Покарати не можна пробачити

У Верховній Раді наприкінці грудня зареєстрували законопроекти, спрямовані на посилення та розширення відповідальності за пособництво агресору та співробітництво із окупантом.

Проекти законів вже викликали бурю емоцій в експертному, в громадському середовищі, в медіа та соціальних мережах. І це тільки початок.

Комісія із колаборації

Законопроекти «Про захист української державності від проявів колабораціонізму» та про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо колабораціонізму та посилення відповідальності за державну зраду) підготувала група народних депутатів, серед яких Сергій Висоцький, Андрій Левус та Дмитро Тимчук.

Метою «антиколаборантської» законодавчої ініціативи парламентарів є посилення відповідальності за державну зраду та криміналізація найбільш важких форм колаборації.

Колабораціонізм законодавці визначають як співробітництво з ворогом, сприяння у здійсненні агресивних дій, розгортанні збройного конфлікту проти України, надання ворогу допомоги під час підготовки та проведення агресії. Пропонується запровадити перевірку осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали, або сприяли здійсненню заходів, спрямованих на нанесення шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Головне завдання цієї ініціативи – недопущення колаборантів до зайняття посад, пов’язаних з виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування, до роботи в правоохоронних і силових структурах та на стратегічних для економіці та безпеки держави підприємствах.

За задумом авторів законопроектів, перевірку буде здійснювати незалежна Комісія з питань розгляду фактів колабораціонізму – допоміжний орган, утворений президентом України для забезпечення реалізації його повноважень в сфері національної безпеки та оборони.

Співавтор проектів законів, юрист Ірина Лоюк наголошує, що документи розроблені на основі європейських практик. «Ми багато вивчали, як побудована ця система у цивілізованих країнах. Ми взяли за основу і Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, вивчили документи, певну практику щодо боротьби окремих країн з наслідками тоталітарних систем, визнали те, що певні обмеження визнаються притаманними для демократичної держави, взяли всі ці обмеження і поклали в основу закону», – розповіла правник на прес-конференції в УНІАН 22 грудня.

Співавторами законопроектів також є проукраїнські активісти Донбасу, а нині переселенці – політолог, голова правління громадської організації «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» Станіслав Федорчук та ветеран АТО, кандидат історичних наук Віталій Овчаренко.

Проект законів «про колабораціонізм» можуть розглянути в Верховній Раді України після ухвалення закону «про реінтеграцію Донбасу». Як відомо, законопроект «Про особливості політики щодо забезпечення державного суверенітету на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей» ВР схвалила у першому читанні в жовтні 2017 року. Розгляд в другому читанні мав відбутися ще до кінця року, але Рада перенесла це питання, і повернеться до нього, імовірно, в другий половині січня.

Іноді вони залишаються

У запропонованих законопроектах багато спірних норм. Відкритим питанням, наприклад, є критерії за якими співробітництво з агресором в інформаційній сфері буде підпадати під категорію колабораціонізму. Але окремі деталі, в принципі, не є головними при обговоренні цієї теми. Каменем спотикання є в першу чергу загальний підхід: чи справді Україні треба в той чи інший спосіб карати колабораціоністів і чи вдасться їй це зробити на практиці?

Це неймовірно складна дискусія. А якщо враховувати, що мова йде про реінтеграцію раніше окупованих територій шляхом досягнення мирної угоди, а не завдяки військової перемозі однієї сторони над іншої, плани покарання колаборантів виглядають ще більш не реальними.

Можна вивчити досвід припинення збройного конфлікту в Північної Ірландії.

Можна – сьогодення Дейтонської Боснії і Герцеговини.

Точно цікавим будуть реалії Косова, де за планом міжнародної спільноти створюється сербська автономія з особливим статусом – по суті, копія Донбасу після запровадження політичної частини Мінських домовленостей.

А ще є досвід мирної реінтеграції хорватського Придунав’я. Він – не без підстав -- вважається найбільш успішним. Регіон на кордоні із Сербією, включно із знаменитим містом Вуковар, повернувся до Хорватії без жодних особливих статусів і став повноцінною Хорватією. Але чи були там покарані проюгославські, просербські колаборанти?

Відразу треба зазначити, що хорвати навіть не ставили перед собою такого завдання. Амністія, яку застосувала хорватська влада, передбачала прощення не те що колаборантів, а навіть тих, хто воював на боці ворога, але не здійснив військових злочинів.

Хорвати, мешканці Вуковару, зізнаються – вони були впевнені, що ті, хто підтримував югославсько-сербську агресію, і тем більше ті, хто воював проти Хорватії, поїдуть до Сербії, тем більше, що діяла програма викупу житла в тих, хто хотів переїхати. Але цього не сталося.

Досі найбільш травмуючою реалією реінтегрованих територій є необхідність жити поруч родичам вбитих та вбивцям, жертвам насилля та їх кривдникам. Відповідь, чому так сталося, є дуже простою – військовий злочин треба було доводити в суді, але в більшості випадків справа просто не могла бути розглянута в судовому порядку. У вбивств найчастіше взагалі не було свідків, а у випадках здійснення побиття або зґвалтування через роки після скоєнні злочину постраждали вже не могли надати докази, придані для проведення повноцінного слідства. І це ми кажемо про Хорватію, країну, правова система якої відповідає усім стандартам ЄС та НАТО, і де абсолютно неймовірно знайти анти хорватські налаштованого слідчого, прокурора або судді!

Випадок мера-сепаратиста

Навіть коли мова йшла про доказану важку колаборацію, причетність до військових злочинів, затримати та судити злочинця було вкрай важко.

Славко Докмановіч був класичним сепаратистом та колаборантом, як ми це собі уявляємо. Він із сербського села в Хорватії, біля Вуковару. Був головою місцевої Ради (Скупштини) Вуковарудо війни та обіймав посаду мера міста під час війни, коли регіон був частиною сепаратистської Сербської Країни.

Ордер на арешт Славко Докмановіча був першим, який видав Міжнародний трибунал по колишній Югославії. Екс-градоначальника Вуковару звинувачували в порушенні Женевських конвенцій, законів і звичаїв війни та злочинах проти людяності. Зокрема, йшлося про причетність до вбивства 264 пацієнтів вуковарської лікарні.

Колишній мер своєї провини не визнавав і ховався від правосуддя в Сербії. Заарештувати та доправити в Гаагу його вдалося лише внаслідок складної спецоперації. Спецагент Кевін Кертіс з Великобританії спочатку подружився із Докмановічем, а потім «виманив» колишнього градоначальника на хорватську територію, пообіцяв вирішити питання із продажем його нерухомості у Вуковарі. В Хорватії екс-мера затримали, та з мішком на голові відправили в Гаагу.

За рік після арешту, в червні 1998 року, Славко Докмановіч повісився на власній краватці і став не тільки першим звинуваченим та першим заарештованим трибуналом по колишній Югославії, але і першим самогубцею Гааги.

«Якщо подивитися на це очима тих, чиї близькі загинули, то шкода, що вирок так і не був оприлюднений, хоча ми впевнені, що його визнали б винним», -- констатував свого часу головний обвинувач МТКЮ Серж Браммерц.

А тепер можна запитати себе, яка вірогідність того, що Україна зможе добитися покарання для колаборантів силами якийсь комісії? А покарати колаборантів-злочинців за допомогою міжнародних інституцій, якщо рішення про створення трибуналу, подібного до МТКЮ, треба ухвалювати на Раді Безпеки ООН, де постійним членом є Росія?..

Важка плата за мир

Для хорватів реалії мирної реінтеграції із непокараними посібниками ворога, або просто ворогами, є вкрай важкими. Хтось змирився з цим і каже, що це така плата за мир і збереження тисячі життів. Хтось зізнається, що ніколи б не брав участі в просування мирного плану, якби знав, що все закінчиться необхідністю жити поруч із злочинцями, яких не було покарано.

«Ми простили, але не забули», – кажуть мешканці раніше окупованих хорватських територій. В принципі, це і є універсальною формулою примирення в сучасному світі. Для припинення війни сторони просто перегортають військову сторінку свого життя і намагаються будувати інше, мирне життя, навіть якщо доводиться робити це разом з тими, хто ще вчора проти тебе воював.

Зрозумілі всі ризики, які виникають при реалізації подібного сценарію в Україні.

В нас не вдасться повторити успіх реінтеграції хорватського Придунав’я, тому що в Мінську Україна  погодилися на надання особливого статусу Донбасу, тоді як Хорватія зробила із колишніх сепаратистських анклавів звичайні хорватські провінції.

Не можна побудувати на Донбасі і Північну Ірландію, тому що по аналогії тоді б довелося віддавати ОРДЛО Росії, а цього навіть в «Мінську» не прописано.

Не буде в нас і Дейтонської Боснії і Герцеговини, де ворогуючи сторони і після закінчення бойових дій вдається жити відокремлено, ніби в паралельних світах, а країною в ручному режимі керують представники міжнародної спільноти.

Але цілком реальним є сценарій Косова, де на останніх виборах представники сербської громади були обрані не тільки до місцевих органів влади в регіоні, який де-факто має особливий статус, але і до парламенту республіки та увійшли до центрального уряду. Знайшлися свідки, які стверджували, що один із міністрів-сербів не те що був колаборантом, а навіть воював під час війни в сербському війську, і, нібито, скоював військові злочини. Але розслідування цього не підтвердило, і урядовець залишився на своєї посаді.