«Я читала у поглядах сусідів, що зрадила їх усіх». Історії українок, які зазнали сексуалізованого насильства на війні
Сотні українок зазнали сексуалізованого насильства на війні, але жах для них не закінчився
Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), Росія використовує як психологічну зброю, спосіб залякування мирного населення на тимчасово окупованих рериторіях (ТОТ), інструмент приниження та придушення українського народу та для тортур військовополонених. Це грубе порушення одного з фундаментальних прав людини – на особисту недоторканість особи. СНПК може кваліфікуватись не тільки як воєнні злочини, злочини проти людяності чи грубі порушення прав людини, але й бути частиною актів геноциду, вважає омбудсман Дмитро Лубінець.
Журналістка російськомовного видання «Нова газета. Балтія» Ірина Кравцова зустрілася з українками, які стали жертвами росіян-гвалтівників під час війни Росії проти України і переповіла історії постраждалих жінок.
Цей матеріал містить опис сцен жорстокості. Просимо вразливих людей утриматись від прочитання.
У березні 2023 року мешканка багатоповерхівки одного з південних міст Росії виявила у сміттєвому баку свого двору немовля, загорнуте в плед. Незабаром поліція камерами відстежила жінку, яка напередодні близько п'ятої години ранку викинула у смітник новонароджену дівчинку. Цією жінкою виявилася мати дитини, біженка з України. Вона приїхала з окупованого російськими військовими міста до Росії у серпні 2022 року після шести місяців життя під обстрілами. Проти неї порушили справу за статтею «замах на вбивство малолітнього» (ч. 3 ст. 30 п. «в» ч. 2 ст. 105 КК РФ) та відправили до СІЗО.
Захищати жінку в суді доручили адвокатці за призначенням, яка розповіла журналістці «Нова газета. Балтія» цю історію. На прохання адвокатки імена приховано.
«Не скажу, що я взялася за цю справу з великим ентузіазмом. Я сама мати, і це мені… [здається неприйнятним] – каже юристка. – Вона майже весь час або мовчала або кивала. Я думала: ну ще б тобі хотілося зараз говорити, ти таких справ наробила, я сподіваюся, що тобі хоча б соромно. Зрозуміло, я їй цього не говорила, але пізнім розумом я зрозуміла, що, мабуть, вона вловила цей осуд у моєму погляді».
«Одного разу – я вже, хоч убий, не пам'ятаю, про що ми говорили на той момент, – вона сказала: «Мене зґвалтували». З розповіді випливало, що це зробив із нею російський військовий», – розповіла адвокатка.
Згвалтована дівчина завагітніла. Спочатку вона довго не наважувалася на аборт, потім було пізно, потім вона думала, що народить і зможе полюбити це дитя, тому що якийсь психолог їй сказав, що «тут немає єдиного вірного рішення, наполовину ця дитина все ж таки твоя». А потім народила – народила вдома (родичі пустили її пожити в квартиру, яку раніше здавали) – і її «накрило» так, що наступного дня вона просто винесла немовля на смітник, і все...».
Адвокатка зізнається, що, дізнавшись про це, вона була шокована. І в той же час «загорілася бажанням використати всі ці обставини, щоб допомогти, щоб дівчині дали менший термін».
«Я їй говорю: «То що ж ти раніше мовчала?!». Вона мені розповіла про це аж на третій місяць. Кажу: «Ми це використаємо у суді». А вона так злякалася, у неї почалася паніка, і вона сказала, що це не можна нікому розповідати. Я злякала її потенційним розголосом її обставин, і більше вона зі мною ніколи не обговорювала це. І так ми цього суду і не розповіли. Я намагалася придумати, як все ж таки переконати її заявити про зґвалтування, але колеги потім протверезили мене: сказали, що, враховуючи те, що коїться навколо, ця її розповідь може зіграти проти неї ж. Зараз вона чекає на вирок. Чесно, мені хочеться вити», – завершує свою розповідь адвокатка.
«Здайся», «догоди»
31-річна Аліна (ім'я змінено на прохання героїні) зосереджено ковзає пальцями по ідеально причесаному вологому волоссю клієнтки. Не доходячи кілька сантиметрів до кінця довжини, вона зупиняється, затискаючи між випрямленими пальцями тонке пасмо, акуратно зістригає кінчики. Клієнтка – висока брюнетка з яскравим макіяжем та в рваних джинсах. Вона з кимось захоплено листується і періодично схвально киває на телефон. Аліна – русява дуже мініатюрна дівчина. На ній блакитні джинси, біла сорочка із закоченими по лікоть рукавами та чорний перукарський фартух. Іноді клієнтка дивиться у дзеркало і, радіючи своєму відображенню, усміхається до майстра. Кинувши погляд на дзеркало, Аліна відповідає їй, але розсіяно, лише куточками губ.
Це український салон краси у Валенсії. Киянка, яка втекла до Іспанії від війни, відкрила його влітку 2022 року. Журналістка приїхала сюди, щоб поговорити з Аліною. Вони домовилися, зустрітися й поговорити.
Робочий день добігає кінця. Перукарі, майстри манікюру, косметолог та бровистка – всі вони українки – пурхають по салону та обговорюють те, що тепер складає їхню реальність. Рудоволоса перукарка зараз піде на побачення з іспанцем і не впевнена, чи вистачить її і його знання англійської мови, щоб зрозуміти один одного. Бровистка засмучується, що скоро «тут знову почнеться пекло, доведеться мазатись SPF-кремом, а від нього прищі». «Дівчатка, ну зате не будемо як бліді поганки!», – підбадьорює колег майстриня з манікюру.
«Я поглядвю на Аліну. Вона не бере участі в цій милій балаканині. Здається, що вона у своїх думках десь далеко», – пише журналістка.
О сьомій вечора Аліна змітає в совок волосся, дістає з розетки фен: «Я готова, можемо йти».
Вони йдуть з салону останніми. На вулиці Аліна пропонує піти до моря.
Дорогою вони заходять за кавою. Від Алініного друга Валентина, теж перукаря з Києва, який і дав журналістці її контакт, відомо лише те, що в Україні з вини російських військових з дівчиною сталося щось страшне, а що саме, не відомо.
«Вона з тобою поговорить і розповість те, що вважатиме за потрібне», – казав Ірині напередодні друг Аліни.
Журналістка не знає, як розпочати розмову. У її голові крутяться настанови спеціалістки Центру «Сестри» – російського благодійного фонду, де допомагають тим, хто пережив сексуальне насильство. Вона знає, чого в цій розмові не слід говорити. Не можна ставити запитання, що містять слово «чому». Наприклад: «Чому ви не покликали на допомогу/не кричали/не чинили опір?». Не можна ставити запитання, які прямо чи опосередковано змушують співрозмовницю виправдовуватися за свої дії чи бездіяльність: постраждалі і без того часто стикаються з критикою та звинуваченнями в тому, що не чинили опір або чинили опір «недостатньо» або «неправильно».
Хоча в екстремальних обставинах людина не може керувати реакціями і тим більше контролювати їх. Завдання організму – вижити, зберегти себе будь-яким доступним способом.
В останні роки вчені навіть стали виділяти крім трьох типів основних реакцій на небезпечні ситуації – «бий», «біжи», «замри» ще дві. «Здайся» (від англ. flop), для якої характерне розслаблення м'язів. І «догоди» (від англ. appease) - коли людина робить спроби запобігти або знизити шкоду, наприклад, шляхом умовлянь або спроб «примиритися» з агресором. Постраждалі можуть самі роздягатися при нападі, вдавати, що їм подобається те, що відбувається, незважаючи на страх і жах усередині, – просто щоб вижити.
Жінки доходять до пляжу. Розстеляють картаті пледи і сідають в однакові пози, підтягнувши до себе коліна і обійнявши їх руками. Дивляться на море, на незрозуміле вантажне судно вдалині, на щільного чоловіка, який намагається впоратися з сапбордом, але постійно смішно плюхається з нього у воду. Після його чергового провалу вони переглядаються і посміхаються.
«У перший же день війни я взяла Пиріжка – це мій кіт, і ми поїхали у село до моєї мами, у Бучанський район, – розпочинає розповідь Аліна, – По-перше, я чомусь вирішила, що там безпечніше, ніж у Києві. По-друге, хотілося бути з мамою, щоб у разі чого допомогти їй».
У будинку, куди Аліна приїхала, вона провела дитинство. Раніше там жили її бабуся з дідусем, кілька років тому, вийшовши на пенсію, туди перебралася жити її мама.
«Яким було твоє дитинство у цьому селі?», – питає журналістка.
«Щасливим, – не замислюючись, відповідає Аліна. – Загалом дід хотів онука, а народилася я. Ну нічого, він потім навіть був радий цьому. У шахи навчив мене грати. А як бабуся мене любила, я взагалі мовчу. Все найкраще, все найсмачніше в домі завжди діставалося мені. Прямо чогось визначного розповісти не можу – звичайне щасливе дитинство. Коли я приїхала, мама дуже зраділа. Потім у село прийшли російські військові. Але ми навіть ще при них якийсь час якось жили. Просто з дому не виходили. А одного вечора навпроти нашої хвіртки зупинився танк, зайшли військові, і нас із мамою загнали до льоху. Було страшно, мама безперервно плакала і не могла зупинитись. Вона говорила зі мною, і при цьому у неї сльози нескінченним потоком начебто самі по собі лилися. А я була на якомусь адреналіні і, навпаки, поводилася зібрано. Того ж вечора чомусь саме в наш льох зігнали ще сусідку трохи старшу за мене, її матір, бабу й діда», – пригадує Аліна
Ближче до ночі другого дня відкрилася кришка льоху, з'явився п'яний військовий, нас його перегаром аж унизу обдало, він кивнув на мене і сказав: «Вилазь!».
Я злякалася. Мама почала його просити: «Не треба, не треба». Він направив на нас зброю. Я полізла сходами нагору. У хаті вони мене зґвалтували, а потім завели назад у підвал.
Мені хочеться запитати Аліну, чи не було можливості втекти, але згадую, що це якраз і є те питання, яке ставити не можна. Аліна сама каже: «Можна було ризикнути й спробувати втекти, але мені було дуже страшно, що вони мене вб'ють, і в льоху залишалася моя мама. Я боялася, що вони розлютяться і застрелять її».
Пиріжок
Коли Аліну повернули у льох, ніхто, за її словами, ні про що її не питав, навіть мати. Наступного дня за нею ніхто не приходив. А через день двері знову відчинилися, і її знову «викликали». Заштовхавши її до будинку, люди у формі наказали насмажити для них картоплі, а самі тим часом пили горілку та курили. На той час у будинку, як вона згадує, було вже троє чоловіків, а потім підійшли ще двоє. Один із них кинув їй на стіл палку ковбаси, щоб вона нарізала.
Аліна почала знімати з ковбаси плівку і помітила, що з-під дивана показав ніс Пиріжок.
«Я була настільки перелякана, що геть-чисто забула, що весь цей час він залишався в будинку, – каже дівчина. – Він теж був страшенно наляканий. Ще б пак: стільки мужиків, які стукали, плескали, кричали, реготали, загалом, поводилися, як у дурдомі».
«Із Пиріжком взагалі така історія довга у нас. Він справжній мій дружбан. Ми зустріли один одного десять – тепер уже 12 років тому. Я винаймала у Києві квартиру зі своїм тодішнім хлопцем і напередодні дізналася, що він мені зрадив. Горе для мене було стра-а-ашне! І ось я йду до маминого будинку повз припарковані у дворі машини, розумію, що вже скоро вона мене обійме і приголубить. І я вже на підході розклеїлася: йду реву, сама себе шкодую, аж схлипую. І раптом чую якийсь писк. Я спочатку аж завмерла: це я такий ультразвук видала? Писк повторився. Я зрозуміла, що десь поряд кошеня. Почала заглядати під машини – нікого немає. І тут дивлюся: рудий пузатий діловий пискля в смужку прямо на мене йде. Маленький такий, що його при ходьбі аж хитає з боку на бік. Я його підняла, а він – пушинка. І я йому тоді так і сказала: «Ну все, це доля, Пиріжок: тепер ти будеш моїм супутником життя». Ми з ним почали жити разом. Пиріжок виявився порядним котом. Вночі не тигдикдикав, вранці не будив, я його навіть до унітазу привчила, він там свої справи робив, а мені потім треба було тільки змити за ним. Він мені хіба тільки новини вранці не зачитував», – пригадує Аліна.
Потім вона раптом зупиняється, набирає в легені багато повітря і довго видихає: «Стривай, дай продихатися». Вона розправляє спину, робить вдих і повільно зусиллям видихає, повторюючи це знову і знову.
«І поки вони пили та іржали в сусідній кімнаті, бачу: Пиріжок мене побачив, ковбасу почув і дивиться, а вилізти боїться, – веде далі дівчина. – Я глянула – а миски в нього геть порожні, навіть води, тварюки не налили. Я відрізала шматочок ковбаси, нахилилася і показую йому, приманюю. Він мій натяк зрозумів і, втиснувшись черевцем у підлогу, поповз до мене. І тільки схопив шматок ковбаси і підтюпцем побіг з ним у зубах до себе в укриття, як вийшов військовий: «Це ще що за сука?» – і вистрілив у Пиріжка. І заржав у цей момент, наче хворий», – розповідає дівчина.
Аліна вимовляє це, і її губи починають тремтіти, сльози течуть градом, вона втирає їх ліктем. «Я обіймаю її, вона повертає до мене голову, але дивиться кудись за мене, моє плече моментально стає теплим і мокрим від її сліз», пише журналістка.
Аліна розповідає, що власна жорстокість військових начебто ще більше їх розбурхала. «Я впевнена, що вони всі були під наркотою, крім того, що в смерть п'яні, – каже дівчина. – Коли вони ґвалтували мене, вони нелюдськи голосно і бридко гавкали й верещали. Це було таке… вона намагається підібрати слова, але вже не може говорити і замовкає».
«Ми просто хочемо розслабитися і розважитися»
У мирному житті людина існує у контексті великої кількості культурних заборон. Там багато що не можна, а на війні заборони моментально руйнуються. Якщо можна приїхати на танку, покрутити вежу і фіганути в той будинок, який тобі сподобався – хоч звідти загалом ні пострілів, нічого, то далі можна все. Можна зайти та зґвалтувати дружину при чоловікові чи дитині, можна зґвалтувати вагітну. Можна зґвалтувати саму дитину.
«Можна, можливо! – з надривом каже Асмік Новікова. – Тому що у звичайному житті так не можна».
Новікова – соціолог фонду «Громадський вердикт». Одна з небагатьох у Росії, вона досліджувала психіку, соціальні норми та зміни у поведінці російських міліціонерів, що повернулися з Чечні.
Колишній голова ліквідованого правозахисного центру «Меморіал» Олександр Черкасов каже, що під час чеченських воєн правозахисникам практично не вдалося задокументувати випадки, коли жінки зазнавали зґвалтувань.
Він згадує, як у ході зачистки селища Нові Алди 5 лютого 2000 року (там сталося масове вбивство кількох десятків мирних жителів), деяких дівчат відвезли на федеральну базу в Ханкалу.
«Вони самі розповідали нам про це, але про те, що з ними робили на цій базі далі, дівчата промовчали, – веде далі правозахисник. – Усі їхні розповіді, як одна, були влаштовані так, ніби їх привезли, а далі взагалі нічого не було».
В історіях багатьох інших чеченських жінок теж є очевидним чином викреслені ними самі шматки. І ми, звісно, розуміємо, що це за шматки.
За словами Черкасова, після чеченських воєн єдиною доведеною до суду справою, в якій згадувалося, що російський військовий скоїв сексуалізоване насильство, була справа полковника Юрія Буданова. У березні 2000 року його заарештували за звинуваченням у викраденні, зґвалтуванні та вбивстві 18-річної чеченської дівчини Ельзи Кунгаєвої. У справі були свідчення свідків, які свідчать про його вину, за процесом стежила вся Росія.
«Проте документи, які свідчать про епізоди сексуального насильства, просто зникли із справи, — каже правозахисник. — І у вироку Буданова нічого про це насильство немає».
У 2003 році полковника було засуджено до десяти років позбавлення волі за викрадення і вбивство Кунгаєвої та за перевищення посадових повноважень. У 2009 році Буданов звільнився умовно-достроково. У червні 2011 року, коли колишній полковник виходив із нотаріальної контори у центрі Москви, чеченець Юсуп Темірханов під'їхав на машині та вбив його вісьмома пострілами.
Латентність цього виду злочинів у чеченських війнах, як каже Черкасов, була майже стовідсотковою: «Жертви мовчали, а правоохоронці були готові забезпечити безкарність злочинців».
Ходили невиразні звістки про те, що в Чечні відбувалися зґвалтування, але жодної скарги, жодної заяви до правоохоронних органів так і не надійшло.
«Чи можна стверджувати, що російські військові ґвалтували чеченських і тепер українських дівчат, бо їм надходив такий наказ від вищого керівництва, як це було в інших військових конфліктах? Серйозних доказів цього ми поки що не маємо, – каже Ганна Нейстат, юристка з фонду «За справедливість» Амаль і Джорджа Клуні, яка спеціалізується на міжнародному кримінальному праві. – У тих кейсах, які ми зараз ведемо, ці злочини чинили дуже молоді п'яні військовослужбовці нижчої ланки».
Коли жінки просили: «Будь ласка, тільки не вбивайте нас», – військові відповідали їм: «Ми не збираємося вас вбивати – ми просто хочемо розслабитися і розважитися».
Нейстат підкреслює: незалежно від того, з чиєї ініціативи все це відбувалося, кожне таке згвалтування є міжнародним злочином.
«Ми концентруємо зусилля на тому, щоб довести: командири підрозділів знали чи мали знати про ці злочини, але не зробили нічого, щоб їх зупинити, – каже юристка. – Ми намагаємося встановити командну відповідальність, щоб усі вони зазнали покарання».
Новікова впевнена: гвалтуючи, військові отримують задоволення не від того, що вступають у контакт з жінкою, яка їм сподобалася, «а від самого факту, що чинять насильство».
«Для них це спосіб розправи. Ти не можеш розправитися з батальйоном супротивника, але в тебе є його представник, явлений тобі як беззахисна жінка, і ти розправляєшся з нею, — каже соціолог. — Ну, як алкоголік: у нього на роботі проблеми, а він приходить додому і б’є дружину».
— А як самі військові потім пояснюють, чому ґвалтували жінок на війні? Для чого?
— Для них основна модель поведінки після війни — втеча від реальності. Щоб відповісти на ці питання, їм потрібно спочатку задати їх собі самим. Це дуже складно. Вони не рефлексують. Якщо запитати їх про це прямо — найімовірніше, у відповідь ти почуєш мукання.
Майстер краси
За словами Аліни, у льоху їх протримали чотири дні.
«Потім ці гниди пішли, і ми вибралися, – веде далі вона. – Згодом приїхали українські військові, журналісти, волонтери, купа народу, кого тільки не було».
Але для мене на цьому нічого не скінчилося. Можна сказати, що тільки почалося. Тому що куди б я не пішла, я відчувала по поглядах сусідів, що всі знають.
І це були осудливі погляди. Якось я стояла в черзі в магазині і чула, як люди, не помітивши мене, обговорюють мене ж. Нібито я їла з російськими фашистами і мало не спала з ними з власної волі. Я думала, з чого вони взагалі могли взяти, що я з ними їла? Напевно, хтось із тих, хто був у підвалі, відчув від мене запах смаженої картоплі, зробив такий висновок та розповів потім усім? Не знаю. Але я з ними не їла.
«Ще я чула, як сусіди обговорювали інших дівчат, які зазнали зґвалтувань, – продовжує Аліна. – Тоді саме з'явилося багато інформації про це. Те, що чула саме я, обговорювалося в такому ключі: російські військові, звичайно, тварюки, але дівчата самі винні, що під них лягли. Обговорювалося, що давши себе ворогові, ці жінки принизили чоловіків, які їх захищали. Загалом, коли правозахисники потім почали ходити і говорити, що треба про всі злочини заявляти до поліції, я подумала: а навіщо? Щоб там теж дивилися на мене як на зрадницю Батьківщини? І нікуди звертатися не стала. Мені вистачило».
Незабаром після того, як Аліна з мамою вибралися з льоху, у її матері відмовили ноги. Дівчина припускає, що це від пережитих шоку та горя. У травні її мама померла: уві сні зупинилося серце.
Після смерті мами Аліна повернулася назад до Києва, але на початку червня 2022 року її друг Валентин, котрий на той час уже перебрався до Валенсії, запропонував і їй виїхати з України. Він же потім допоміг подрузі облаштуватись в Іспанії та знайти роботу.
Коли сонце зайшло, стало відчутно прохолодніше. Жінки перемістилися на один плед, сівши впритул одна до одної і загорнувшись другим покривалом.
«Психолог часто мені каже: «Бла-бла-бла, ви пережили величезний шок». А мене це дуже злить, – розповідає дівчина. – Я їй говорю: «Так вся річ у тому, що я його не пережила. І не переживу ніколи. Це неможливо залишити у минулому. Я є і завжди буду в цьому стані аж до смерті». Мене ось кохання всього мого життя покинув у 19 років, я тобі розповіла, це було боляче, але я пережила. А війна – це зовсім інше.
В Україні прийнято їсти борщ із квасолею. Коли квасолю перед варінням замочуєш, від неї потім відокремлюються прозорі оболонки, їх викидають. Я відчуваю, що стала такою оболонкою.
Єдине, що Алина залишилася від минулого життя, – це робота. Вона розповідає, що мріяла стати перукарем із дитинства.
«У третьому класі я сказала батькам, що коли виросту, стану «майстром краси», – каже вона. – Мама мені різні журнали з зачісками купувала, я кликала до себе з ночівлею подружок, плела їм коси, колоски, риб'ячі хвости, на плойку крутила – я любила грати в перукарню. Я мріяла, що виросту, народжу трьох доньок, буду їх вбирати і робити їм зачіски, як у принцес».
— Ти більше не мрієш про це?
«Я взагалі більше ні про що не мрію. Я п'ю антидепресанти, але навіть з ними постійно відчуваю несвідомий пронизливий страх. У той же час я постійно аналізую: а чого я так чіплялася за життя… Краще було кинутися на них і щоб вони мене там убили. Тому що зараз це все одно не життя. Вони зробили мене чужою для всіх. Ти можеш уявити собі, як це, коли ти у своєму рідному селі боїшся подивитися людям в очі? Я читала у поглядах сусідів, що зрадила їх усіх. Весь народ. Це не передати словами. Одного разу я спробувала заговорити на вулиці зі своєю подругою – по юності я їй теж робила зачіски і красу перед побаченнями наводила, а вона демонстративно відвернулася і пройшла повз мене. Пізніше я дізналася, що її чоловіка викрали військові, і вона на той момент не знала, де він.
— Ти не сердишся на тих, хто засудив тебе за те, в чому ти, м'яко кажучи, зовсім не винна?
- Ні. Я можу зрозуміти їх.
Аліна каже, що іноді гортає свої фото в інстаграмі та не вірить, що на них вона. Дівчина показує мені ці знімки — на кожному з них вона усміхнена або сміється. На цих фотографіях у неї ще округлі, наче юнацькі щоки, вона струнка, але якась дуже затишна – тепер її обличчя сильно змарніло, щоки впали. На фотографіях у неї завжди ідеальне укладання, гарні сукні та високі підбори. Ось вона в Одесі – перед нею значних розмірів тарілка пасти, і офіціант, стоячи за нею, корчить смішну пику в об'єктив її фотографа. А ось вона обійнявшись з подругами в піцерії, в її руках золоті повітряні кульки у вигляді цифр 2 і 7, всі дуже радісні.
«Аліна тоді та Аліна тепер – це дві різні людини, – ділиться враженням її друг Валентин. Ірина говорить з ним знову після зустрічі з дівчиною. – Аліна – людина, з якою завжди можна було і поржати, і поплакати. Причому навіть якщо ти дзвониш їй поплакати, вона завжди щось скаже, такий позитив знайде, що ось ви вже й іржете – крізь сльози. І вже пофіг на все. Коли вона переїхала до Валенсії, я спочатку спеціально намагався говорити з нею як раніше, щоб допомогти їй відчути себе так само, як було раніше. Але це було дуже безглуздо з мого боку, бо, як раніше, вона вже ніколи нічого не матиме».
«Не те, про що люди готові розповідати»
У лютому 2024 року керівниця відділу Генеральної прокуратури України Ганна Сосонська розповіла, що її офіс «виявив 270 тяжких злочинів, пов'язаних із насильством щодо жінок, чоловіків, цивільних та військовополонених». Крім безпосередньо зґвалтувань, у цю кількість увійшли випадки, коли окупанти завдавали каліцтва статевим органам українців, змушували їх роздягатися та змушували спостерігати за сексуалізованим насильством щодо їхніх близьких.
Прокуратура виявила 30 російських військовослужбовців, які вчинили сексуалізоване насильство під час війни. Усім 30 чоловікам висунули звинувачення, двоє були офіційно засуджені заочно та засуджені до 12 та 10 років позбавлення волі. На цих судах виступали постраждалі, свідки та прокурор — а клітка була порожньою.
«Когось із цих заочно засуджених солдатів уже, можливо, немає в живих, а хтось міг повернутися до Росії і тепер буде спокійно жити там, просто не перетинаючи більше ніколи кордон України», – каже Ганна Нейстат.
Сосонська наголосила: прокуратурі відомі історії лише тих людей, які самі добровільно погодилися розповісти про них правоохоронцям. Юристи та правозахисники, які багато років займаються військовими злочинами, припускають, що насправді випадків сексуалізованого насильства набагато більше. Але через неймовірно високу стигматизацію жертв цієї категорії злочинів про багатьох з тих, хто пережив їх, ми не дізнаємося ніколи.
За словами Ганни Сосонської, після початку повномасштабного вторгнення у відомстві намагаються підготувати слідчих так, щоб вони працювали з постраждалими дуже дбайливо з психологічної точки зору – так, як і належить за міжнародними стандартами.
«У будь-якому військовому конфлікті сексуалізоване насильство – це один із найскладніших для документації злочинів, – каже правозахисниця Ганна Нейстат. – Це не те, про що люди готові розповідати».
Окрім відомих факторів, які змушують жінок мовчати про пережите насильство у мирний час, під час війни з'являються додаткові.
«Дівчата, у яких рідні служать у Збройних силах України, намагаються про це не казати», – розповідає українська юристка Лариса Денисенко.
У 2017 році вона спільно з колегами створила Асоціацію жінок-юристок «ЮрФем» та допомагає жінкам, які пережили зґвалтування. Наразі вона захищає 13 дорослих жінок та одну неповнолітню дівчину, які стали жертвами російських військових.
За словами юристки, нерідко жінки приховують від своїх чоловіків-військових, що пережили зґвалтування, тому що чоловікам «може стати боляче від того, що вони нібито неефективні та, захищаючи країну, не змогли захистити свою родину».
«В окупації буває таке, що чоловіки торгують своїми жінками, – розповідає Денисенко. – Іноді окупанти приходять до місцевих, як у магазин, і питають: «У вас тут є дівчатка?» Є випадки, коли люди вказували, наприклад, на жінку, яка мешкає одна і має алкогольну чи наркотичну залежність, ментальні порушення».
Мовляв, заберіть цю дурепу і робіть з нею, що хочете, тільки не чіпайте мою дочку, сестру чи маму. Я говорю без осуду – люди намагаються вберегти себе. Просто мовчати про такі випадки теж неправильно.
Про відомі зараз сексуалізовані злочини в Україні світ дізнався лише після того, як були звільнені Київська та Харківська області. Тобто, коли українські слідчі отримали доступ до потерпілих на цих територіях.
«За останній рік лінія фронту рухалася дуже мало, тому з місць, які зараз перебувають під окупацією – Бердянськ, Бахмут, Маріуполь та інші, – інформації майже не надходить, – розповідає Ганна Нейстат. – Мабуть, там теж звершуються звірства, просто ми про них ще не знаємо».
«Я заберу це з собою в труну»
«У березні – квітні 2022 року я працювала на гарячій лінії. Жінка написала, що її зґвалтували в Україні та попросила психологічну допомогу. Я її зконтактувала із психологом, але вона потім так і не написала ні нам, ні психологу», – розповідає українка Анастасія Подорожна.
Незабаром після початку повномасштабної війни вона створила у Польщі «Мартинку» – проєкт, який допомагає біженцям з України пережити наслідки насильства, отримати медичну та юридичну допомогу, освоїтися в країні та знайти роботу. Проєкт допомагає як тим українкам, які зазнали насильства на окупованих територіях, так і тим, хто постраждав від нього вже після евакуації до Європи. А ще «Мартинка» контактує жінок із фахівцями, які можуть допомогти у перериванні вагітності, оскільки у Польщі аборти фактично заборонені.
Завдяки допомозі «Мартинки» з початку війни близько двохсот жінок змогли зробити аборт. У скількох з них вагітність настала після зґвалтування російськими військовими, активісти проекту достовірно не знають.
«Військове насильство настільки стигматизоване, що ти дуже рідко почуєш від людини, що вагітність це результат такого насильства. Від українок, які приїжджають до Польщі, нам надходить приблизно десять запитів на місяць на екстрену контрацепцію. Випадків, коли б жінки зізналися нам у тому, що їх зґвалтували російські солдати, на моїй пам'яті було лише три, а обробили ми близько двох тисяч запитів на різноманітну допомогу», – каже Подорожна.
Проте деяке уявлення про масштаби проблеми можна скласти за непрямими даними. У квітні 2022 року до Подорожної звернулася за допомогою колега, яка займалася доставкою великої партії таблеток для медикаментозного аборту до Бучі: «Вона сказала, що від лікарів надійшло екстрене прохання доставити сто наборів [для медикаментозного аборту]. І що, зокрема, це було потрібно неповнолітнім дівчатам».
На відміну від Польщі, в Україні немає проблем з перериванням небажної вагітності. Перед тим, як виїхати з окупованих територій до Європи, жінки опиняються в якомусь із українських міст. Там, за словами Подорожної, дівчат, які отримали травми та каліцтва, госпіталізують: їм все зашивають, проводять аборти, і вже потім вони їдуть.
«Цим я пояснюю те, що коли ці жінки до нас приходили, вони вже просили здебільшого саме психологічну та гуманітарну допомогу», – каже Анастасія Подорожна.
Влітку 2023 року до «Мартинки» звернулася багатодітна жінка з України. Від волонтера, який допоміг їй вибратися з окупованої російськими військовими Нової Каховки до Польщі, спеціалістки дізналися, що там вона була згвалтована російськими військовими. Нарешті опинившись у безпеці, ця жінка навіть не могла собі дозволити перепочити і пожуритися. Не було кому про неї подбати. Навпаки, вона сама мала терміново облаштовувати життя своїх п'ятьох дітей у новій країні.
«Вона просила допомогти зорієнтуватися, як жити у Польщі, де шукати роботу, як влаштувати дітей до школи, де знайти всім п'ятьом зимові речі, – розповідає Подорожна. – Вона довго не могла потрапити до лікарні на окупованій території та просила терміново допомогти їй отримати допомогу стоматолога. Мені врізалося на згадку, що ця жінка говорила про свої зуби, що «вони вже згнили».
Христина Кацпура, яка заснувала у Польщі фонд Federa – неурядову організацію, яка захищає права жінок, розповіла Подорожній, як вони досить довго надавали допомогу іншій біженці з України.
І лише через тривалий час та зізналася волонтерці, що її зґвалтували російські солдати та що вона не розповіла про це навіть своєму чоловікові. Вона сказала співробітниці фонду: «Я заберу це з собою в труну».
Чорний екран
«У листопаді 2023 року до мене звернулася мати молодої дівчини, яка попросила мене поговорити з її дочкою. Вона сказала, що під час окупації їхнього міста дівчинку зґвалтували російські військові. На той момент їй було 16 років», – розповідає психотерапевт Валерія Швидченка з України.
На момент, коли жінка зателефонувала фахівці, вони з дочкою прожили в Угорщині близько року. Школу дівчина так і не закінчила.
«Вона відмовилася довчатися у новій країні і натомість влаштувалася на роботу, щоб допомагати матері, – розповідає Швидченко. – Власне, коли її мама подзвонила мені, то сказала: «Будь ласка, допоможіть моїй доньці, вона мене дуже лякає: вона як нежива». Я спитала: що ви маєте на увазі? Має сильну апатію? Вона не їсть, не доглядає себе, не встає з ліжка, нічим не займається? На що її мама відповіла: «У тому й річ, що ні. Вона рано встає, чистить зуби, розчісується, снідає, ми удвох їдемо на роботу, там ні в кого на неї немає жодних нарікань, ми повертаємось додому, вона вечеряє, дивиться в телевізор і лягає спати. І все це без жодної емоції. Вона як робот. Це зводить мене з розуму. Я не знаю, як поговорити з нею про те, що вона пережила. Я боюся, що одного дня вона просто мовчки накладе на себе руки».
Швидченко працює в українському фонді, який допомагає тим, хто пережив насильство, зокрема сексуалізоване. Тож до моменту, коли до неї звернулася по допомогу мама цієї дівчини, вона вже мала багатий досвід спілкування з глибоко травмованими людьми. Проте вона дуже нервувала перед дзвінком юної клієнтки — вони домовилися провести зустріч у зумі. Психолог навіть накидала собі зразковий план розмови «як опорні точки».
«Мама дуже хвилюється за мене, – сказала дівчина, підключившись до дзвінка у зазначений час. – Але я не хочу нічого обговорювати, вибачте. Якщо можна, давайте зідзвонюватимемося і просто вимикатимемо на годину камери і мікрофон, а мамі я говоритиму, що ми тут все, що потрібно, обговорили».
Психолог погодилася на ці умови, потай сподіваючись, що в якийсь момент дівчина все ж таки заговорить.
«У такому форматі ми провели чотири сеанси. Щоразу вона віталася, після чого я залишалася віч-на-віч із чорним екраном і перекресленим значком мікрофона», – розповідає Швидченко.
Після цього психолог попросила у дівчини вибачення і сказала, що краще все ж таки відкласти зустрічі до періоду, коли та буде готова говорити. Більше вони не спілкувалися...
Нагадаємо, «Новая газета» виходить в Росії з 1993 року. Насамперед видання відоме резонансними журналістськими розслідуваннями.За можливість донести правду до читачів своє життя віддали такі журналісти «Новой газеты», як Анна Політковська, Анастасія Бабурова.
15 жовтня 2015 року «Нова газета» запустила сайт у країнах Балтії. Інтернет-проєкт назвали «Новая газета - Балтия». Мова публікацій – російська. Сайт орієнтований на російськомовну аудиторію Естонії, Латвії та Литви. Запуском сайту займалося естонське некомерційне партнерство Avatud Ühendus Informbureau, що уклало ліцензійний договір з «Новою газетою». Видання співпрацює з головним сайтом «Новой газеты» і використовує її матеріали.
Зазначимо, 28 березня 2022 року редакція «Нової газети» повідомила, що призупиняє вихід на сайті, у соцмережах та на папері до закінчення війни в Україні. Таке рішення було пов’язане з другим попередженням на адресу видання від Роскомнагляду.
У квітні 2022 року колишні журналісти російської «Нової газети» виїхали за кордон та запустили новий проєкт – «Нова газета. Європа». Його головним редактором став Кирило Мартинов. У червні 2023 року Генпрокуратура Росії визнала це видання «небажаною організацією».
Головний редактор видання Дмитро Муратов є лауреатом Нобелівської премії миру за 2021 рік. Нагороду вручили «за зусилля щодо захисту свободи вираження поглядів, що є передумовою демократії та стійкого миру».
«Главком» писав, якщо сталося зґвалтування чи інше сексуальне насильство, слід звернутися по медичну допомогу за номером 103.
Також треба повідомити про злочин за номером Національної поліції – 102, Генеральної прокуратури – 0 800 507 001, на урядову гарячу лінію – 1547.
Ті, хто перебувають на тимчасово окупованій території і не мають змоги звернутися до уповноважених органів влади, можуть повідомити про злочин в Офіс Генерального прокурора за телефоном 096 755 02 40 або на електронну пошту [email protected]
Онлайн-платформа «Аврора» – комплексна підтримка від психотерапевтів(-ток) для подолання травматичного досвіду, відновлення емоційної рівноваги та внутрішнього ресурсу для відбудови життя. Послуги надаються безкоштовно, конфіденційно та анонімно. Також можна отримати юридичні та медичні консультації для розв’язання нагальних питань збереження здоров’я, зокрема, репродуктивного.
Детальна інформація: avrora-help.org.ua
Центри допомоги врятованим – надають безкоштовну комплексну соціально-психологічну допомогу в одному місці внутрішньо переміщеним особам, людям, які виїхали із зони бойових дій чи окупованих територій, місцевим мешканцям та усім, хто потребує підтримки. Детальна інформація та контакти центрів: за посиланням та на Платформі допомоги врятованим
Гінекологічні кабінети безбар’єрного доступу на базі багатопрофільних лікарень – медичні та психологічні послуги у випадку домашнього, гендерно зумовленого насильства та сексуального насильства.
Гаряча лінія 3033 або health-of-women.com
Національна гаряча лінія з запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерної дискримінації
Номер телефону: 116 123 або 0 800 500 335 (цілодобово)
Урядова гаряча лінія з протидії торгівлі людьми, запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та стосовно дітей
Номер телефону: 1547 (цілодобово)
Коментарі — 0