Донбас після війни. Чи реальна ідея Трампа?

Вільні економічні зони: від інструменту розвитку до геополітики Коли я у 2000 році після відставки повернувся на роботу до Міністерства економіки, один епізод дуже швидко став для мене показовим.

По міністерству ходив один дядечко і наполегливо лобіював завезення великої партії м’яса для виробництва ковбаси через вільну економічну зону на Донеччині. Формально – для переробки. Фактично – для завезення товару без сплати мита і податків. Саме цей епізод став для мене яскравим прикладом того, чим у підсумку закінчилася тема створення вільних економічних зон в Україні.

Хороша за задумом ідея була використана традиційно по-українськи – регіональними елітами для власного збагачення, а не для розвитку економіки. У результаті регіональна донецька влада почала акумулювати власний фінансовий ресурс, не підконтрольний центру. Саме з цього ресурсу згодом формувався політичний похід регіонів на Київ, який у підсумку й відбувся.

Вільні економічні зони перетворилися не на інструмент розвитку, а на чорні митно-податкові ями, через які масово заходили безмитні і безподаткові товари. Це був не виняток, а системний збій самої ідеї. Вільні економічні зони: інструмент не новий Вільні економічні зони не є українським винаходом. Ще у XVIII столітті австрійський імператор Карл VI у 1719 році надав Трієсту статус вільного порту – як інструмент стимулювання торгівлі, залучення капіталу і розвитку регіону.

Держава свідомо відмовлялася від частини митних доходів заради довгострокового економічного ефекту. Китай: навіщо створювали вільні економічні зони і чому вони спрацювали Китайські вільні економічні зони з’явилися не як ідеологічний експеримент і не як модна економічна теорія. Вони були відповіддю на дуже жорстке і практичне питання: як вивести країну з економічної відсталості, не зламавши політичну систему. Після смерті Мао Цзедуна Китай успадкував централізовану, закриту і неефективну економіку. Країна була бідною, технологічно відсталою і фактично ізольованою від світових ринків. Саме тоді Ден Сяопін запропонував принципово інший підхід: не реформувати всю країну одразу, а створити обмежені території для контрольованого економічного експерименту.

Мета створення вільних економічних зон була чіткою: залучення іноземних інвестицій, отримання технологій, створення робочих місць і інтеграція у світову економіку через експорт. Перші вільні економічні зони були створені наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років у прибережних регіонах Китаю: Шеньчжень, Чжухай, Шаньтоу, Сямень. Шеньчжень на момент створення зони був рибальським поселенням. За кілька десятиліть він перетворився на багатомільйонний мегаполіс і один з ключових промислово-технологічних центрів Китаю.

Ключовою відмінністю китайської моделі був жорсткий державний контроль. Регіональні еліти не мали доступу до управління пільгами і фінансовими потоками. Саме це і забезпечило економічний результат. Вільні економічні зони в Україні: задум і реальність В Україні ідея вільних економічних зон була реалізована наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років. Згідно з українським законодавством були створені ВЕЗ «Сиваш», «Порто-Франко» (Одеса), «Донецьк», «Закарпаття», «Яворів» та території пріоритетного розвитку в Луганській області. Центральна влада не забезпечила ефективного контролю. Управління перейшло до регіональних еліт. У результаті вільні економічні зони перетворилися на чорні митно-податкові ями, внутрішні офшори для завезення товарів без мита і податків.

Донбас: Роль Донбасу як всесоюзної кочегарки формувалася у 1930-1950-х роках. Навколо кожної шахти створювалося шахтарське селище або містечко, де шахта була єдиним економічним ядром – місцем роботи, соціальної інфраструктури і фактичним утримувачем території. Саме тому питання закриття шахт ніколи не було суто економічним або технологічним. Закрити шахту означало поставити під питання існування цілого населеного пункту. Відкриття родовищ у Кузбасі з відкритим способом видобутку зробило глибокі шахти Донбасу неконкурентними. Це добре розуміли в Політбюро ЦК КПРС, але проблема була соціально-політичною.

У незалежній Україні ситуація не змінилася. Про нежиттєздатність шахт знали всі, але жоден президент і жоден прем’єр не бралися вирішувати це питання. Лише війна зробила те, на що не наважувалися десятиліттями: шахти Донбасу були фактично закриті, а кадровий потенціал втрачений. Сучасний Донбас: три питання без відповіді; Сьогодні ідея створення вільної економічної зони на Донбасі є насамперед геополітичною, а не економічною.

Щоб розглядати її як економічний проєкт, необхідно відповісти на три базові питання. Перше – що там розвивати? Вугілля – точно ні. Повернення до шахтарської моделі є економічно безглуздим і технологічно застарілим. Інші напрями можливі лише теоретично. Друге – хто там буде працювати? Кадровий потенціал втрачений. Кваліфіковані працівники виїхали в Україну, за кордон або в Росію. Трудового ресурсу для запуску складних виробництв фактично немає. Третє – яка модель управління? Український досвід показав: без жорсткої, прозорої і зовнішньо контрольованої моделі управління такі зони дуже швидко перетворюються на чорні митно-податкові ями.

Після Донбасу: індустріальні парки, стартапи і геополітичний сенс світ пішов далі. Класичні вільні економічні зони втратили актуальність. Їх замінили індустріальні парки і стартап-екосистеми. Індустріальні парки працюють через інфраструктуру і виробничі ланцюги. Стартапи – через людей, знання і капітал. Але геополітично сама дискусія про будь-який економічний формат на Донбасі є для України важливою.

Можливим форматом може бути міжнародний консорціум за участі українців, американців, європейців, росіян, Китаю та інших зацікавлених сторін. Висновок Сама ідея створення особливого економічного режиму на Донбасі сьогодні не є економічним проєктом у класичному розумінні. З економічної точки зору це рішення є значно більш політичним, аніж економічно доцільним, і воно потребує серйозних додаткових дискусій.

Йдеться про геополітичний інструмент стримування зазіхань Росії на окупацію або одноосібний контроль над Донбасом. Саме тому дискусії і навіть можливість створення будь-якого економічного формату на Донбасі для України є значно цікавішими і значно кориснішими, ніж допущення прямої окупації.