Як створюються держави

Епоха ранніх держав асоціюється з максимальним рівнем насильства. Врешті, не випадково Манкур Олсон назвав таку державу «осілим бандитом» – з таких первинних банд, що тероризували навколишнє населення, починалися Рим, Київ, середньовічні європейські королевства та перші міста Месопотамії. Найдавніший епос з-поміж тих, які дійшли до нас із глибини віків, шумерський епос «Гільгамеш», розповідає історію саме такого нічим не обмеженого насильства з боку держави.

Водночас в уявленні більшості людей додержавний період – це життя в гармонії із природою, лагідне й щасливе. Про це пише, окрім інших, Юваль Ной Гарарі, який ще не вибачився за зроблене незадовго до ковіду передбачення, що людство остаточно подолало всі епідемії та війни.

Однак пану Гарарі треба вибачатися не лише за хибне передбачення, а й за поширення неправдивого й шкідливого міфу про благородних бездержавних дикунів. Цей міф, однак, винайшов не він, а європейські мандрівники, що відкрили острови Тихого океану та просте тихе життя, що сильно відрізнялося від знайомих їм вдома жорстких реалій новопосталого дикого капіталізму.

Красива картинка про благородних дикунів не витримує історичної та антропологічної перевірки (найкраща книга з цього питання – Джаред Даймонд, The World Until Yesterday: What Can We Learn from Traditional Societies?). Додержавні суспільства – це суспільства з величезним, захмарним рівнем насильства. Сімейне насильство щодо жінок і дітей. Вбивство своїх дітей і своїх старих. Криваві сусідські чвари. Набіги сусідніх сіл одне на одне. Тривала міжплемінна ворожнеча, що годна покласти в землю за один день до чверті мешканців обох сіл. Насилля сильних над слабкими, розбій, грабунок, бандитизм. І, щоб не забути, кровна помста, яка поступово й невідворотно винищує цілі роди, аж до останніх представників (перечитайте коротеньку оповідку О'Генрі «Квадратура кола»), кровна помста, яка ще на початку ХХ сторіччя існувала на Кавказі, в Албанії та на Корсиці.

Гоббс і Руссо сперечалися, чому виникли держави. Сучасна наука скоріше підтримує Гоббса, який описував життя в додержавну епоху як «самотнє, бідне, огидне, брутальне й коротке», а держава виникає для зменшення рівня насильства, – ніж Руссо, який вірив, що люди народилися вільними, розумними й добрими та добровільно передали частину свого особистого суверенітету державі. З історії ХХ сторіччя ми знаємо, що поява мафії в місті зменшує обсяг вуличного насильства, не кажучи вже про вплив найпримітивнішої держави на припинення систематичного насильства як єдиного способу спілкування з незнайомцями (та й знайомцями також). Сама по собі думка, що зустрічного незнайомця можна і треба залишити в живих, є дуже новою за історичними мірками, пише вже згаданий Даймонд.

З часу появи перших держав вони встановлюють монополію на насильство – звичайно, зі своїх власних інтересів, але врешті виходить в інтересах усіх членів суспільства.

Вже в пізні часи виникає ідея права народу на повстання – не раніше, ніж виникає сама концепція «народу», а це часи американської та французької революцій. Народ має право на повстання, коли держава систематично чинить несправедливість щодо всього народу. Право окремої людини на насильство тут не виникає (варто згадати визначення Митця щодо того, який Майдан є справжнім, залежно від кількості згуртованих людей, яку Митець описав живою народною мовою – «до**я»).

Тож краще мати свою державу, ніж чужу, але це не правило, а виняток: у світі кілька тисяч етносів, але лише 200 держав. Народ, не здатний створити свою державу, буде жити в чужій державі, а не на милому лагідному острові.