Від Рейгана до Трампа: чому Україна стала випробуванням для США

Підтримка свободи більше не може вважатися невіддільною частиною традиційної американської зовнішньої політики. Вона стала предметом внутрішньої політичної боротьби у Сполучених Штатах.

У впливовій американській газеті The Washington Post з’явилася редакційна стаття Trump is pressuring the wrong side in Ukraine (Трамп чинить тиск не на ту сторону в Україні). В ній зокрема зазначається: «Чинити тиск з боку США на країну, що потерпає від такого варварства, – це вже саме по собі погано, але хід Трампа навряд чи принесе бажані для нього результати. Хоча українці й мають певні розбіжності з лідером воєнного часу, ідея капітуляції не мала підтримки ще до того, як бомби почали руйнувати автобуси й торговельні центри. Тепер же, коли на міста країни сиплеться смерть, українці демонструють непохитну стійкість.

Мало хто в Україні вірить, що удари по російській інфраструктурі покладуть край війні. Натомість їх розглядають як необхідний крок, щоб продемонструвати: Росія не зможе змусити Україну підкоритися за допомогою бомбардувань, не сплачуючи за це дедалі вищу ціну. Оскільки ситуація на фронті зайшла у глухий кут, Путін шукає способи продемонструвати військову ініціативу. Київ, не маючи змоги відповідати Москві ударом на удар у сфері далекобійних атак, має змусити ворога платити ціну за ескалацію нападів на цивільні об’єкти.

Зараз не час для України послаблювати цей тиск, а для Вашингтона – вдавати нейтралітет. Росія постійно шукає слабкі місця та можливості для просування. Лише коли Москва побачить, що всі шляхи для легкого наступу заблоковано, вона взагалі розгляне можливість переговорів про реальне припинення вогню, а не про таке, що озвучується лише в соціальних мережах».

Важко зрозуміти, як Республіканська партія, яка колись мала найавторитетніших лідерів на кшталт Рональда Рейгана чи Авраама Лінкольна, еволюціонувала до свого сучасного стану під керівництвом Дональда Трампа. Ця трансформація Республіканської партії вже привела до кризи традиційних консервативних цінностей в США та відходу від захисту глобальної демократії. Як Республіканська партія перетворилася на силу, що підлещується до посткомуністичного диктатора Путіна і допомагає йому придушувати Україну, яка прагне свободи?

Трансформація Республіканської партії США – це не просто зміна політичних лідерів чи зовнішньополітичних пріоритетів. Вона відображає глибшу перебудову американського консерватизму, зміну соціальної бази партії, послаблення традиційних політичних інститутів і переосмислення ролі Сполучених Штатів у міжнародному порядку.

Щоб зрозуміти, як партія Авраама Лінкольна та Рональда Рейгана прийшла до політичного руху, персоніфікованого Дональдом Трампом, необхідно розглядати цей процес не як раптовий ідеологічний переворот, а як результат кількох десятиліть політичної еволюції.

Республіканська партія ніколи не була ідеологічно однорідною. За президентства Лінкольна вона стала політичним інструментом протидії поширенню рабства, а згодом її ідейна традиція охоплювала різні течії – від економічного лібералізму та релігійного консерватизму до інтервенціонізму й ізоляціонізму.

За Рональда Рейгана у 1980-х роках минулого століття партія об’єднала прихильників вільного ринку, традиційних суспільних цінностей, сильного оборонного потенціалу та протистояння Радянському Союзу. Рейганівський консерватизм спирався на переконання, що американська військова й економічна могутність має не лише захищати національні інтереси, а й підтримувати свободу в міжнародному масштабі. Проте вже тоді в Республіканській партії існувала напруга між прибічниками рішучої глобальної політики, які прагнули активного американського лідерства, та силами, що скептично ставилися до закордонних зобов’язань.

Переломним моментом стала поступова зміна соціальної та політичної структури американського суспільства наприкінці XX – на початку XXI століття. Глобалізація, деіндустріалізація окремих регіонів, зростання нерівності та культурні конфлікти породили серед частини американців відчуття, що політичні еліти обслуговують інтереси великих корпорацій, міжнародних інституцій і міських освічених класів, нехтуючи проблемами пересічних громадян.

Війни в Іраку й Афганістані, фінансова криза 2008 року та розчарування результатами традиційної політики посилили недовіру до істеблішменту. На цьому ґрунті Дональд Трамп зумів сформувати нову політичну коаліцію, запропонувавши не стільки оновлену консервативну доктрину, скільки популістську модель політики, побудовану на протиставленні «справжнього народу» корумпованим елітам.

Гасло America First стало її об’єднавчим принципом: американські інтереси, за цією логікою, мають переважати над міжнародними зобов’язаннями, а зовнішня політика повинна оцінюватися передусім через безпосередню матеріальну вигоду для США.

Класичний республіканський зовнішньополітичний глобалізм дедалі частіше поступався транзакційному підходу. А партнерство з іншими країнами почали розглядати не як постійну стратегічну цінність, а як комерційні угоди, що підлягають перегляду залежно від поточних політичних обставин.

У той же час, трансформацію Республіканської партії неможливо пояснити лише економічним невдоволенням. Не менш важливими стали персоналізація політики, поляризація американського суспільства та зміна інформаційного середовища.

Трамп перетворив особисту лояльність до лідера на один із головних критеріїв політичної належності. Для багатьох його прихильників протистояння демократам і ліберальним інституціям стало важливішим за послідовність зовнішньополітичних переконань, яких раніше дотримувалася Республіканська партія.

У цій системі координат критика Трампа з боку традиційних республіканців могла сприйматися як зрада власного політичного табору, а підтримка його рішень, як умова збереження політичного впливу.

Водночас соціальні мережі, консервативні медіа та впливові праві коментатори сприяли поширенню поглядів, за якими міжнародні конфлікти є передусім чужими війнами, а підтримка України – сумнівним витрачанням американських ресурсів. Це не означає, що всі прихильники Дональда Трампа поділяють однакові погляди, проте така політична динаміка допомогла змінити межі прийнятної дискусії всередині партії.

Особливо показовою ця еволюція стала у ставленні до Росії. За Рейгана протистояння радянському експансіонізму було одним із центральних елементів республіканської ідентичності. Після розпаду СССР американські консерватори не плекали ілюзій щодо намірів Кремля відновити свій геополітичний вплив. Особливо після окупації Російською Федерацією Криму в 2014 році.

Однак у політичному світогляді Дональда Трампа відносини між державами дедалі більше визначаються особистими контактами лідерів, демонстрацією сили та можливістю укласти угоду, а не спільністю демократичних принципів.

Путін, який представляє тоталітарну модель влади й прагне відновити російський вплив на пострадянському просторі, за таких обставин може сприйматися не стільки як ідеологічний противник, скільки як партнер, із яким можна домовлятися про розподіл геополітичного впливу.

Додаткову роль відіграє ідеологічне зближення окремих представників американських правих із концепціями культурного традиціоналізму та захисту консервативної ідентичності, які російська влада використовує для легітимації власного режиму.

Проте було б неправильно стверджувати, що Республіканська партія як ціле стала прихильницею диктатора Путіна: верхівка партії і виборці розійшлися в поглядах щодо характеру російської загрози й масштабів американської відповідальності за протидію їй.

На жаль, Україна опинилася в центрі цієї внутрішньоамериканської суперечки. Російська агресія поставила перед Вашингтоном питання, чи є захист суверенітету України частиною американських стратегічних інтересів, чи це зобов’язання, від якого можна відмовитися заради скорочення витрат і «швидкого дипломатичного врегулювання».

У квітні 2024 року Конгрес США все-таки схвалив пакет міжнародної допомоги, що передбачав майже 61 мільярд доларів для України, після тривалого блокування законодавчого процесу. Це рішення продемонструвало, що традиція республіканського глобального залучення не зникла, але її прихильникам дедалі складніше мобілізувати партійну більшість.

Подальші суперечки щодо американської допомоги, відносин із Києвом та способів завершення війни засвідчили, наскільки сильно українське питання стало залежати від внутрішньопартійної боротьби у Сполучених Штатах.

Необхідно також розрізняти політичні наслідки та доведені наміри: рішення, що послаблюють обороноздатність України або зменшують міжнародний тиск на Москву, можуть об’єктивно відповідати стратегічним інтересам Кремля, але самі по собі не доводять, що їхні автори діють за вказівками російського керівництва.

Нарешті, ця трансформація порушує фундаментальне питання про майбутнє американського консерватизму. Чи може консервативна політична сила захищати національний суверенітет, верховенство права та сильну державу всередині країни, водночас відмовляючись від принципу суверенітету, коли йдеться про Україну? Чи сумісні вимоги до союзників дотримуватися зобов’язань із готовністю самих Сполучених Штатів переглядати їх залежно від чергової політичної кон’юнктури?

Ці суперечності не означають, що американська демократія втратила здатність до самокорекції. Усередині Республіканської партії залишаються політики, які підтримують НАТО, допомогу Україні та стримування російської агресії; водночас соціологічні дослідження фіксують помітні відмінності між республіканцями й демократами в оцінках війни та ролі США.

І перехід від Рейгана до Трампа – це не просто відмова від спадщини одного президента на користь іншого. Це зміна самої логіки політичної поведінки: від консерватизму, який поєднував національні інтереси з глобальним американським лідерством, до націонал-популізму, що ставить на перше місце політичну лояльність, національну винятковість і ситуативні домовленості.

Найважливіший наслідок цієї зміни для України полягає в тому, що підтримка свободи більше не може вважатися невіддільною частиною традиційної американської зовнішньої політики. Вона стала предметом внутрішньої політичної боротьби у Сполучених Штатах.

Від її результатів значною мірою залежить, чи залишатиметься Америка державою, яка розглядає захист демократичних союзників як складову власної безпеки, чи дедалі частіше трактуватиме міжнародний порядок як простір ситуативних угод, у якому принципи поступаються короткостроковій політичній вигоді.

По-суті Україна сьогодні стада геополітичним тестом для американської демократії, який покаже, чи здатні Сполучені Штати зберегти своє глобальне лідерство, чи внутрішні суперечності остаточно паралізують їхню роль як гаранта світової безпеки. Тестом, де на шальках терезів опинилася не лише доля української незалежності, а й вірність Америки її власним фундаментальним цінностям.