Про «план перемоги» і реальність

Перш ніж перейти до суті, скажу про сам концепт «Плану перемоги» як маркетингового продукту. Він, вочевидь, просувався для політиків країн – партнерів. Але тут команда Зеленського сама себе загнала в пастку.

Якби документ був названий «План спільних дій щодо стримування агресії Російської Федерації», навіть наші бійці помиральних військ не змогли б додовбатися. І тоді не було б питань щодо мінімальної присутності в документі внутрішніх кроків. Але було обрано максимум пафосу, за що зараз і розплачуються мемами і критикою політичних опонентів. Не треба так.

А тепер – до суті.

Будь-які концепції завершення війни (а в країнах-партнерах багато розмов про це) залежать тільки і виключно від одного фактору: бажання і спроможності Росії продовжувати вести війну.

І ні, ніякого «плану перемоги» у тому вигляді, як багато хто його собі фантазує не може існувати в природі. Бо війна, як ми могли багато разів переконатися, взагалі не про передбачуваність. Ви які б сценарії не намалювали, щось, майже все або все піде не так.

У війні ти борешся за ресурси. Намагаєшся створити технологічну та (або) ресурсну перевагу. Утримати легітимність власний дій. А потім дивишся що з цього вийде. Максимум невизначеності, мінімум передбачуваності.

Якщо союзники вимагають від України промалювати варіанти завершення війни (а це відбувається), наша відповідь так чи інакше буде про те, що потрібно позбавити Росію спроможності її продовжувати. Або – якщо повністю здолати путінську Росії не є реальним – значно послабити її перемовні позиції.

Україна самостійно цієї мети досягти не може. Бо ситуація виглядає приблизно так: якби не гроші і не зброя від союзників, нам би вже настали лапті.

Наша відносна економічна стабільність тримається майже виключно на західних грошах. Ми просіли навіть менше за 2014-2015 саме завдяки цій допомозі, хоча втратили значну частку економіки і набагато більше населення.

Наша військова спроможність існує завдяки західній допомозі. Ми можемо багато за що критикувати Захід, можемо тролити деескалаторів чи вимагати менше лицемірства (і справедливо), але без цих грошей і зброї нам би вже наступили величезні і неуникні граблі. Ну або б незламні українці вели б партизанську війну.

Чому? Бо різниця в ресурсних потенціалах. І навіть після відбиття першої хвилі навали вже б на літо – осінь 22 року у нас би закінчилися всі запаси зброї, а гроші закінчилися б ще раніше.

Ситуація на зараз теж не дуже змінилася. Ми можемо скільки завгодно казати про власний ВПК, про реформи чи економічне диво. Але це все вимагає відсутності війни і накачування країни ресурсами. Створити самодостатню базу чи здійснити інституційні реформи в поточних умовах неможливо.

Тож ми повертаємось до ресурсів. Мета перелічених у документі кроків – забезпечити ту саму ресурсну базу. Всі пункти в контексті міжнародної політики виглядають цілком логічно. Або для перемоги, або для прийнятних умов миру, або щоб дочекатися ресурсної кабзди для Путіна.

Глибинно документ аналізувати треба все ж без політичного забарвлення.

З позитиву. Він цілком нормально поєднує військову компоненту (нам потрібна зброя і дозволи, бо цього не вистачає вже зараз) і необхідність дієвих гарантій безпеки як безумовних передумов для завершення війни. А декларація про українську армію в Європі – це справді крута ідея, яка показує, що Україна готова стати ключовим гравцем у новій архітектурі безпеки.

З негативу.

1. Про маркетинг я вже сказав. Не називався б він «План перемоги», більшість приводів для критики чи політизації зникли б.
2. Його успіх значною мірою залежить від політичної конʼюнктуриі і ситуації у світі. Поки безумовно позитивно відреагувала тільки Британія.

Реалістично, навіть якщо документ і його активна промоція на заході допоможе нам отримати більше зброї і кляті дозволи бити по Росії, то його вже як проєкт можна вважати успішним. Але він не дасть і не може дати нікому конкретних строків та умов. Бо багатосценарність нікуди не поділася.