Замість 3–6 місяців перевірка триватиме 20 днів, рішення – ще 10, документи подаватимуть через «Дію».

За технічною формою стоїть стратегічне питання, яке ніхто не поставив уголос: чи не намагається держава закрити діру, яку залишає війна, чужими руками – замість того щоб повернути та зберегти своїх?

Що саме пропонує уряд?

Розробник – Мінекономіки, документ поки на громадському обговоренні. Держцентр зайнятості щороку формуватиме перелік дефіцитних професій, освіту перевірятиме МОН, загрози нацбезпеці – СБУ. Після позитивного висновку іноземець отримує підтримку заяви на дозвіл на імміграцію. Квот проєкт не містить, а експеримент триватиме до трьох місяців після завершення воєнного стану, але не довше двох років. Слово “імміграція” тут ключове: йдеться не лише про роботу, а про шлях до постійного проживання.

У міністерстві наполягають, що іноземці – «додатковий інструмент», а не заміна українцям. Масштаб поки скромний: у 2025 році видали близько 9,6 тис. дозволів на роботу проти 21 тис. у 2021-му. Лідери – Туреччина, Узбекистан, Індія, Бангладеш, Азербайджан, Китай, Пакистан, Колумбія. Працюють ці люди переважно на будівництві, складах, у доставці та сервісі; скільки серед них зварювальників, лікарів чи вчителів, уряд не оприлюднював. А дефіцит Мінекономіки ще у 2024 році оцінювало в 4,5 млн працівників. Тож питання не в сьогоднішніх цифрах, а в напрямку, який обирає держава.

Погляд з окопу: «Ми тримаємо фронт, а нас замінюють»?

Для військових ця ініціатива не економічна, а моральна. Людина, яка роками без демобілізації стоїть на позиції, чує водночас: держава шукає, кого ще мобілізувати, переглядає бронювання, і спрощує в’їзд чужих працівників із дедлайном у 30 днів. У військових телеграм-каналах і спільнотах рідних питають: де чіткі строки служби, де перекваліфікація та робочі місця для поранених, хто подбає про вдів загиблих і чи буде куди повертатися бійцю, якщо його місце на заводі вже зайняте?

Ці страхи підігріває і ворог: навесні 2026 року проросійські канали розганяли згенеровані ШІ фейки про «мільйони індійців», щоб посіяти недовіру та знизити волю до оборони. Але дезінформація спрацьовує саме тому, що падає на реальний біль. Мер Харкова Ігор Терехов сформулював запит суспільства чітко: «Трудове майбутнє наших військових має бути державним пріоритетом уже під час їхньої служби».

Парадокс: свої в тіні, свої за кордоном, чужі – через «Дію» 

Війна дала Європі мільйони освічених і культурно близьких людей. У ЄС під тимчасовим захистом – 4,41 млн українців. Лише в Польщі вони додали 2,7% ВВП у 2024 році. Повернутися, за даними ЦЕС, планують лише 43% біженців, і переважно після війни. Найрідше повертаються ті, хто виїхав через страх мобілізації. Серед них – ті самі зварювальники, електрики, лікарі й інженери, заміну яким уряд тепер шукає в Азії.

Усередині країни, за даними Держпраці, понад 2,5 млн людей працюють неофіційно. Частина чоловіків свідомо не виходить з тіні: офіційна робота без броні означає швидку зустріч із ТЦК. Тож частина «дефіциту» – це не відсутні люди, а невидимі. Держава готова оформити іноземця за 30 днів, але досі не запропонувала своїм чесного контракту: працюєш на критичній посаді – знаєш свій статус і строки.

Уроки історії

Історія показує: результат визначає не сам факт міграції, а те, кого запрошують, на яких умовах і чи є план інтеграції.

Польща, з 2022 року. Українці працюють на рівні з поляками і сплачують податків більше, ніж отримують допомоги. Культурна близькість – головна умова успіху.

Німеччина. «Гастарбайтери» 1955–1973 років відбудували «економічне диво», але «тимчасові» працівники лишилися назавжди, а інтеграцією зайнялися через десятиліття. Біженці 2015 року через сім років працювали на 64%, проте країна отримала гострий політичний розкол.

Ізраїль. Мільйон репатріантів із СРСР у 1990-х став основою технологічного стрибка. А після 7 жовтня 2023 року замість 80 тис. палестинських будівельників приїхало лише 16 тис. індійців – швидка заміна не вдалася навіть багатій країні.

Туреччина та Ліван. Мільйони сирійських біженців дали дешеву робочу силу, але й тіньову зайнятість, тиск на зарплати місцевих та етнічні заворушення.

Є й суто воєнний урок: Росія, за даними української розвідки, використовує міграційні потоки для вербування іноземців. Та сама мережа може працювати і для агентури в Україні.

Ризики та правила допуску

Головний ризик – втрата контролю: чим більша громада, тим голосніше вона вимагає прав, возз’єднання родин і соціальних гарантій, і тим важче змінити правила заднім числом. Ризики для України – безпековий (агентура, фальшиві документи, 20 днів замало для перевірки), моральний (військові сприймають це як заміну), демографічний (держава перестає боротися за повернення своїх), економічний (демпінг зарплат) і правовий (тимчасовий експеримент через імміграційний дозвіл стає постійним).

Тому мігрантів треба чітко розрізняти:

• «Побратими». Іноземці, які воювали за Україну, – найшвидший шлях до проживання і громадянства.
• Критичні фахівці. Дозвіл під конкретного роботодавця, іспит із фаху та мови, зарплата не нижча за середню.
• Тимчасові робітники. Строковий контракт на 1–2 роки, квоти, без автоматичного возз’єднання родин.
• «Соціальні» мігранти. Ті, хто їде не під вакансію, а по житло чи виплати – доступ до соцвиплат лише після років офіційної роботи.

Усіх має об’єднувати тест ринку праці: перш ніж запросити іноземця, роботодавець пропонує вакансію ветеранам, пораненим, сім’ям загиблих, ВПО та безробітним.

Рекомендації

1. Не ухвалювати постанову поспіхом. Спершу – незалежний аудит ринку праці: скільки вакансій закриють безробітні, ВПО, ветерани та ті, хто працює в тіні.
2. Правило «спершу свої». Обов’язковий тест ринку праці та державна перекваліфікація ветеранів і поранених за тим самим переліком професій.
3. Чесна мобілізаційна політика. Чіткі строки служби, демобілізація, прозоре бронювання критичних фахівців, і люди вийдуть з тіні.
4. Програма повернення українців. Той самий сервіс у «Дії», що й для іноземців, плюс гарантія статусу для дефіцитних фахівців.
5. Власні кадри. Вчителів, лікарів, інженерів і науковців не замінити мігрантами – потрібні держзамовлення, профтехосвіта й гідні зарплати.
6. Мігранти – точково. Квоти за професіями й регіонами, строкові дозволи замість імміграції, посилена перевірка СБУ, пріоритет добровольцям і громадянам ЄС.
7. Публічна звітність. Щоквартальна статистика за країнами, професіями та зарплатами – найкраща відповідь на російські фейки.

Замість висновку

Україна не може зачинитися від світу, дефіцит людей реальний і після війни зросте. Але міграція – це ліки з дозуванням, а не замінник народу. Європа досі живе з наслідками рішень, ухвалених заради швидкого ефекту: без мігрантів там уже не можуть, а з ними важко.

Держава, яка вимагає від громадян готовності віддати життя, спершу має показати, що їхнє місце після війни ніхто не займе. І лише потім – запрошувати інших допомагати відбудовувати країну. Бо чужі руки можна найняти, а своїх людей удруге додому не повернеш.