Про концтабір, який Оля Полякова ще не бачила

Вибачте, не про Олю Полякову. Але про концтабір, який Оля ще точно не бачила.

Херсон – обласний центр, де нема жодної вцілілої лікарні, де під щоденними обстрілами і дроновими сітками досі живуть 4 тис. дітей, але вже давно немає нормального очного навчання, де майже не залишилося магазинів, кав'ярень і звичайного міського життя.

І саме в цей час хтось говорить, що Україна вже «не вільна країна», а українці живуть «у концтаборі». Давайте просто на хвилину співставимо ці слова з реальністю.

Так, у нас є місця, де «концтабір» – не метафора. Одне з них – Херсон. Його п’ятий рік намагаються перетворити на непридатне для життя місто росіяни.

Щотижня по Херсонській громаді запускають близько 2 тис. дронів. Люди гинуть просто на вулицях. Російські оператори бачать у камеру цивільну людину, яка їде на велосипеді чи продає овочі, і спрямовують на неї FPV.

Лише у липні загинули 32 людини, 29 із них – від дронових атак. Поранені 464 людини, серед них 16 дітей.

Ворог стоїть за кілька кілометрів через Дніпро. І для людини на вулиці це означає, що між життям і смертю – лічені секунди.

До повномасштабної війни у Херсоні жили 315 тисяч людей. Тепер – біля 60 тисяч.

40 кілометрів міських доріг затягнуті антидроновими сітками. Мікрорайон Корабел фактично відрізаний від міста. Там немає електрики, газу, вода подається погодинно. Єдиний пункт незламності знищила російська авіація.

Але навіть там залишаються ЖИТИ люди.

Ось тут справжня несвобода. Ось тут люди справді не можуть просто вийти на вулицю, відправити дитину до школи чи спокійно поїхати на роботу.

Тому зі словом «концтабір» варто бути дуже обережними. Бо Оля його ще не бачила.

Єдине, в чому можна погодитися з Поляковою, – людей справді треба оцінювати за вчинками, а не за національністю.

За вчинками тих, хто щодня полює на цивільних у Херсоні, тих, хто перетворив українське місто на полігон для своїх дронів. Тих, хто робить усе, аби люди залишали Херсон і більше туди не поверталися.

Не за паспортом. Не за мовою. Не за прізвищем. За вчинками.

І якщо оцінювати саме так, то дуже добре видно, хто сьогодні створює для українців концтабір.

А людям з такою аудиторією, як Оля, варто більше уваги приділяти цій реальності. Бо вплив – це не лише можливість говорити про себе. Це й обов’язок говорити про тих, кого не чують. Поки ти в Києві в інтерв’ю чи Чернівцях у маршрутці розказуєш про свої права і про межі свободи слова, у Херсоні люди давно вже вирішують набагато приземленіші питання: чи варто сьогодні виходити з дому, і чи повернешся ти назад.

Про ось таке життя – велике інтерв'ю «Главкому» з начальником Херсонської міської військової адміністрації Ярославом Шаньком.