«Алло, це Сі Цзіньпін!»

Головна китаєзнавиця України пояснює, що змінилося у стосунках Києва та Пекіна цього тижня

Посол Китаю у Франції Лю Шає спровокував міжнародний скандал. В одному з інтерв’ю він поставив під сумнів суверенітет пострадянських країн та заявив, що «Крим із самого початку був російським». Невдовзі офіційний Пекін відхрестився від цієї заяви, а стенограма інтерв’ю зникла з сайту китайського посольства.

Достеменно невідомо, пов’язані ці події з наступною, але у середу, 26 квітня, відбулася перша з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну телефонна розмова між президентом Зеленським та лідером Китаю Сі Цзіньпіном. Вона тривала годину, і Зеленський заявив, що результатами в цілому задоволений.

Раніше про можливість такої розмови говорили у контексті візиту Сі до Москви 20 березня, але відбулася вона тільки тепер.

Зеленський зауважив, що він і Сі під час розмови «окрему увагу приділили шляхам можливої взаємодії з метою встановлення справедливого і сталого миру для України». Окремо наш президент зазначив, що Україна не потребує миру за рахунок територіальних компромісів, до чого, враховуючи туманно виписаний «мирний план» Китаю, її може схиляти китайський вождь. Сі Цзіньпін вкотре заявив про необхідність створення умов для політичного врегулювання кризи та пообіцяв сприяти мирним переговорам.

Серед конкретних кроків, про які домовились український та китайський лідери – відправка Китаєм у регіон спецпредставника з євразійських справ «для поглибленого спілкування щодо політичного врегулювання української кризи» – ним стане колишній посол Китаю у Росії Лі Хуей.

Про те, що цей дзвінок відкриває нову сторінку україно-китайських відносин, свідчить і той факт, що до Китаю, нарешті, буде відправлений з Києва посол. Повноцінного українського представника у Піднебесній не було вже більше двох років – тепер амбасаду очолить Павло Рябікін, який чекав на це призначення кілька місяців після звільнення з уряду.

 Втім, Україна та Росія – лише елементи геополітичної мозаїки, якою захопився Пекін, і Європа – далеко не єдиний регіон, що входить у поле зору його інтересів, вважає голова правління Української асоціації китаєзнавців Віта Голод. В інтерв’ю «Главкому» вона розмірковує, чи скресне крига у відносинах Києва та Пекіна після довгоочікуваного діалогу лідерів, чому Китай досі жодним чином не засудив Росію та що може завадити приступити до обов’язків новому українському послу.

«Лі Хуея сприйматимуть позитивно обидві сторони конфлікту»

Звісно, таким президентським контактам як у Сі і Зеленського передують тривалі переговори. Але незручна для Пекіна ситуація з висловлюваннями китайського посла у Франції, мабуть, зіграла свою роль у тому, що цей дзвінок був пришвидшений?

Дзвінок планувався кілька місяців, йому передувала і робота наших дипломатів, і підтримка західних партнерів, і низка візитів політичних лідерів до Китаю. Дипломатична помилка китайського посла стала, на мою думку, останньою краплею, яка поставила Китай у ситуацію, коли треба виправдовуватись. Бо були зачеплені принципові для самого Китаю питання – суверенітету та статуту ООН. Судячи з преси, розмовою задоволені обидві сторони і можна сказати, що це – історичний момент, після якого відбудеться низка інших подій.

Що кардинально нового міг донести український президент до свого китайського колеги під час цього дзвінка? Такого, що дійсно могло змінити погляд Сі на цю війну.

Думаю, години для цього замало. Але те, що до Києва приїде спецпредставник Китаю, багато чого значить. Тобто з’являється конкретна людина, відповідальна за сприяння політичному врегулюванню конфлікту, як вони кажуть. Ми знаємо біографію Лі Хуея – хоча він і був послом у Росії, вільно спілкується російською, але він був і віцеміністром закордонних справ КНР, неодноразово бував в українському посольстві у КНР. Він має глибоке розуміння пострадянських країн, він є доволі активним у політичній площині і має певний авторитет і вагу.

Це – непогана кандидатура і ключова фігура зі сторони Китаю, яка буде спілкуватися як з українською, так і з російською стороною. Що важливо – його сприйматимуть позитивно по обидві сторони конфлікту. Як буде врегульований політичний механізм цієї співпраці та якими будуть її результати – поки невідомо, але сама по собі це гарна новина.

А що сам китайський лідер хотів почути від Зеленського після розмов із Путіним, який, мабуть, неодноразово та дуже яскраво змальовував йому своє специфічне бачення ситуації? Чи, можливо, він хотів щось передати?

Наразі важливий сам факт контакту і є вже перші його наслідки. По-перше, вже зрозуміло, що в історії з висловлюваннями китайського посла у Франції поставлена крапка: і Сі Цзіньпін сказав, і всі китайські медіа написали, що Китай поважає суверенітет і територіальну цілісність України. Це головне.

Друге – обидві сторони чітко відмітили бажання розвивати відносини. Як сказав Сі, ми маємо 31-річну історію відносин і це треба продовжувати.

По-третє, Китай сприятиме політичному врегулюванню кризи і призначення спецпредставника – це перший конструктивний крок.

Четверте – Китай продовжуватиме гуманітарну підтримку України. Раніше вони працювали через канали Міжнародного червоного хреста, можливо, зараз буде знайдений новий механізм.

І основне, на мою думку, що знову було підкреслено – недопущення використання ядерної зброї. Це для Китаю – червона лінія. І для нас медіація Китаю хоча б у цьому питанні – великий плюс.

Якщо ані Україна, ані Росія не сприймають «мирний план» Китаю, то як він може конструктивно впливати на завершення конфлікту?

Цей «мирний план» називається «Позицією Китаю щодо врегулювання української кризи». Не можу сказати, що наша влада офіційно засуджує цю ініціативу. Наші очільники неодноразово давали зрозуміти, що хочуть розмовляти із Сі Цзіньпіном: президент звертався до нього публічно, голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, під час зустрічі з послом Китаю в Україні напередодні візиту Сі до Москви заявляв, що ми сприйматимемо медіацію Китаю з будь-якого пункту «мирного плану». У «китайського плану» та «мирної формули Зеленського» є спільні точки. І Зеленський після розмови із Сі Цзіньпіном про це сказав. Окрім суверенітету та територіальної цілісності, там є позиції щодо нерозповсюдження ядерної зброї, продовольчої безпеки, щодо припинення ескалації навколо атомних об’єктів і у спільному комюніке президента Франції Макрона та Сі Цзіньпіна також прямо вказано на забезпечення безпеки Запорізької АЕС. В обох «мирних планах» є також позиція щодо дотримання гуманітарного права та захисту військовополонених.

Принциповим розходженням є те, як сприймають обидві сторони встановлення миру та припинення вогню. Китай не каже про виведення російських військ з України, а для нас це – принциповий пункт. І під час дзвінка Зеленський наголосив на цьому.

Ви вважаєте, що «братський» Кремль був попереджений Пекіном про цей дзвінок? 

Росіяни, судячи з їхньої реакції, взагалі не сприймають китайські мирні ініціативи, посилаючись на те, що Зеленський не хоче вести переговорів з Путіним. Тому не думаю, що російська сторона була попереджена, для них це було несподіванкою. І чи потрібно це було Китаю? Очевидно, що у їхніх відносинах статус Китаю є вищим.

«Втрата позицій Росією – на руку Китаю»

Китай, з одного боку, зацікавлений проявити себе миротворцем у найгучнішому наразі конфлікті, який змінює геополітичний ландшафт світу. З іншого – ми чули заяву президента Чехії Петра Павла про те, що Китай об’єктивно, через низку причин, не зацікавлений у припиненні україно-російської війни. І чеський президент – далеко не єдиний у цій думці.

У Чехії немає війни і Петро Павел – новообраний керівник країни, якому треба заробляти політичні бонуси. Показово, що після інавгурації він зробив дзвінок очільниці Тайваню, а не Сі. А інтерес України – якщо є хоч один шанс дати можливість Китаю зробити щось конструктивне, то чому б його не дати? І ці прагнення нашого політичного керівництва небезпідставні. Звісно, у всіх світових лідерів є свої національні інтереси – наприклад, є позиція Макрона, яка відрізняється від позиції Павела. Все-таки різниця в експортних потоках Чехії та Франції до Китаю у 10 разів більша на користь Франції. Можливо, тиск місцевої економічної еліти на Павела не такий сильний, як на Макрона, тому чеський президент може собі дозволити такі голосні заяви.

Нам Китай не зробив нічого поганого. Він не визнав Крим російським, не визнав квазіутворення на Донбасі.  Навіть не згадує поки про наші застарілі фінансові зобов’язання перед ними за скандальними контрактами. Випадок з китайським послом у Франції став, по суті, першим дипломатичним скандалом. Тож чому ми маємо відмовляти Китаю у цій ініціативі?

Відмовляти не маємо, але ж при цьому маємо розуміти щирість цих «миротворчих» мотивів.

У них є свої інтереси. У Китаю багато ініціатив, які він будує на противагу США. Насправді Китаю дуже важлива Європа та стабільність і мир у Європі. А Україна – це частина Європи, і будемо сподіватися, що наша країна буде Китаєм розглядатися саме як частина європейського, а не пострадянського простору. Китай вибудовує свій сухопутний шлях до Європи, відправляє сюди ешелони зі своїми товарами і хоче, аби при цьому не було жодних безпекових ризиків.

Ну, і друге – це глобальні амбіції. Після розмови Сі та Зеленського китайська преса пише, що їхня дипломатія вийшла з тіні і це викликає велике захоплення у самому Китаї. Влада країни багато працює на свій внутрішній авторитет заради єднання нації, зростання китайського націоналізму. Вони роблять це, перш за все, для себе.

До речі, щодо преси. Що росіяни вміють, так це пудрити мізки пропагандою, зокрема, й за кордоном. Наскільки глибоко російські наративи укорінилися у китайських ЗМІ?

Вплив російської пропаганди у Китаї є просто катастрофічним – візит Сі Цзіньпіна до Москви лише це посилив. Між китайськими та російськими державними медіа було укладено низку нових угод і це є загрозою для нас. Від України до Китаю тільки нещодавно поїхав один представник «Укрінформу».

Українські китаєзнавці увесь минулий рік намагалися прорвати цю інформаційну блокаду, але це – крапля у морі. І у цьому контексті також важлива розмова президентів, бо такий діалог завжди має наслідки на всіх фронтах. І сьогодні ми вже бачимо конструктивну зміну наративів, бо масовою аудиторією у соціальних мережах він сприйнявся схвально. І те, що до Китаю нарешті їде новий посол, Павло Рябікін, дає надію на те, що на інформаційному фронті буде деякий прогрес та пом’якшення риторики. До речі, українська строна вже офіційно призначила посла, але тепер питання – коли він зможе зустрітися із Сі Цзіньпіном, бо треба ж надати вірчі грамоти. У зв’язку з ковідом та зайнятістю Сі деякі посли чекали на цей момент по два роки. Але у нас все-таки виняткова ситуація, аби стільки чекати.

Здається, Євросоюз не зовсім у захваті від таких нав’язливих обіймів Китаю. Так, з’явилася інформація, що ЄС розглядає стратегію розвитку тісних стосунків із Бразилією, Чилі, Нігерією та Казахстаном, аби протистояти російському та китайському факторам у цих регіонах. Наскільки ці спроби для нього будуть вдалими?

Китай вбачає, що відносини по лінії ЄС-Китай та відносини кожної європейської країни з КНР – це дві окремі історії. Візит Макрона це певною мірою продемонстрував. Влітку планується саміт ЄС-Китай і тоді можна буде очікувати якогось проміжного підсумку, як будуть розвиватися події далі. Бо Китай три роки був «на карантині» та втратив Європу з багатьох питань.

Щодо «Глобального Півдня» (географічний пояс, що включає країни з низьким або середнім рівнем доходу в Азії, Африці, Латинській Америці та Карибському басейні, – «Главком»), то за нього відбувається боротьба, і роль КНР у ній зростає. Євросоюз пробує свої сили у цих країнах, але мені здається, що лідер, від якого перелічені країни відчувають економічну залежність, вже відомий і це не Євросоюз. До речі, після візиту президента Бразилії Лули да Сільви до Китаю у підсумковій заяві пролунало питання України. А на Лулу ніхто не тиснув, у нього нема таких зобов’язань, як серед наших західних партнерів. Хай там не все пролунало так, як хотілось би нам, але можна вважати маленькою перемогою те, що у будь-якому міжнародному китайському документі тепер поставатиме питання України.

Так само і в Африці Китай вже давно і ґрунтовно присутній. І риторика китайських посадових осіб лунає у такому ключі: «Ми в Африці будуємо мости та дороги, а не постачаємо туди зброю». Китай протиставляє себе войовничому Заходу і оця миротворча роль в українській війні – продовження цієї історії. Вони постійно звинувачують Штати, що ті спровокували війну у Сирії, Афганістані, тому не мають права у чомусь когось звинувачувати. Все це – наслідки американо-китайського загострення, яке, на жаль, посилюється після російського вторгнення в Україну.

А чому вони Росію взагалі ні у чому не звинувачують?

На мою думку, засудження не буде. Росія не є їхнім суперником, офіційно не є загрозою, а є сусідом з великим сухопутним кордоном. Очільник китайського МЗС Цінь Ган співробітництво з Росією назвав «глобальним стратегічним балансом у нестабільному світі». Очевидно, що Росія входить у їхню зону впливу, але ми вже бачимо, що дружба має ліміти. Нам дуже хочеться, щоби увесь світ засудив агресора і став на бік добра. Але на останньому голосуванні в ООН щодо нашого питання утрималися 32 країни з тих чи інших причин. Тому нашим дипломатам і усьому громадянському суспільству, де б хто не перебував, необхідно продовжувати діяти, зокрема в інформаційному просторі, задля донесення правди.

Як довго Китаю вдасться вибудовувати, як вони самі кажуть, «безмежне» співробітництво і з Європою, і з Росією, враховуючи, що Росія – під європейськими санкціями?

Думаю, у цьому трикутнику буде знайдений якийсь статус-кво. Сподіватись, що Китай дотиснуть і він розірве відносини з Росією, не варто. Їхній товарообіг навпаки зростає. Китайські компанії користуються можливістю зайняти місце західних, японських, корейських компаній, які йдуть з Росії. Але все-таки це не крупний бізнес, який має міжнародну присутність і боїться санкцій.

Китаєм проводиться робота, розпочата вже давно, зі створення своєї зони глобального впливу. Розширюються альянси, де він може впливати, – БРІКС (альянс Бразилії, Китаю, Росії, Індії і ПАР, – «Главком»), ШОС (Шанхайська організація співробітництва, – «Главком»). Після того, як Росія втратила свої позиції внаслідок вторгнення, на роль лідера прийшов Китай, який бачить свою силу. І у цьому плані ситуація йому дійсно на руку.

«Пекін розуміє, що у питанні Тайваню час грає не на його користь»

Росія робить дуже агресивні випади на адресу Японії та Південної Кореї. Раптові навчання російського Тихоокеанського флоту адресувалися саме цим країнам, з якими й у Китаю не кращі стосунки. Чи ми будемо у подальшому спостерігати спільну політику Москви та Пекіна щодо цих країн?

Ситуація в Індо-Тихоокеанському регіоні стрімко змінюється на тлі загострення американо-китайського протистояння. А після вторгнення Росії в Україну посилився фактор Тайваню, через який спостерігається активна мілітаризація по обидва боки Тайванської протоки і не тільки. Контроль над Тайванем з боку Пекіна значитиме стрімке розширення сфери впливу Китаю не лише у Південно-Східній Азії та Азійсько-Тихоокеанському регіоні, а й глобально у світі. США розглядає як механізм протидії залучення територій Гуаму (острів у західній частині Тихого океану, що є незалежною частиною США, – «Главком»), Японії та Філіппін для розміщення необхідних військових засобів стримування.

Взагалі цікаво роздивитися конфігурацію сил в усьому регіоні, де спостерігається побудова тихоокеанського альянсу на кшталт НАТО. Днями Австралія оголосила свою Оборонну стратегію, прямо кажучи про ймовірність загрози з боку Китаю. Угода AUKUS (тристоронній оборонний альянс, до якого входять Австралія, Велика Британія та США, – «Главком») вписується у цю оборонну стратегію, і атомні підводні човни стають ключовим активом задля недопущення переваги супротивника у регіоні.

У Східній Азії також спостерігається зростання напруги довкола довготривалого диспуту Японії з КНР за острів Сенкаку, а також з Росією щодо Курильських островів. Японія розпочала активно укріплювати свої маленькі острови, які набувають стратегічного фортифікаційного значення.

Південна Корея, маючи постійний фактор Північної Кореї, до цього проводила свою обережну зовнішню політику і щодо США, і щодо Японії, але наразі діє більш рішуче. Нещодавно пройшли перші за понад п’ять років переговори з безпеки між Японією і Південною Кореєю на тлі посилення ядерної та ракетної загрози з боку КНДР.

Країни АСЕАН (Асоціація з 10 держав Південно-Східної Азії – «Главком»), за викнятком Філіппін, поки поводяться стримано та не будуть втручатись до якогось критичного моменту, наприклад, доки Китай не розпочне силове захоплення Тайваню.

Кого Китай може розглядати як військових партнерів у регіоні?

Китай офіційно не має військового альянсу із жодною країною. Про це навіть було сказано у заяві Путіна, очевидно під тиском китайської сторони. Але спільні військові навчання у рамках ШОС, які називають антитерористичними, вони проводять регулярно з 2002 року. Нещодавні навчання російського Тихоокеанського флоту напередодні візиту китайського міністра оборони Лі Шанфу сприйнялись більшістю як показові саме для гостя такого рівня, а також як претензія на партнерство у разі необхідності у Тихоокеанському регіоні. Чи сприйняв Китай російський флот як рівноправного партнера – поки не зрозуміло, китайські джерела це не коментували.

Найбільшим фактором ризику у регіоні залишається Північна Корея, залежна від Китаю з багатьох питань. Свого часу Трамп хотів залучити Китай на свій бік у питанні контролю над КНДР, але без успіху. Тому й розпочалась торгова війна, яка потім переросла у технологічну, а наразі й у геополітичну. Оголошення Тайванем незалежності, скоріш за все, стане точкою неповернення, що призведе до нової війни.

Важливо враховувати також думку самих тайванців щодо їхнього статусу. У кінці 90-х більшість мешканців острову вважали себе китайцями і тайванцями одночасно. Останніми роками ситуація значно змінилась. Більше 60% мешканців називають себе виключно тайванцями, але все ж таки виступають за збереження статус-кво з материковим Китаєм.

Пекін розуміє, що час грає не на його користь. Китай завжди повторював, що для нього існує «три сили зла»: тероризм, екстремізм і сепаратизм. Тероризм, як вони оголосили, вони вже перемогли – з 2019 року у Китаї не було жодного терористичного акту. А заклики до незалежності Тайваню розглядаються як сепаратизм. Це червона лінія Китаю, від якої він не відступиться.

«Китай захищає не Росію, а себе»

США погрожують Казахстану санкціями за те, що він допомагає оминати санкції Росії. Китаю вже не погрожують, бо не можуть чи не хочуть запровадити більш радикальні санкції, ніж зараз є?

Щодо Китаю були запроваджені сім хвиль санкцій від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. А взагалі санкції на китайські компанії почали накладати ще з часів Трампа. Китай їх дуже боїться, і деякі експерти вважають, що якби не санкції, Китай дозволив би собі більше у співпраці з Росією. Китай постійно каже, що санкції не можуть бути односторонніми не тому, що захищає Росію, як багато хто думає, а тому що захищає себе. Наразі санкції, запроваджені проти Китаю, є невеликими: фактично тільки проти компаній, які працювали з Росією ще до вторгнення – зі сфери електроніки, надання послуг у космічній сфері… Але якщо будуть накладені санкції на великі китайські компанії, це стане великим ударом. І це поставить хрест на глобальній економічній присутності Китаю, яка має для нього велике значення.

Сьогодні діалог між Вашингтоном та Пекіном, який міг би зняти багато питань, гальмується. І після того, як держсекретар Ентоні Блінкен у лютому не полетів до Китаю, у пресі почали писати, що це саме Пекін гальмує цей діалог, а не США його уникають. Хотілося б, аби це загострення пом’якшилось, і тоді Китай міг би більше робити для нас у цій війні. Бо наразі його позиція – не проросійська і не проукраїнська, вона антиамериканська.

Історії з Huawei, TikTok, іншими компаніями, які страждають через своє китайське коріння, будуть множитись?   

У ТіkТоk у Штатах така кількість користувачів (і він навіть у передвиборчій кампанії використовується), що я не розумію, до чого були ті слухання у Конгресі. Huawei дійсно постраждала від санкцій, вони навіть переформатували свою діяльність з урахуванням того, що їхня присутність буде обмежена у більшості демократичних країн. Це – наочний приклад того, чому Китай такий чутливий до санкцій.

Тобто США мають ще достатньо важелів впливу, аби зробити свого супротивника більш гнучким?

І Європа також. Після свого візиту у Піднебесну Макрон схиляється до стратегічного нейтралітету від США. Можливо, це говорить про те, що ЄС не буде застосовувати всі свої козирі та продовжить більш м’яку політику.

Безумовно, США цікаві Китаю як партнер, але так само й загрозливі. Центр міжнародної безпеки та стратегії Університету Цінхуа у своєму звіті щодо ризиків безпеці КНР у 2023 році зазначає на першому місці китайсько-американське стратегічне суперництво, а потім, фактично як наслідок –  напруженість у Тайванській протоці. Цікаво, що у Стратегії національної безпеки адміністрації Байдена КНР значиться як країна, що може вплинути на існуючий глобальний порядок. У цій стратегії Китай називають не загрозою, а конкурентом. Очевидно, що Китай не хоче залишатись фабрикою товарів широкого вжитку, бо має більші амбіції і спроможності. Тому він голосно відповідає на політику стримування і придушення його зростання.

Павло Вуєць, «Главком»