Як Маріуполь став символом надії

Протягом кількох останніх років Маріуполь нагадував велику яскраву подарункову коробку, перев’язану блискучою стрічкою. Всередині міг бути святковий торт чи дорогий подарунок, але насправді під сподом обгортки ховалася бомба із запущеним спусковим механізмом.

Усі мої друзі й знайомі, які відвідували Маріуполь з робочою чи туристичною метою, завжди публікували багато фотографій у своїх соціальних мережах. Бо Маріуполь був містом, в якому хотілося сфотографуватися. Це був порт, в якому за кожним поворотом вулиці хотілося витягнути камеру і зробити вдалий кадр на спогад чи для листівки.

Цим містом було особливо приємно гуляти в товаристві іноземних журналістів чи дипломатів, бо весь час розпирало від гордощів – мовляв, гляньте, що нам вдалося зробити під самим носом у ворога! Фронт усього за кілька кілометрів, он за тією висотою, а тут інший світ, справжня українська Польща!

Воно означає комбінацію західних дотацій та інвестицій, помножених на реформи і якісну роботу. Ми завжди розуміли, що нам навряд чи вдасться побудувати Данію чи Бельгію, а ось Польща всі ці роки була прикладом, що здавався нам реалістичним у виконанні і через це досяжним. За допомогою Заходу й у міру виховання власних адекватних політичних еліт ми мріяли (й планували) збудувати таку «Польщу» в Україні.

Маріуполь був містом, де це вдалося зробити вже. Серед різноманітних діячів та активістів неурядового сектору можна було часто почути таку скаргу: Європа підтримує тільки Донбас! Значною мірою це так і було, бо з 2014 року більшість фінансової підтримки і так званих «пілотних проєктів» Євросоюзу було сконцентровано саме на сході України, в прифронтовій зоні.

Мораль була проста, стратегія була пацифістська: давайте, мовляв, збудуємо біля лінії розмежування з сепаратистами новий прекрасний світ, щоб вони побачили, яким чудовим може бути життя з цього боку, і вчинили колективне самогубство. Тут варто було б закреслити й дописати – і в мирний дипломатичний спосіб повернулися в склад України.

Не мені судити, наскільки ця стратегія була виправданою, але до певної міри вона таки спрацювала. Україна – за допомоги Заходу – будувала нові школи й садочки, лікарні й центри надання адміністративних послуг, стадіони і спортивні арени, ремонтувала дороги й інфраструктуру на вільній частині Донбасу.

Як порт і велике промислове місто, Маріуполь був багатим містом і сам по собі. Але після української реформи децентралізації, яка дозволила залишати левову частку бюджетів на місцях, і завдяки щедрій підтримці західних посольств та програм це місто вдалося оновити у рекордно короткі строки.

Тому Маріуполь перетворився на місто з прекрасною інфраструктурою, зручними пішохідними зонами й іншими перевагами якісної урбаністики, комфортним і сучасним громадським транспортом, кольоровими фонтанами і відремонтованими школами. Тут можна було приємно посидіти у доглянутому парку чи в гіпстерській кав’ярні, знайти цілком пристойний ресторан чи скористатися багатою пропозицією сервісів та послуг. Кажу ж – реальна Європа, така собі «Польща» у прифронтовій зоні.

Росіяни й сепаратисти справді увесь цей небувалий розвиток бачили, але висновки робили цілком інші, ніж того сподівалися у брюссельських кабінетах. Маріуполь колов росіянам очі, муляв і болів.

Тому окупанти не просто захопили, а знищили Маріуполь. Щоб ніхто з російського боку ненароком не побачив, що можлива інша якість життя. Щоб розвинена інфраструктура й новісінькі будівлі не стали фактом, який посіє в голові сумнів. Щоб місто не стало символічним прикладом, що в складі України можна краще і красивіше, якісніше і достойніше жити. Що умовну «Польщу» можна побудувати тут, на землі Донбасу. Що Маріуполь – це таки Європа.

За цей приклад, за цю неймовірну історію успіху довелося заплатити страшну ціну. Але попри трагедію, Маріуполь таки вселяє надію, бо є реальним прикладом того, що швидка і якісна відбудова можлива. Принаймні я це бачив на власні очі.