У Вінниці художник створює унікальні мальовані афіші для кінотеатру (фото)

Вінничани та гості міста звикли бачити на стінах арки Європейської площі, яка веде до одного із найстаріших кінотеатрів Вінниці, мальовані кіноафіші. Сьогодні, у світі цифрового прогресу, це вже не просто афіша, а мистецтво. Яке не просто привертає увагу перехожих, а й захоплює акторів і режисерів. Зірки кіно і телебачення хочуть мати на згадку афішу, яку написав Василь Воробець – звичайний, працівник кінотеатру «Родина», інформує «Вінниця.info».

Уже 20 років художник Василь Воробець у своїй невеличкій майстерні, що в будівлі кінотеатру «Родина», створює «рисовану рекламу» з назвами фільмів, які демонструють у кінотеатрі. Майстерня розташована на другому поверсі. Там, при тьмяному жовтуватому світлі Василь Миколайович щотижня «вимальовує» назви фільмів, години показів та інколи – портрети чи карикатури.

Під час інтерв’ю, Василь Воробець каже, що не пригадує, скільки кіноафіш намалював за 20 років роботи в кінотеатрі. Додає, що це для нього більше не робота, а справді «відводить душу», коли малює картини.

Майстерня художника має дві кімнатки. При вході відчувається різкий запах фарби, але від нього не паморочиться у голові. Зайшовши у приміщення, одразу в очі кидаються «голі» банери, які скоро будуть висіти на внутрішній стіні арки кінотеатру. В іншій кімнаті – творчий оазис. Тут стоїть мольберт, на якому дописується картина. На столі багато різних баночок із фарбами, пензлі різних розмірів. А на вікні тихо грає радіо.

Художник розповідає, що процес створення кіноафіші – не такий важкий, як здається. Малює він на дерев’яній дошці, яка натягнута спеціальною тканиною, заґрунтованою крейдою або вапном. Старі надписи – змиває. А нові закріплює клеєм, аби дощ чи сніг не змили фарбу і не зіпсували тканину.

Сам Василь Миколайович родом із західної України, а переїхав до Вінниці разом із дружиною у 1985 році. Пригадує, що в радянські часи колеги насміхались з нього, бо розмовляв українською.

«Я приїхав до Вінниці у 1985 році. Тут було «западло» українською мовою говорити. Рахувалося, що ти з села. Тут всі говорили російською. Коли працював у Вінницькій філармонії, то поза плечі казали, що я «гуцул упертый». Якось знайомого запитав, чому він говорить російською, якщо батьки україномовні, на що він мені сказав: «В городе нужно говорить на русском». Я посміявся з цього.

Дружина у мене теж із західної України. Вона закінчила Державну консерваторію і її направили до Вінниці в ансамбль. А я у себе «на землі» працював на заводі в сувенірному цеху, розробляв шкатулки. Планували, що я залишаюся на Заході. Якось приїхав до Вінниці поставити могрич. Я прийшов на одну базу, а директор філармонії сказав, що дружину мою не відпустять, вона їм потрібна. Запропонували і мені залишитися, казали, що буду з ансамблем їздити по гастролях. Але коли дізналися, що я малюю, то на Вишеньці виділили мені кімнатку, де я мав спробувати себе у ролі художника. Тоді як спробував, то й досі пробую. Уже 40 років. Приїжджаю на рідну землю – тягне у Вінницю, коли у Вінниці – тягне на рідну землю», – розповідає художник. Каже, що у нас, на Поділлі, не так цінується мистецтво, як на Заході.

«На Заході культура і мистецтво по-іншому цінуються. А тут, живучи 40 років на одному місці, досі важко навчити деяких людей любити мистецтво. Комусь легше піти на ринок чи в магазин, купити надруковану картину, тобто репродукцію. А те, що намальоване вручну – знецінене.

Наведу навіть приклад. Пам’ятаю, як у 90-ті роки з друзями-художниками поїхали в Гайсин, там пробували продавати картини. Сидимо, ніхто не підходить, продажу немає. Підходить до нас якась бабуся, дивиться на картину мого колеги, він її запитав, що вона хоче, а бабця каже: «Ти малював? А ти таку краску де брав? Бо я собі хочу вікно покрасити». Буває, стою з колегами біля міської ради, продаємо свої картини, до нас мало хто підходить. Люди проходять повз», – додає пан Василь.

До того, як піти працювати у кінотеатр, Василь Воробець малював афіші у філармонії. Працював 17 років у Центральному парку. Також у 90-х роках працював на заводі продовольчих товарів біля Урожаю. Василь Миколайович каже, що там розробляв етикетки на вино.

«Буває йду по вулиці, а в канаві лежить пляшка з етикеткою, яку я розробляв», – сміється пан Василь.

Директорка кінотеатру «Родина» розповіла, що коли у кінотеатрі відбувається прем’єра українського фільму і на показ приїжджають режисери, вони забирають із собою написану рекламу фільму.

«Вони можуть і купити, але як правило, ми даруємо. Виходить, звісно, затратно. Бо рекламний щит виготовляється із деревини, це витрати на тканину, якою натягується щит. А також – гуаш, а ці фарби сьогодні дорогі. Одна маленька баночка коштує від 200 грн. А треба все різнокольорове. До речі, за 36 років моєї роботи в кінотеатрі, досі збереглися баночки з гуашшю. Фарба не зіпсована, адже знаходиться у баночках закрита», – додала Галина Пилипівна.

Загалом, писані афіші – це унікальність нашої «Родини», яку зберегли з повоєнних часів. Галина Пилипівна розповіла, що у вересні 1945 року клуб взуттєвої фабрики передали для організації кінотеатру.

У 2018 році в кінотеатрі «Родина» провели капітальний ремонт. Щоб йти із сучасністю в ногу, вирішили оновити і рекламні афіші. Зробити їх друкованими. Але багато глядачів висловилися проти цього, адже так би зникла «родзинка».

«Нині мальовані афіші мають своє окреме місце – у павільйоні, як йти до кінотеатру. А лицьову сторону уже прикрашають сучасні друковані афіші. Лише коли у кінотеатрі відбувається прем’єра фільму, мальовану афішу кріплять на лицьову сторону», – каже Галина Пилипівна.

Раніше повідомлялося, що у Вінниці на 74-ому році відійшов у вічність відомий вінницький художник та педагог Валентин Іванович Івлієв.