Україна у НАТО: серце каже «так», голова – «ні»

Трансатлантичний альянс повинен допомагати Києву всіма можливими засобами – за винятком того, щоби дозволити йому сховатися під умовою взаємної оборони.

Є чудові підстави прийняти Україну у НАТО. Але, також, є вагомі причини цього не робити. Тому, коли 31 трансатлантичний союзник зустрінеться у липні на саміті у Литві, вони повинні обговорити якими ще способами допомогти Україні, за виключенням одного. Вони не повинні обіцяти зробити її повноправним членом із захистом відповідно до статті 5 Північноатлантичного договору. Це стаття, у якій йдеться про те, що напад на одного союзника є нападом на всіх.

Така думка не стосується належності України до «Заходу». Безсумнівно, вона є його частиною і тому має приєднатися до Європейського Союзу якомога швидше.

Питання щодо членства також не є вибором того, чи мають західні союзники продовжувати підтримувати українців у їхній героїчній боротьбі проти російських загарбників. Вони, безумовно, повинні допомагати зброєю, грошима, інтелектом і всім іншим, за винятком «чобіт на землі».

Крім того, відсутність офіційного запрошення вступити у НАТО зараз не повинна перешкоджати вступу України, яка у 2019 році закріпила прагнення приєднатися до НАТО у своїй конституції, у майбутньому – після того, як вона успішно захистить себе, за допомогою Заходу, у війні з Росією. Я сподіваюся, що неминучий весняний контрнаступ України призведе до остаточної перемоги.

Але гарантія безпеки, виражена у статті 5, не може бути надана за нинішніх обставин. Жоден альянс, а НАТО є найуспішнішим за всю історію, не повинен приймати країну, поки вона воює проти так званого ворога альянсу, який має ядерну зброю. Ця позиція спирається на реалізм. Це висновок, який йде від голови, а не від серця, яке б’ється за Київ.

Усе, окрім повного приєднання, звичайно, розчарує українців. Міністр закордонних справ країни Дмитро Кулеба заявив, що настав час для НАТО, яке пообіцяло Україні членство у 2008 році, «перестати виправдовуватися» і згадати письмове зобов’язання, дане на саміті у Вільнюсі.

Зрештою, вважає Кулеба, з боку НАТО є не дуже справедливим прийняти Фінляндію, яка також є безпосереднім сусідом Росії, а невдовзі й Швецію, але не Україну. Зрештою, саме українці ціною власної крові зараз захищають те, що залишилося від європейського миру. І у процесі вони стають загартованими у боях воїнами. Звичайно, НАТО має бути вдячним і має прагнути залучити цю бойову силу до своїх власних лав.

Я згоден. Але це говорить серце, а не голова. Якби членство отримували лише країни, які на це заслуговують, воно справді дісталося б Україні і могло би навіть бути відібрано в Угорщини чи Туреччини. Проте вступ до НАТО не може бути лише справедливим.

Кулеба також висловився з приводу іншого аргументу, наведеного у минулому проти українського членства – мовляв прийняття більшої кількості країн, які раніше були у СРСР чи царській імперії, провокує Москву. Це «завжди було неправильно», каже Кулеба, і тепер «смішно». Зрештою, Путін окупував Крим у 2014 році, коли Україна відмовилася від прагнення приєднатися до НАТО, а згодом влаштував повномасштабне вторгнення, коли членство вже не обговорювалося.

Знову ж таки, я погоджуюсь. Путін – хуліган і агресор, і йому не потрібні провокації, щоби погрожувати чи нападати. Він розуміє лише стримування, виражене мовою сили та військової майстерності. От чому існує НАТО.

Правильний аргумент проти прийняття України – інший. Справа у тому, що ви не можете пообіцяти захищати нового члена, який вже піддається нападу, не вступивши одночасно і безпосередньо у ту саму війну. Поки путінські війська стріляють по українцям, усі інші союзники були би зобов’язані допомагати, тобто відкривати вогонь у відповідь. Сценарії ескалації передбачити неможливо. Але вони включають початок Третьої світової війни.

У цьому сенсі положення статті 5 про взаємну оборону передбачає автоматичність, подібну до більш складних конфігурацій альянсу, що призвели до початку Першої світової війни. Тоді, суперечка між Австро-Угорщиною та Сербією через незрозумілий для європейських лідерів каскад договірних зобов’язань, перетворилася на континентальне, а потім майже глобальне пекло.

Немає жодного правдоподібного способу визначити українське членство у НАТО таким чином, щоби уникнути цих ризиків. НАТО не може, наприклад, поширити статтю 5 лише на ті території, які зараз утримуються українцями. По-перше, це виключення вже означало би саме ті поступки, на які українці справедливо відмовляються йти. По-друге, таке відокремлення не відображатиме фактичної лінії фронту, що є доволі мінливою. Українці та росіяни продовжуватимуть стріляти одне в одного по всій території України. Хіба що росіяни тоді стріляли би по українських солдатах НАТО.

Як тільки альянс, гіпотетично, стане учасником війни, союзники матимуть законну зацікавленість у стратегії Києва. Їхня головна мета обов’язково полягала би у тому, щоби війна не поширилася на Балтику, Арктику, космічний простір і ядерні шахти, щоби вона не переросла у Третю світову війну. По суті, Брюссель, Вашингтон, Лондон, Берлін та інші повинні були би диктувати Києву, де і як нападати на росіян, а де – ні. Це не в інтересах українців, поки вони намагаються звільнити свою країну.

Цієї головоломки не існувало у 2004 році, коли три інші колишні радянські республіки – Естонія, Латвія та Литва були серед семи країн, які того року приєдналися до НАТО. Хоча країни Балтії відчували загрозу з боку Москви, офіційно вони були у мирі. І відтоді той самий автоматизм, властивий статті 5, утримує Путіна від нападу на них.

Проблема України також відрізняється від ситуації із Кіпром у 2004 році, коли він вступив до ЄС (але не до НАТО). Цей острів також роздирається безкінечним конфліктом між етнічними турками на півночі та етнічними греками, які проживають у решті країни. ЄС також має положення про взаємну оборону. Тож теоретично він може бути втягнутий у конфлікт між кіпрськими греками та турками, включаючи прихильників останніх у материковій Туреччині.

Але європейська клаузула про взаємний захист настільки заплутана, що не забезпечує автоматизму. Натомість членство у ЄС є обіцянкою приєднання до комерційної та цивілізаційної сфери – по суті, проекту миру та демократії. Тому українцям не терпиться приєднатися до нього.

Таким чином, геополітичний реаліст зробив би висновок, що «Захід» повинен допомогти Україні, прискоривши її членство у ЄС і озброївши її з арсеналів союзників з НАТО. Однак альянс не повинен вступати у війну на боці Києва. А це те, що передбачало би членство у НАТО.

Інша справа – західні гарантії безпеки після війни. Дійсно, вони обов’язково стануть однією з головних точок мирних переговорів між Києвом, Москвою та їхніми посередниками. Будемо сподіватися, що Україна якнайшвидше переможе росіян, щоби вона могла зайняти своє місце за столом переговорів з гордою та сильною позицією.

Джерело: Bloomberg

Переклад: Олександр Груздєв, для «Главкома»