Життя без Лукашенка. Що чекає на Білорусь

Олександр Лукашенко очолює Білорусь із 1994 року, поставивши низку рекордів перебування на вершині владного Олімпу держави. «У нашої країни немає колишнього», – гірко жартують білоруси, однак ситуація має шанси змінитися. Проте назвати цей процес змін демократизацією язик не повертається.

Зрозуміло, що опоненти Лукашенка, переважна більшість яких перебуває або за кордоном або в ув’язненні, можуть сприйняти подібний розвиток подій неоднозначно. Відхід Лукашенка від формальних важелів влади, з одного боку, може видаватися перемогою, з іншого – далеко не означатиме швидкого звільнення із в’язниці чи повернення з еміграції. Проте Україна повинна моделювати різні сценарії розвитку ситуації у країні, з якою має понад 1 000 кілометрів спільного кордону та яка устами Лукашенка оголосила про співучасть у агресії Росії.

Зустріч Лукашенка з давньою маріонеткою Кремля Пушиліним, що відбулася днями, підтверджує, що Кремль навчився робити білоруському диктатору пропозиції, від яких тому неможливо відмовитися. Думаю, що наступним кроком у цьому напрямі стане візит Лукашенка до окупованого у 2014 році рашистами Криму, де відбудеться урочисте прилюдне прощання з міфом про зовнішньополітичну автономію Білорусі. У поєднанні зі заявленим Путіним прагненням розмістити у Білорусі тактичну ядерну зброю картина виходить невесела: суверенітет Білорусі практично знищений реверансами Лукашенка перед РФ. Їх щедро оплачує Росія, дозволяючи зберігати соціальну стабільність у Білорусі і зменшуючи ризики внутрішньополітичного вибуху.

При цьому офіційно оформлювати Союзну державу (перехоплення Кремлем цієї мрії Лукашенка стане результатом окремого дослідження) не обов’язково, достатньо забезпечити фактичний характер дій. Навряд чи РФ у нинішніх зовнішньополітичних умовах зацікавлена у поглинанні практично єдиної держави, яка заявляє про свою підтримку російської агресії проти України. Наголошую: я чітко розрізняю позицію офіційної влади РБ та громадян Білорусі, не охоплених антиукраїнською істерією. Проте потужний поліцейський апарат і випалене політичне поле відкривають можливості для масштабної імітації демократії на білоруській території.

Зрозуміло, що головною перепоною для втілення цього сценарію виглядає сам Лукашенко, для якого опинитися без реальних важелів влади означає зіткнутися зі серйозними ризиками для особистої безпеки. Сценарій «єлбасизації» багаторічного керівника Білорусі чи палацового перевороту все ж варто посунути на периферію уваги. Проте навряд чи хтось вважає, ніби подібні розмови про «самопожертву на благо братньої Росії» з Лукашенком у Кремлі не велися. Причому не лише у діалозі з Путіним, але і на нижчому, операційному рівні. Для Росії гра у демократію на території Білорусі виглядає варіантом інтернаціоналізації війни з Україною без втрати раніше досягнутих позицій.

Із Лукашенком може зіграти злий жарт його власна схильність до популістських методів продовження перебування при владі. Громадяни Білорусі не надто розбещені регулярними демократичними виборами та політичною конкуренцією, відтак можуть доволі спокійно сприйняти звернення Лукашенка з приводу оголошення дочасних президентських виборів. І хто дасть гарантію, що вони не пройдуть, наприклад, влітку поточного року (попередня президентська кампанія фінішувала у серпні 2020-го)? Публічна відмова Лукашенка від балотування може навіть спричинити ейфорію в лавах його противників. Проте зірвати голосування опоненти Лукашенка навряд чи зможуть, хіба що позначать відповідне прагнення, про що свідчить їх не надто успішна боротьба проти сумнівного референдуму, на якому було затверджено зміни до Конституції.

Головним бенефіціаром «гри у демократію» на території Білорусі, безумовно, є Росія. Там уже усвідомили, що війна з Україною триватиме довше, ніж очікували, тому цілком можуть забезпечити формальну зміну влади у Білорусі. Цей процес, зауважу, не означатиме відмови від попередніх «дарів лояльності», які Лукашенко презентував Кремлю. Але світова спільнота, яка звикла грати за правилами, може зіткнутися з низкою викликів.

Я навмисне не називаю прізвище людини, спроможною замінити чинного диктатора на посаді президента, оскільки у кремлівському електоральному експерименті це не матиме жодного значення. Чоловік чи жінка очолить Білорусь після багаторічного хазяйнування Лукашенка – також не принципово, хоча жінка могла б отримати більше простору для маневру. Зрозуміло одне: ніхто із представників старої/нової опозиції Лукашенку у президентській кампанії участі взяти не зможе через перебування за межами держави. Відтак конструкція білоруських демократичних сил, побудована на умовній легітимності Світлани Тихановської, може дати тріщину. Ба більше – через можливу амністію новим президентом незареєстрованого у 2020 році кандидатом у президенти Віктора Бабарика, який перебуває за ґратами, ситуація у середовищі білоруських демократичних сил може змінитися. Поява нового сильного гравця, який поєднає статус «нового обличчя» з досвідом перебування за ґратами та наявністю ресурсів, змінить ситуацію всередині білоруської опозиції.

Гіпотетичні на сьогодні дочасні президентські вибори можуть подарувати Білорусі формально більш легітимного керівника, ніж Лукашенко. Навіть набагато більш легітимного, при цьому далеко не факт, що він не виявиться акцентовано проросійським. За цією ознакою, нагадаю, у цивілізованому світі все ще не дискримінують, очевидно, з тієї причини, що децимація у цьому випадку була би надто масштабною для Старого Світу. Чи відмовляться його визнавати США та ЄС? Далеко не факт, бо у нинішніх умовах у Білорусі можна провести вибори «не досконалі, проте із прагненням до демократії» та навіть запустити спостерігачів ОБСЄ. Нагадаю, що позиції Росії всередині ОБСЄ залишаються достатньо вагомими. Чи знайдуться непретензійні кандидати з готовністю до участі без прагнення до перемоги у президентській кампанії? І тут відповідь позитивна.

Непростий виклик постане і перед Україною, адже зміна керівника сусідньої держави потребуватиме визначення нових матриць політики щодо Білорусі. Нинішня побудована на надіях на можливий ренесанс торгівлі після завершення російсько-української війни та небажанні вести діалог з представниками білоруських демократичних сил. Відхід Лукашенка від влади дозволить офіційному Києву спробувати відшукати нову тональність у діалозі з мінськими візаві, і збережені до цього часу дипломатичні відносини можуть стати в нагоді. Проте її нотки (і дипломатичні ноти) краще узгоджувати у форматі «Люблінського трикутника».

Проте ми не повинні мати ілюзій: в разі обрання умовний Лукашенко 2.0 не вимагатиме виведення російських військ з України та не розірве без санкції Кремля домовленості про розміщення тактичної ядерної зброї на території Білорусі. Швидше ми зіткнемося з цинічним використанням гібридної електоральної зброї, спроможної поставити перед сусідами Білорусі низку нових викликів, змінити звичну оптику сприйняття ситуації у державі, без демократизації якої Європа навряд чи буде безпечною.