Ціна нашої перемоги

Останнім часом я весь час думаю про ціну, яку ми платимо за нашу свободу, за право самим визначати своє майбутнє. Це напевно природньо, бо Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова – не бойовий підрозділ: ми не штурмуємо позиції агресора, не нищимо ворожу техніку і не займаємося диверсіями у ворожому тилу – ми щодня бачимо наші втрати, роблячи все можливе і неможливе аби їх зменшити.

Я думаю про тисячі загиблих та десятки тисяч понівечених молодих (і не дуже) бійців. Про зруйновані міста і села. Про долі, по яким танком проїхалась ця війна. І я розумію, що саме ці жертви дають можливість нам усім жити. Стати трохи кращими. Зробити щось важливе. Народити дитину, посадити дерево, збудувати дім… Це ціна, яку ми платимо за саме право жити. За право самим визначати свою долю.

Без жертв на війні ніяк. Війна за означенням про вбивства, каліцтва та руїни. Це те, що люди в камуфляжі в усьому світі вміють робити найкраще. Але чи можна зменшити цю ціну? Бажано суттєво…

Ми бачили як поява сучасних засобів ППО надійно прикрила столицю з повітря. І ризик стати навмисною чи випадковою жертвою російських ракетних атак зменшився на порядок.

Ми бачимо на фронті, як добре підготовлені й належно екіпіровані та озброєні бойові частини несуть суттєво менші втрати за «мобіків», яких фактично без підготовки кидають на штурм укріпрайонів ворога. Ми бачимо, як відвертий рекет підлеглих бійців (не секрет, що в деяких частинах командири поставили на конвеєр продаж відпусток, лікування, тилових посад тощо) відверто демотивує людей в камуфляжі та послаблює нашу оборону. Кожен воєнком борисов, який за винагороду «відмазує» від мобілізації молодих і здорових, закриваючи план літніми чоловіками з букетом хронічних хвороб, – це диверсія проти обороноздатності держави.

Кожен посадовець, причетний до поставки до бойових підрозділів «аптечкок водія» замість сучасних IFAKʼів, про що просто волає Оксана Корчинська, – злочинець, що збільшує наші втрати тільки через свою алчність чи кричущу непрофесійність та невідповідність займаній посаді.

Причому ми втрачаємо на фронті не тільки найдорожчий ресурс – людей. Яких у нас в чотири рази менше за агресора. Якщо стати на позицію цинічного прагматика, ми також просто розкидаємось бюджетними грошима. Наскільки я знаю, наразі за вбитого бійця рідним виплачують компенсацію в 15 млн. грн. або трохи більше $400 тис. Тобто «заощадивши» на якісному турнікеті, мавіку, броніку, евакуаційній автівці чи навіть сучасному реанімобілі, – держава платить в рази, а то й на порядки більше…

Причина в цьому одна – неефективність державної машини, яка навіть за півтора роки великої війни не змогла позбутись своїх хронічних хвороб: неефективності, корумпованості, бюрократичної заскорузлосі, радянської антилюдяності… Бо те, що я чую щодня від бойових побратимів, засмучує і навіть лякає. Совок повертається до ЗСУ та підточує українське військо зсередини… Звичайно це стосується далеко не всіх частин, але й окремими прикрими непорозуміннями ці рецидиви совка вже ніяк не назвеш…

Українське суспільство радикально розшарувалось. Багато кращих, найбільш пасіонарних та принципових пішли воювати. Інші – з усіх сил допомагають тим, хто воює, попри десятки мільярдів західної допомоги, які тримають на плаву наш бюджет. Без перших і других в тилу набагато легше красти, проводити мутні оборудки, чинити свавілля та вішати лапшу на вуха співгромадян. Мовляв, ви воюйте – ми за вас молимось…

Без радикального підвищення рівня соціальної справедливості в українському суспільстві, ми не виграємо цю війну. Якщо можна за гроші «відмазатись» від мобілізації, виїхати за кордон, придбати інвалідність, – ті, хто проливають піт і кров десь на українському Сході чи Півдні, врешті-решт почуватимуться обманутими ідіотами. Бо вірячи, що своєю кровʼю вони дають Україні шанс вижити і розцвісти, насправді бачать, що «розквітають» лише окремі покидьки, а не Україна…

Ця війна триватиме доти, доки ми не почнемо радикально змінюватись. Змінюйся або помри, – має стати нашим щоденним гаслом. Причому змінитись має сама матриця суспільних взаємин. Вона має поєднати майже непоєднуване: свободу та справедливість. Бо з одного боку, Захід не буде нас вічно утримувати коштом власних платників податків і тому нам потрібний чіткий план, як перетворити Україну на «європейську Америку ХХІ століття» – країну свободи та можливостей. З іншого, – ми всі в боргу перед тими, хто віддав своє здоровʼя чи життя за шанс для нас усіх жити краще. Ті, хто повернувся чи ще повернеться з війни без рук та ніг, з купою контузій та хронічних хвороб, навряд чи вважатимуть справедливою лібертаріанську ідею вільного ринку та необмеженої конкуренції – вони справедливо вимагатимуть, аби про них попіклувались держава та суспільство, яке вони захистили.

На одному з памʼятників на National Mall and Memorial Parks викарбувані золоті слова «Freedom is not free» – свобода не буває задарма. Але ми маємо зробити все, аби ця ціна не була невиправдано високою. Аби кожен командир, плануючи та здійснюючи операції, думав насамперед про своїх бійців. Аби військомати перетворились на високоефективні рекрутингові агенції, а не совкові пилососи, що гребуть на фронт усіх, хто не оплатив індульгенцію залишатись в тилу. Аби ветерани не почувалися використаним і викинутим на маргінес гарматним мʼясом.

Формула нашої перемоги не вступ до НАТО. Формула нашої перемоги – радикальні внутрішні зміни. Аби ціна нашої свободи не стала настільки високою, що суспільство відмовиться її платити…