300 вироків за «тероризм». Розмова про психологічне насилля, з яким стикаються родини полонених

Для тисяч українських родин війна перетворилася на нестерпне і нескінченне очікування, де кожен телефонний дзвінок із невідомого номера – це водночас і надія, і страх, який паралізує. В українському тилу триває виснажлива, часто невидима, боротьба за повернення тих, хто опинився у руках ворога.

Російська репресивна система, що десятиліттями вдосконалювала методи тиску, сьогодні намагається перетворити наших захисників і цивільних на інструмент шантажу. Тисячі наших громадян поневолені, перебувають за ґратами у місцях, які часто не бачив жоден міжнародний спостерігач.

За кожним коротким статусом «зниклий безвісти» ховається юридична невизначеність, складна система міжнародних переговорів, інформаційних пасток та бюрократичних лабіринтів.

Що робити, коли зник зв’язок з рідною людиною, як при цьому не стати зброєю в руках ворога? Про це «Главком» говорив з координаторкою груп родин полонених і зниклих безвісти Медійної ініціативи за права людини Оленою Бєлячковою.

Олена Бєлячкова працює у МІПЛ з 2022 року, де відповідає за комунікацію з родинами військовополонених і зниклих безвісти

фото: Олена Бєлячкова / Facebook

«Вирок за «тероризм» на Курщині – це спроба юридично заблокувати обмін»

За час повномасштабного вторгнення Росія не створила жодного табору для військовополонених українців, заявив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. За словами омбудсмена, наших бранців-захисників РФ утримує 186 місцях, які здебільшого не відповідають міжнародним стандартам. Водночас в Україні діє п’ять таборів для тримання військовополонених російських військовослужбовців. Чому такий контраст, як ви вважаєте?

Тому що Російська Федерація системно не дотримується норм міжнародного гуманітарного права. Вона десятиліттями вибудовувала репресивну модель, яка ґрунтується на терорі, катуваннях і знеособленні.

Медійна ініціатива за права людини проводила аналітичне дослідження щодо знищення ідентифікації української нації. Методи, які нині Росія застосовує до українських військовополонених і незаконно утримуваних цивільних, дуже схожі на практики радянських таборів. Вони не вигадують нічого нового – лише відтворюють і вдосконалюють старі механізми насильства.

У Росії є чітке уявлення, затверджене на рівні державного керівництва, як саме слід утримувати військовополонених, цивільних осіб, яких взагалі не мають права брати в полон. Саме тому умови, в яких перебувають наші люди, абсолютно не відповідають нормам міжнародного гуманітарного права.

З цієї ж причини Росія всіляко перешкоджає доступу Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) до місць утримання українців. Випадки, коли представників МКЧХ все ж допускали, – поодинокі. І зі свідчень звільнених полонених відомо, що перед такими візитами умови тимчасово «покращували», аби створити ілюзію дотримання міжнародних норм.

Формально Росія дійсно не створила окремих таборів для українських військовополонених. Водночас зі свідчень колишніх бранців відомо про окремі місця, де умови були дещо ближчими до стандартів утримання військовополонених – зокрема, одне з таких місць у тимчасово окупованому Криму. Там люди говорили про відносно кращі умови та харчування – не такі, як у СІЗО та колоніях на території РФ, де системно застосовують катування і тортури.

На відміну від Росії, українська сторона відкрита: ми допускаємо міжнародні організації та партнерів до місць утримання російських військовополонених, аби вони могли переконатися, що ті перебувають у належних умовах.

Це видно навіть під час обмінів: зовнішній вигляд російських військовополонених значно кращий, ніж стан наших звільнених захисників і цивільних. Українці повертаються з полону у вкрай важкому фізичному та моральному стані – і це ще одне пряме свідчення системних злочинів Російської Федерації.

Чи володієте статистикою про те, скільки на початок 2026 року українських військових перебуває у полоні РФ? У яких умовах вони утримуються?

Якщо говорити про точну кількість українських військових, які станом на початок 2026 року перебувають у полоні РФ, то відкритої й повної статистики немає.

Прокоментуйте такий випадок: чоловік боронив Україну з 2014 року. У Курській області РФ він потрапив у полон; там його били, знімали на камеру, примушували говорити те, що треба ворогу. Врешті українського захисника засудили як терориста, а не військовополоненого. Наскільки поширені такі випадки і як витягувати цих людей?

На жаль, такі випадки не є поодинокими. Якщо говорити про Курський напрямок, то фактично всі українські військові, які там потрапили в полон, опинилися під ризиком кримінального переслідування. Ми пам’ятаємо публічну заяву президента РФ Володимира Путіна про те, що ті, хто зайшов на територію Курської області, нібито є «терористами». Після цього російська судова система почала масово реалізовувати цю політичну установку.

Як правозахисники, ми моніторимо всі доступні судові процеси й бачимо чітку тенденцію: по Курщині практично всім полоненим виносять обвинувальні вироки. За нашими підрахунками, йдеться вже більш ніж про 300 таких рішень. Фактично це означає, що всі, кого не вдалося обміняти одразу – як тяжкопоранених або важкохворих, – переводяться зі статусу військовополонених у статус «засуджених».

А це принципово змінює й ускладнює процедуру повернення. Обмін військовополонених, які мають вироки, є значно складнішим, оскільки вони вже не просто полонені, а юридично – засуджені особи. Щоб така людина могла потрапити на обмін, необхідне так зване «юридичне очищення» – помилування. У Російській Федерації рішення про помилування ухвалює виключно Путін, тому цей процес є повністю політизованим і непрогнозованим.

Саме через це родини засуджених полонених перебувають у стані повної невизначеності: вони не знають, скільки часу їхні близькі можуть залишатися в неволі й коли з’явиться шанс на повернення. Водночас важливо розуміти, що такі обміни все ж можливі. За інформацією Координаційного штабу, у вересні–жовтні 2024 року відбувалися обміни, під час яких в Україну повертали військових із вироками, зокрема навіть довічними.

Окремо слід сказати, що практика засудження за «тероризм» не обмежується лише Курським напрямком. Росія системно застосовує такі обвинувачення і до військовослужбовців, які належать або належали до підрозділів «Азов», батальйону «Донбас», «Айдар» – формувань, які на початку війни (2014 року – «Главком») створювалися як добровольчі. У Російській Федерації ці підрозділи визнані «терористичними організаціями», і сама приналежність до них часто стає формальною підставою для вироків на різні строки ув’язнення.

Відповідно, процес повернення таких людей є ще складнішим. При цьому, як наголошує Координаційний штаб, засуджених не завжди обмінюють за принципом «засудженого на засудженого». Постійно напрацьовуються різні механізми, щоб повертати і засуджених військовополонених, і цивільних осіб, яких Росія незаконно позбавила волі.

Тобто так званий «тероризм» у російській практиці – це не лише історія Курського напрямку, а системний інструмент репресій, який застосовується залежно і від місця потрапляння в полон, і від приналежності до того чи іншого українського підрозділу.

На сайті вашої організації є дані про викрадення цивільних українців. Ідеться про 3,6 тис. осіб, яких ви верифікували. З них 2277 осіб – досі в російській неволі. А скільки всього РФ викрала українських дітей і яка їхня подальша доля?

Ми не ведемо окремої системної статистики саме щодо викрадених дітей. Кейсів стосовно дітей у нашій роботі значно менше, і вони мають радше точковий, ситуативний характер. Питанням депортації та викрадення українських дітей займаються інші державні та громадські структури – зокрема Офіс уповноваженого Верховної Ради з прав людини, а також ініціатива Save Ukraine.

Водночас у межах нашої діяльності фіксуємо окремі резонансні випадки. Зокрема, наша організація активно адвокатувала ухвалення резолюції Європейського парламенту щодо звільнення українських підлітків, яких незаконно утримувала Росія. На жаль, одразу після цього Російська Федерація вчинила показовий злочин – у червні 2023 року в окупованому Бердянську були вбиті 16-річні Тігран Оганнісян та Микита Ханганов. Їхні тіла досі не передані родинам для поховання. Це була цинічна демонстрація повної зневаги до міжнародного права і будь-яких закликів до захисту дітей.

Загалом наш основний фокус – це незаконно позбавлені волі цивільні особи. Ми підтримуємо постійну комунікацію з родинами, але маємо визнати: облік і пошук зниклих безвісти цивільних є значно складнішим, ніж у випадку з військовослужбовцями.

У військових є зрозумілий алгоритм: військова частина, ТЦК та СП, офіційне сповіщення родини, подальші кроки. У цивільних ситуація зовсім інша. Дуже часто немає кому звернутися – бувають випадки, коли зникає вся родина або ж близькі залишаються на окупованій території й фізично не можуть подати заяву до поліції. Часто люди просто не знають, куди звертатися, або не вірять, що це дасть результат.

Ми неодноразово стикалися з тим, що родини зниклих цивільних, зокрема, з Маріуполя, роками не подавали заяв до поліції. А без цього держава не може офіційно розпочати пошукові заходи. Це має й інші трагічні наслідки: якщо родина не подала заяву і не здала ДНК-зразки, то у випадку репатріації тіл загиблих цивільних провести ідентифікацію стає практично неможливо – просто немає з чим порівнювати.

Саме тому ми активно наголошуємо: родини зниклих безвісти цивільних мають обов’язково звертатися до поліції і здавати ДНК-зразки. Далі алгоритм дій схожий на той, що діє для родин військових: звернення до Міжнародного комітету Червоного Хреста, Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими (який займається і цивільними), Об’єднаного центру при СБУ.

Україна має повернути не лише військових – як живих, так і загиблих, – а й цивільних осіб. І ми розуміємо, що офіційні цифри зниклих безвісти цивільних у Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, найімовірніше, є заниженими, бо далеко не всі родини заявили про своїх зниклих близьких (за даними омбудсмана Дмитра Лубінця, у Реєстрі понад 16 тис. зниклих цивільних осіб. Ідеться про верифіковані цифри – «Главком»).

Окремо варто згадати, що зі свідчень звільнених з полону військових, знаємо: цивільних часто утримують разом із військовополоненими. Тому для нас принципово важливо фіксувати кожен такий випадок і передавати інформацію відповідним державним органам – незалежно від того, йдеться про дорослого чи дитину. Лише так можна запустити офіційний механізм пошуку і дати людині шанс бути повернутою.

Статистика Медійної ініціативи за права людини

«Пріоритетності військових над цивільними у державній програмі виплат не існує»

В одному з інтерв’ю ви наголосили: родини незаконно утримуваних Росією цивільних українців, які отримали офіційне підтвердження цього статусу, у 2025 році не змогли отримати державну допомогу у розмірі 100 тис. грн через нестачу коштів. Яка причина?

Так, причина суто фінансова – передбаченого державою обсягу коштів виявилося недостатньо, щоб реалізувати всі рішення, ухвалені відповідною комісією при Міністерстві розвитку громад і територій.

У 2025 році було багато великих обмінів – як військовослужбовців, так і цивільних осіб. Першочергово держава спрямувала кошти на виплати тим, хто вже повернувся з полону, і щодо кого комісією було встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Йдеться не лише про одноразову допомогу в 100 тис. грн, а й про додаткові виплати за весь період перебування в полоні – за кожен рік. Відповідно, загальні суми були значними.

У результаті родини як цивільних, які й далі перебувають у російській неволі, так і військовополонених, хоча й мали офіційно підтверджений статус, не змогли отримати цю допомогу вчасно – виплати були відтерміновані через брак фінансування.

Наскільки нам відомо, Міністерство розвитку громад і територій подавало заявку на отримання коштів із резервного фонду, але реалізувати це рішення, на жаль, не вдалося.

Важливо розуміти: для родин військовополонених ця допомога часто не є критичною, оскільки вони, як правило, отримують грошове забезпечення військовослужбовця через військову частину. А от для родин незаконно утримуваних цивільних осіб ці 100 тис. грн – одна з небагатьох реальних і відчутних форм державної підтримки. Для багатьох це питання базового виживання.

При цьому, я хочу чітко наголосити: формальної пріоритетності військових над цивільними в цій допомозі не існує. Якщо є рішення комісії про встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України – допомога виплачується як військовим, так і цивільним.

Як приклад: цивільні, яких звільнили з полону в серпні минулого року, після встановлення відповідного факту отримали виплату впродовж приблизно місяця. Це було питання принципу, адже більшість із них – люди з тимчасово окупованих територій, яким часто просто нікуди повертатися, у яких немає родичів і немає жодних інших джерел доходу.

Я не можу зараз точно сказати, який обсяг коштів передбачений у бюджеті на цей рік, але дуже сподіваюся, що держава врахує невиконані виплати за минулий рік і ця допомога все ж буде реалізована. Навіть якщо родина не отримала кошти раніше, у разі повернення людини з полону вона має потрапити до першочергового списку на виплату допомоги.

З якими запитами родини полонених і зниклих безвісти найчастіше звертаються до вас зараз, і як ці запити змінилися за останній рік?

Найчастіше родини звертаються до нас із запитами про інформацію та допомогу в пошуку. Якщо йдеться про зниклих безвісти, люди пишуть, що вже звернулися «в усі інстанції», але досі не мають жодних відповідей.

Дуже часто звучать нарікання на військові частини. І тут важливо пояснювати: у більшості випадків проблема не в «поганій» військовій частині, а в нерозумінні її функцій. Військова частина не здійснює пошукові заходи. Вона виконує бойові завдання, встановлює факт зникнення безвісти, надає відповідний статус, інформує родину і забезпечує реалізацію соціальних гарантій. Безпосереднім пошуком займаються інші структури.

Пошукові заходи здійснює Національна поліція в межах кримінального провадження. Водночас родинам важливо розуміти, що можливості слідчих об’єктивно обмежені: вони не можуть виїхати на окуповані території, у зону бойових дій чи «сіру зону». Тому значна частина їхньої роботи – це процесуальні дії: опрацювання заяв і клопотань родин, отримання матеріалів від військової частини, збір свідчень, призначення експертиз, аналіз обставин зникнення.

Окремо варто наголосити, що пошукові групи формує не військова частина, а Центральне управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних сил. Ці групи працюють на деокупованих і безпечних територіях: обстежують місцевість, виявляють місця поховань, ексгумують тіла загиблих для подальшої ідентифікації.

Ще одна категорія частих звернень – прохання допомогти повернути людину з полону або включити її до списків на обмін. Тут ми також змушені пояснювати межі наших можливостей: громадські організації не формують списки на обмін і не можуть впливати на цей процес. Цим займається виключно Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Наша роль – консультаційна і дорадча: пояснити алгоритми дій, куди і з якими документами звертатися.

Якщо говорити про зміни за останній рік, то суттєво зменшилася кількість звернень щодо проблемної комунікації зі слідчими. Це пов’язано зі змінами до Кримінального процесуального кодексу: нині кримінальні провадження щодо зниклих безвісти внаслідок бойових дій залишаються за місцем звернення родини, а не передаються за територіальною підслідністю – тобто туди, де людина зникла.

Для родин це принципово важливо. Їм легше комунікувати зі слідчим, коли можна фізично прийти до відділку поліції, ознайомитися з матеріалами справи, бути на постійному контакті. Раніше більшість таких проваджень концентрувалися в прифронтових регіонах – Донецькій, Луганській, Запорізькій, Харківській областях, у Дніпрі – де слідчі були надмірно перевантажені.

Ті кримінальні провадження, які були передані ще до внесення змін, за зверненням родини до прокурора можуть бути повернуті за місцем подачі заяви. Це також значно покращило комунікацію.

Водночас проблемні ситуації все ще виникають. У таких випадках ми допомагаємо налагоджувати контакт зі слідчими через Головне слідче управління Національної поліції.

Окрема група звернень стосується відновлення соціальних прав і гарантій родин військовослужбовців: грошового забезпечення, отримання довідок і документів про обставини зникнення безвісти, статусів тощо. У цих питаннях ми також супроводжуємо родини й допомагаємо їм розібратися в процедурних нюансах.

Олена Бєлячкова допомагає родинам військовополонених і зниклих безвісти

фото: МІПЛ

«Через самих полонених або напряму родинам РФ нав’язує наративи, що «Україна не хоче забирати»

Зник звʼязок із близькою людиною під час бойових дій. Що порадите в першу чергу робити родичам: куди негайно звертатися і які документи чи інформацію потрібно зібрати, аби розпочати офіційний пошук?

У першу чергу родина має дочекатися офіційного сповіщення. Після зникнення військовослужбовця командир подає доповідь, формується сповіщення, яке через ТЦК та СП передається сім’ї. Зазвичай у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки родинам одразу надають пам’ятки або усно пояснюють подальший алгоритм дій.

Обов’язковий крок – звернення до поліції та здача ДНК-зразків кровними родичами. Це необхідно для офіційного початку пошуку та можливих ідентифікаційних процедур.

Далі родині варто звернутися до всіх ключових органів, які займаються зниклими безвісти, військовополоненими та незаконно утримуваними цивільними. Зокрема:

• Національне інформаційне бюро (НІБ) – саме воно веде централізований облік зниклих військових і цивільних та обмінюється інформацією з відповідною структурою РФ у межах Женевських конвенцій.
• Міжнародний комітет Червоного Хреста – важливо, щоб дані родини були в їхньому обліку. У разі підтвердження полону саме Червоний Хрест інформує родичів, хоча слід розуміти: часто підтвердження ґрунтуються на списках, отриманих від російської сторони, без фізичного доступу до полонених.
• Об’єднаний центр з координації, пошуку, звільнення військовополонених та незаконно позбавлених волі осіб внаслідок агресії проти України при СБУ – структура з найбільшим досвідом, яка займається моніторингом полону, опитуванням звільнених осіб і фіксацією інформації про місця утримання.

Також родичам рекомендують зареєструватися в «особистому кабінеті захисника» Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими (через «Дію»). Це дозволяє самостійно оновлювати інформацію та отримувати сповіщення про зміну статусу – наприклад, з «пошуку» на «полон» чи «ймовірний полон». Реєстрація доступна лише родичам, але навіть сторонні особи або друзі можуть передати інформацію телефоном для її фіксації.

Окремо важливо отримати витяг з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (через Секретаріат Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин при МВС України). Цей документ є офіційним підтвердженням статусу зниклої особи й дає родині право на соціальні гарантії – відстрочку від мобілізації, пенсії у зв’язку з втратою годувальника, виплати тощо.

Як родинам правильно комунікувати з державними структурами, щоб не нашкодити можливому обміну чи пошуку, що можна і чого категорично не варто робити?

Родинам важливо розуміти: Росія системно використовує родичів полонених і зниклих безвісти як інструмент психологічного та інформаційного тиску. Через самих полонених або напряму родинам нав’язують наративи, що «Україна не хоче забирати», «обміни зриває українська сторона», підштовхуючи до емоційних і необдуманих дій.

Тому перше й головне – зберігати холодний розум і діяти обдумано, навіть у надзвичайно складному емоційному стані. Росія активно проводить інформаційно-психологічні операції (ІПСО), намагаючись перекласти відповідальність за власні злочини на українську владу та дестабілізувати ситуацію всередині країни.

Були випадки, коли полоненим дозволяли телефонувати рідним і закликати їх до протестів біля органів влади, заявляючи, що обміни зірвані Україною. Насправді ж у багатьох таких ситуаціях саме російська сторона блокувала обмін. Саме тому родинам важливо не піддаватися на провокації й не робити кроків, які можуть нашкодити полоненому або процесу його повернення.

Окремий серйозний ризик – спроби втягнути родичів у протиправну діяльність. Під приводом «допомоги», «отримання фото чи відео з полону» або «сприяння поверненню» російська сторона може вимагати дій, які є злочинними: підпали, передача інформації про військові чи стратегічні об’єкти, переміщення ЗСУ. У таких випадках необхідно негайно інформувати Службу безпеки України або правоохоронні органи.

Ще один важливий аспект – поведінка родини в публічному просторі та соцмережах. Якщо йдеться про військовослужбовця, категорично не рекомендується:

• публікувати фото у військовій формі;
• вказувати звання, посаду, підрозділ або військову частину;
• розкривати деталі служби.

Це може напряму зашкодити полоненому. Наприклад, якщо військовий приховує свою реальну спеціалізацію, а з відкритих джерел російська сторона дізнається, що він снайпер чи розвідник, це може призвести до жорстокіших катувань і умов утримання.

Допустимим є мінімум інформації: прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, статус зниклого безвісти та прохання повідомити у разі наявності будь-яких відомостей. Водночас публікація особистого номера телефону значно підвищує ризик шахрайства – родинам масово пишуть із вигаданими історіями про поранення, лікування чи «термінову допомогу за гроші».

Окремо варто зважати на використання штучного інтелекту. Фіксуються випадки, коли родичам надсилають підроблені фото або відео нібито з полону. Координаційний штаб неодноразово попереджав: такі матеріали можуть бути повністю сфальсифікованими. Тому перед будь-якими діями необхідно передати ці матеріали на перевірку компетентним органам, а не робити публічних заяв чи вимагати зміни статусу без експертного підтвердження.

У підсумку: жодних самостійних «переговорів», жодних емоційних рішень, жодної співпраці з невідомими контактами. Чітка комунікація лише з офіційними структурами, дотримання безпекових рекомендацій і максимальна обережність – це те, що реально може убезпечити полоненого й не зашкодити його поверненню.

Наскільки ефективно сьогодні працює система підтвердження статусу «зниклий безвісти» або «полонений»?

Загалом система надання статусу «зниклий безвісти за особливих обставин» працює стабільно і без системних збоїв. Якщо є належним чином оформлене сповіщення від військової частини через ТЦК та СП, родина без суттєвих перешкод отримує відповідний статус і може реалізовувати соціальні права та гарантії.

Найбільші труднощі виникають у випадках, коли військовослужбовцю попередньо надають статус самовільного залишення частини або позицій (СЗЧ/СЗП). У таких ситуаціях військові частини часто не передають сповіщення до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а без цього документа слідчому складно коректно сформулювати фабулу кримінального провадження як зникнення внаслідок бойових дій. Формально провадження може бути відкрите, але без сповіщення від ТЦК та СП статус «зниклий безвісти за особливих обставин» підтвердити значно складніше.

Крім того, статус СЗЧ напряму впливає на соціальні гарантії родини: грошове забезпечення призупиняється до моменту зняття цього статусу. Тому для сімей це одна з найбільш болючих і проблемних категорій справ.

Що стосується зміни статусу зі «зниклого безвісти» на «військовополоненого», тут ситуація дещо складніша. Формально механізм існує, але на практиці бракує єдиного підходу між різними структурами та військовими частинами.

Бувають випадки, коли:

• в Об’єднаному центрі СБУ вже зафіксована підтверджена інформація про полон;
• у Національному інформаційному бюро ця інформація ще відсутня;
• військова частина продовжує вважати особу зниклою безвісти.

На сьогодні єдиним підтвердженням, яке військові частини майже завжди беззастережно приймають, залишається інформація від Міжнародного комітету Червоного Хреста. У такому випадку статус змінюють без проблем. Якщо ж підтвердження надходить від інших українських компетентних органів, зокрема від Об’єднаного центру СБУ або Національного інформаційного бюро – військові частини діють по-різному: одні змінюють статус, інші відмовляються і чекають саме Червоного Хреста.

Це створює правову невизначеність і нерівність підходів, хоча з точки зору правозахисної логіки інформація, підтверджена уповноваженими державними органами України, мала б бути достатньою підставою для зміни статусу.

Зміна статусу на «військовополонений» має ключове значення, адже саме вона дає родині право отримати довідку форми №55 – про факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Ця довідка подається до комісії при Міністерстві розвитку громад та територій для встановлення відносно особи факту позбавлення особистої свободи та включення до відповідного реєстру, що відкриває доступ до подальших механізмів захисту й підтримки.

Водночас варто чітко усвідомлювати: навіть підтвердження Міжнародним комітетом Червоного Хреста не є гарантією, що людина повернеться з полону живою. На практиці трапляються випадки, коли під час репатріацій повертають тіла загиблих, які раніше були офіційно підтверджені як полонені.

Саме тому правозахисники наголошують: необхідні чіткі роз’яснення й уніфікований алгоритм, щоб усі військові частини діяли однаково при зміні статусів і не перекладали цю невизначеність на плечі родин.

У листопаді 2025 року Україна повернула 31 цивільного українця, яких утримували на території Білорусі

фото: Координаційний штаб

«Держава усунула колізію, коли ТЦК вимагали від родичів неможливі судові рішення»

З якими юридичними перепонами стикаються родини, наприклад, у питаннях соціальних виплат, спадщини або відстрочки від мобілізації?

У першу чергу у сфері соціальних виплат, і ці проблеми зазвичай пов’язані частіше не з бюрократією, а в тому, що закон змінили, а підзаконні акти, які пояснюють, як його виконувати, ще не набрали чинності. Через це не завжди є зрозумілим, як правильно діяти.

Наприклад, раніше вся сума грошового забезпечення йшла дружині або іншим родичам (при відсутності дружини) за певним порядком. З лютого 2025 року було змінено порядок: половина грошового забезпечення зберігається за військовослужбовцем, який зник безвісти або перебуває в полоні (щоб після повернення з полону він мав фінансову підтримку на лікування, реабілітацію та задоволення побутових потреб). Інші 50% грошового забезпечення розподіляються серед відповідної категорії родичів. Це правильна зміна, але у перехідний період виникли затримки, бо військові частини не мали чіткого роз’яснення.

Ще одна проблема – перевантаженість частин. Їм доводиться перевіряти багато документів, з’ясовувати, хто має право на виплати, і правильно розподілити частки грошового забезпечення між членами родини. Через це родини часто отримують допомогу не вчасно – іноді через три-чотири а той вісім-дев’ять місяців після подання документів.

Виникають й інші складнощі, наприклад, коли військові частини не повідомляють родинам про результати розгляду заяв, хоча за законодавством мають зробити це протягом 15 днів. У деяких випадках затримки створюються навіть штучно.

А от відстрочка від мобілізації – це питання на сьогодні врегульовано.

До речі, про відстрочку. Згідно із законом «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», право на відстрочку надається жінкам та чоловікам, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний) брат чи сестра) зникли безвісти під час відсічі збройної агресії Росії. Щоб отримати право на відстрочку, заявник має надати витяг з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.

На сьогодні системних проблем із цим немає. Ба більше, зараз процедуру значно спрощено – відстрочку можна навіть продовжити через ЦНАП або портал «Дія».

Дійсно, був період, коли виникла юридична колізія через некоректне формулювання у Постанові Кабінету міністрів №560, яка регулює порядок призову під час мобілізації. У переліку документів для родин зниклих безвісти помилково зазначалася необхідність надання  судового рішення про визнання особи зниклою безвісти за особливих обставин.

Тут важливо розуміти різницю між юридичними термінами, адже статус «зниклого за особливих обставин» підтверджується не судом. Витяг з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин – саме цей документ є підставою для відстрочки, згідно із законом.

А рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою – це інший статус, який має інші правові наслідки (переважно цивільно-правові).

Раніше ТЦК та СП часто відмовляли у наданні відстрочки, вимагаючи саме судове рішення, яке в таких ситуаціях навіть не могло бути винесене. Родичі були змушені оскаржувати такі відмови в судах. Наразі цю колізію усунуто: перелік документів у постанові приведено у відповідність до закону і витягу з Реєстру тепер достатньо.

Важливо пам’ятати: наявність статусу родича зниклого безвісти та витягу з реєстру не означає, що відстрочка надається автоматично – її треба оформити.

Чи достатньо родини отримують інформації від держави про хід пошуку або перемовин, і якщо ні, то чому?

Відносно процесу перемовин. Вас ніхто не буде інформувати, бо ця інформація закрита до доступу. Результати можемо тільки бачити у вигляді самих обмінів. Те, що ми можемо знати, це так звані Стамбульські домовленості, згідно з якими сторони мали повернути насамперед важкопоранених, тяжкохворих, молодь віком до 24 років. Проте українська сторона констатує: Росія не виконує ці домовленості до кінця. У полоні досі перебуває значна кількість людей, які підпадають під ці категорії.

Родини можуть звертатися із запитом за інформацією про конкретного близького, проте отримати її часто складно. Іноді рідні не дізнаються про долю свого близького роками. Наприклад, дружина дізналася, що чоловік живий, від звільнених з полону.

Складність полягає ще й у тому, як ви казали, що є 186 місць утримання, і про частину з них немає жодної інформації. Повторюся, інформація надходить переважно від тих, кого звільняють, тому про всіх не завжди можна дізнатися. Запити до російської сторони щодо достовірних даних зазвичай не дають результату.

В окремих випадках, коли військових або цивільних засуджують, можна отримати інформацію через Федеральну службу виконання покарань РФ, включно з правом на листування, але і тут можуть бути затримки.

Наразі в Україні є люди, які зникли безвісти або потрапили в полон до 2022 року. У деяких випадках про їхню долю немає жодної інформації, або вона застаріла. Українські органи не приховують інформацію – усе залежить від того, наскільки країна-агресор дозволяє її отримувати й надавати щодо конкретної людини.

«Деякі родини, на жаль, зловживають і намагаються записуватися чи не щомісяця до Штабу…»

У жовтні 2025 року відбувся великий обмін полоненими між Україною та Росією, в рамках якого додому повернулися 205 українців, серед них 185 військових

фото: ВМС ЗС України

Як ви оцінюєте роботу Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими?

Не в межах моєї компетенції надавати оцінку роботи Координаційного штабу. Але я добре розумію біль родин: кожному хочеться повернути свою близьку людину найшвидше. Перемовини з агресором – це надскладний процес, і головним мірилом роботи Штабу є кількість повернутих людей.

У 2024 році ми бачили значну кількість повернутих військових, а з 2025 року нарешті розблокувався процес повернення цивільних. Звісно, результат може бути кращим, і Штабу варто шукати нові шляхи для конструктивної взаємодії.

Однак є й інший бік медалі. З моменту повномасштабного вторгнення було створено чимало нових підрозділів, де також є і зниклі безвісти, і військовополонені. Через це графік записів на групові зустрічі в Координаційному штабі стає ще більш щільнішим і не завжди швидко можна потрапити родинам на такі зустрічі. Але ми маємо розуміти: частота візитів (родичів) до Штабу ніяк не впливає на швидкість обміну. Якщо ви будете приходити щомісяця, вашого рідного не повернуть швидше, адже за такий короткий термін ситуація рідко змінюється суттєво.

Саме тому Штаб почав випрацьовувати чіткий графік. Спільнот і підрозділів багато, і логічно, що першочергово треба приймати тих, хто ще жодного разу не був на зустрічі й має значну кількість накопичених запитань.

Наскільки міжнародні організації реально допомагають у питаннях звільнення цивільних полонених, а не лише фіксації порушень?

Якщо говорити про досвід нашої Медійної ініціативи за права людини, то маємо коло надійних партнерів. Є країни та інституції, які дуже активні у допомозі цивільним. Це євродепутати, представники посольств Нідерландів, Великобританії, Канади, США. Вони постійно в курсі ситуації та підтримують кампанії з повернення цивільних, оскільки для них немає відпрацьованого механізму повернення.

Наша організація теж не зупиняється і через Міністерство закордонних справ активно шукає нових партнерів для кампаній повернення цивільних. З військовополоненими ситуація більш врегульована міжнародним гуманітарним правом, а з цивільними – складніше.

Щодо зниклих безвісти, дуже допомагає Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти. Вони спеціалізуються на ДНК-експертизах, ідентифікують загиблих, збирають зразки в Європі, і передають їх до України у відповідності до підписаних меморандумів з відповідними органами, структурами.

Щодо Міжнародного комітету Червоного Хреста, який повинен реалізовувати свій мандат з відвідування місць утримання, то це відбувається не так результативно, як мало б бути, оскільки їхніх представників Росія не допускає. Виникає питання: що вони роблять далі після відмови? Їхня позиція нейтральна. Вони завжди посилаються на конфіденційність та історію відмов: якщо вони публічно розкрили інформацію про одну країну, їм заборонили присутність в цій країні на п’ять років. Тому ефективність Міжнародного комітету Червоного Хреста, на жаль, залишається бажати кращою.

Що, на вашу думку, українська держава має змінити в підходах до проблеми полонених і зниклих безвісти?

Держава постійно працює над цими питаннями, зокрема через законодавчі зміни. Можливо, в чомусь не встигає, але ми живемо в умовах війни, і це наш унікальний досвід.

Якщо порівнювати з Боснією і Герцеговиною, вони шукали своїх рідних уже після завершення бойових дій. А в Україні все відбувається під час війни, тому держава іноді «наздоганяє» ті зміни, які треба впровадити для пошуку зниклих.

Наразі запроваджується ідентифікація не тільки за ДНК, а й за зубами, відбитками пальців, за тату. Це допоможе точно ідентифікувати загиблих, навіть якщо візуально тіло не впізнаване. Ми розуміємо, що на таку кількість тіл потрібно більше лабораторій і експертів, а це не навичка, яку можна отримати за місяць-два; потрібен час для підготовки фахівців.

Також держава має вже зараз напрацьовувати процеси пошуку і повернення після завершення бойових дій. Родини часто скаржаться, що змушені звертатися до багатьох різних інстанцій. Кожен орган виконує свою функцію, але для родин це створює зайве навантаження.

На мою думку, можна спростити процедуру для родин через створення єдиного вікна, де подається одна заява. Вона синхронізується між усіма органами, і відповідні служби вже вживатимуть заходів. Зараз родині доводиться подавати заяви у п’ять різних органів. Єдине вікно значно спростить процес і зніме емоційне навантаження, бо після таких новин рідним важко запам’ятовувати, куди звертатися.

Кароліна Терещенко, «Главком»