Якщо війна затягнеться на роки... Що робити Україні?

Україну наразі часто порівнюють з Ізраїлем. З Давидом, що перемагає Голіафа. Втім є низка засадничих відмінностей між Україною та державою єврейського народу. Одна з них – наша війна з Росією триває десятий рік. Її повномасштабна фаза – 20-й місяць. Сучасний Ізраїль не знає жодного повномасштабного міждержавного збройного конфлікту, який би тривав так довго. Навіть найдовша з усіх – війна за незалежність Ізраїлю тривала трохи менше 20 місяців.

Як підрахували фахівці Upsala Conflict Data Program, війна, що затягнулася більш ніж на рік, в середньому триває більше десяти. Якщо брати за точку відліку російсько-української війни анексію Криму, то вже за півроку ми підтвердимо цю статистичну теорему. Але наразі не про статистику. Наразі про стратегію виживання та перемоги в умовах, коли війна може тривати ще роками. Не даремно останнє число The Economist закликає перенести фокус міжнародної уваги з повоєнного відновлення України на стратегію довгої війни та пошук й акумуляцію ресурсів, потрібних для її ведення.

Меседж провідного британського журналу однозначний: нам прийдеться реформуватися та воювати одночасно. Бо ніхто не знає, коли для України настане post war. Ба більше, ніхто не може гарантувати, як закінчиться екзистенційний двобій України з Росією.

Ми щасливе покоління: на відміну від наших предків, які намагалися здобути незалежність, але часто-густо залишались сам на сам з московською ордою, цього разу Захід одностайно підтримав наш відчайдушний порив відстояти Україну. І це – в поєднанні з неймовірною солідарністю, жертовністю й витривалістю українців – стало запорукою того, що ми не тільки вистояли, а й звільнили частину окупованих земель.

Втім бігти спринт завжди легше за марафон. Логіка марафонської дистанції геть інша. Харизма має інституалізуватись. Героїзм – поступитись місцем плануванню та дисципліні. У стосунках з партнерами та союзниками ставку слід все більше робити на прагматизм та врахування їхніх інтересів, а не на безумовну підтримку.

Перед якими викликами нас ставить розуміння, що велика війна може не завершитись не тільки цього року, а й наступного, а можливо – і 2025-го?

По-перше, не можна відкладати реформи на потім. Бо потім може не наступити. Настрої на фронті напряму залежать від ефективності та справедливості в тилу. Спрут ВЛК та апофеозом розпилу бюджетів усіх рівнів демотивують фронтовиків. Чим більше корупції та несправедливості в тилу, тим важче знаходити охочих воювати на фронті. Попри щире захоплення операціями ГУР, СБУ та ССО у глибоком тилу ворога, квадратні метри нашої землі повертають під український контроль саме штурмовики. І бажано не грубі 50-річні дядьки з десятками хронічних хвороб в анамнезі. Де брати мотивованих, добре навчених та належним чином забезпечених бійців – наразі головний виклик для ЗСУ. Бо хоч це і «війна дронів», але у ворожі шанці заходять живі люди...

По-друге, нам слід на час забути про вибори, але при цьому не втратити демократичну легітимність влади та фундаментальні для демократії свободи: слова, релігії, економічної діяльності. І звичайно пріоритетом має стати судова реформа. Природнє під час війни посилення повноважень силовиків має бути збалансоване доступним, безстороннім, доброчесним та справедливим судом. Тим, що в англо-саксонський правовій традиції називають due process. Запит на справедливість, який тільки наростає, буде або каналізований у судових процесах, або вибухне стріляниною на вулицях. Є і третій варіант – справедливий судовий процес підмінять корупційні схеми в правоохоронних органах, які стануть аналогом путінських «силовиків», що самовпевнено ведуть Росію до стратегічної катастрофи. Тільки успішні реформи (особливо за відсутності символічних перемог на фронті) ре-легітимізуватимуть владу в очах суспільства після того, як сплине конституційний термін каденції парламенту та президента.

По-третє. Вже зараз ми маємо думати, говорити, дискутувати, якою ми бачимо повоєнну Україну. Якою вона має бути. І не так про відновлення /rercovery, як про обриси майбутнього суспільного договору і майбутньої держави. Війни, особливо затяжні війни, спонукають до концентрації влади та обмеження демократії. Оскільки наразі очевидно, що війна з Росією не завершиться ані сьогодні, ані завтра, ані післязавтра, нам треба формувати суспільний запит на майбутнє. Треба чітко формулювати, ЗА що ми воюємо. Задля якої «країни мрії» щодня втрачаємо її кращих дочок та синів. Одразу після завершення війни нам потрібний новий суспільний договір, зафіксований у Конституції.

І ключовим питанням цієї конституції має бути – кому ми, народ України, передаємо головні владні повноваження після завершення війни. Наразі вони сконцентровані в руках Офісу Президента. Це очевидно і для воєнного часу, можливо, й добре. Як казав суддя Верховного Суду США Хьюго Блек, коли суд обговорював за закритими дверима сумнозвісну справу In Korematsu v. United States (що підтвердила конституційність тримання у концтаборах американців японського походження під час Другої світової війни), «хтось має вести цю війну: ми чи Рузвельт. Ми – точно не можемо». Зеленський, який достойно зустрів повномасштабне вторгнення та зберіг керованість країною у найскрутніші часи, має довести цю війну до доброго скутку. Але це аж ніяк не означає, що після перемоги ми маємо і далі жити в парадигмі воєнного часу. А саме така спокуса природно виникне у ОП, який звик керувати країною з одного офісу без жодних стримувань та противаг. По війні ми маємо не просто обрати свого сера Климента Етлі замість українського Черчиля, – ми маємо скликати свій Філадельфійський конвент, аби замість концентрації влади в руках електорального монарха створити власну дієву систему стримувань та противаг, яка убезпечить нас від надмірної концентрації влади.

Довга війна спонукає робити все одночасно: воювати, реформуватися, планувати майбутнє. Бо все це – однаково важливі складові нашої перемоги. Бо чим довше триватиме війна, тим більше залежатиме від нас, і менше – від наших союзників та партнерів.

Ми маємо вийти з цієї війни іншими: в її горнилі гартується наша зрілість. Реформи, зовнішньополітичний прагматизм, відданість засадничим принципам демократії, ефективність та прозорість у діяльності органів влади, соціальна справедливість – такі ж складові нашої перемоги, як і героїзм тим, хто у шанцях, як і західна допомога.

Вміння думати, планувати та грати вдовгу стають ключовим фактором, від якого залежатиме результат довгої російсько-української війни...