Думки росіянина. ЗСУ починають використовувати зброю, заблоковану страхом

Джордж Орвелл у романі «1984» описав владу як здатність розібрати людський розум на частини і скласти його заново у формі, яку обирає той, хто цю владу тримає. Він же сформулював замкнене коло авторитаризму: доки люди не усвідомлять свого становища – вони не повстануть, а доки не повстануть – не зможуть його усвідомити. Через сімдесят сім років після виходу роману це вже не літературна метафора, а опис робочого механізму, який противник щоденно застосовує проти нас, і проти власного народу.

За понад чотири роки великої війни ми навчилися захищатися від російської пропаганди. Навчилися розпізнавати фейки, перевіряти джерела, не піддаватися паніці після чергового «зливу» з ворожих телеграм-каналів. Когнітивна оборона стала частиною нашого воєнного досвіду так само, як укриття під час тривоги.

Але війна, яка триває роками, не виграється лише обороною. Ні на землі, ні в повітрі, ні у свідомості. Якщо ми хочемо, щоб противник справді відчув ціну агресії, нам потрібно не лише відбивати його інформаційні удари, а й переносити боротьбу на його територію – у голови його громадян.

Саме такий підхід сьогодні визначає нове керівництво Збройних Сил України. І вперше за всю історію нашого війська він отримує не декларативне, а інституційне втілення.

Чого насправді боїться Путін?

Почнімо з головного. Путін не боїться НАТО. Альянс для нього – зручний образ ворога, яким роками виправдовують мілітаризацію, репресії та бідність. Путін не боїться й України як військової сили: інакше не кидав би в м’ясорубку сотні тисяч власних громадян.

Путін боїться власної нації. Бо тільки вона є реальною загрозою його безроздільній владі.

Авторитарний режим тримається не на довірі та не на ефективності управління. Він тримається на страху: перед покаранням, репресіями, втратою роботи, статусу, свободи. Саме страх змушує людей мовчати. Саме страх перетворює мільйони на «глибинний народ», який «поза політикою». Війна цей механізм лише посилила: образ зовнішнього ворога дозволяє Кремлю консолідувати суспільство, списувати на «Захід» будь-які провали та закручувати гайки.

Але страх – це не згода. Під ним живуть сумніви, втома, злість, питання, на які немає відповіді. Навіщо гинуть сини? Чому ціни ростуть, а зарплати ні? Куди поділися обіцяні «три дні»? Кожна думка в голові пересічного росіянина, яка не збігається з думкою Кремля – це зброя. Сьогодні вона закрита й заблокована страхом. Але це найпотужніша зброя з усіх, бо жоден режим в історії не пережив моменту, коли страх його громадян поступився їхнім сумнівам.

Від оборони до наступу

Росія вкладає у формування свідомості власних громадян і чужих колосальні ресурси. Державні медіахолдинги, фабрики контенту, мережі «м’якої сили», агентурні інформаційні проєкти щороку фінансуються на мільярди доларів. Для Кремля боротьба за свідомість є не допоміжним, а одним із основних напрямів війни.

Україна тривалий час відповідала на це переважно оборонно. Це було логічно й необхідно: спершу треба було вистояти. Але в умовах довготривалої війни лише когнітивного захисту вже недостатньо. Потрібен активний когнітивний вплив на противника – системний, планомірний, науково обґрунтований і вимірюваний.

Йдеться не про пропаганду заради пропаганди. Йдеться про стратегічну мету: досягти стану, за якого значна частина росіян засумнівається у виправданості війни, а ще більша – перейде в пасивну нейтральність. Навіть без масових протестів така зміна розмиває мобілізаційний потенціал противника, знижує готовність іти воювати і підточує легітимність влади зсередини. Для режиму, який тримається на ілюзії одностайності, це удар у найвразливіше місце.

Роль Головнокомандувача

Те, що цей напрям став пріоритетом саме зараз, не випадковість. Це прямий наслідок того, хто сьогодні очолює Збройні Сили України.

Головнокомандувач ЗС України генерал-майор Михайло Драпатий – командир із реальним бойовим досвідом: Маріуполь 2014 року, звільнення Правобережжя Херсонщини, Харківський і Лиманський напрямки, командування Сухопутними військами та Об’єднаними силами. Але для теми когнітивної боротьби принципово важливе інше: він є автором «Настанови з військового лідерства» – документа, який переосмислює роль командира через довіру, відповідальність, розвиток команди й ухвалення рішень в умовах невизначеності.

Це не суміжна тема. Це фундамент. Когнітивна перевага не створюється наказом згори і не народжується в окремому кабінеті. Вона починається з армії, у якій командир не боїться ухвалювати рішення, чесна доповідь безпечніша за прикрашену, а фахова незгода не сприймається як нелояльність. Армія, яка сама живе в атмосфері страху, не здатна зламати страх противника. Армія, що тримається на довірі – здатна.

Саме тому розбудова системи військового лідерства і розбудова системи активного когнітивного впливу – це не два окремі процеси, а два боки одного задуму. Внутрішня стійкість дає право і силу діяти назовні. Людиноцентрична модель управління, яку послідовно впроваджує Головнокомандувач, робить наш когнітивний наступ переконливим: ми показуємо росіянам не лише те, що їм брешуть, а й те, що буває інакше.

Вперше – розпочата системна розбудова стратегії активного когнітивного впливу.

Ключовий крок, який відрізняє нинішній етап від усіх попередніх – це створення у Збройних Силах України органу військового управління, який безпосередньо займатиметься розвитком системи активного когнітивного впливу. Вперше ця функція отримує власну структуру, власне керівництво, власні ресурси та власну відповідальність за результат.

І вперше об’єктом впливу визначено не лише війська противника, а й населення Росії. Це принципова зміна масштабу. Солдат на передовій – лише кінцева ланка. Його мобілізують, мотивують і виправдовують ті, хто лишається в тилу: родини, колеги, сусіди, місцеві громади. Саме там формується згода на війну, і саме там її можна розхитати.

Світова практика давно підтверджує цю логіку. У США діють спеціалізовані командування психологічних операцій. Китай у 2024 році виокремив Сили інформаційної підтримки в самостійний вид. Росія оголосила про створення військ інформаційних операцій ще 2017 року. Україна, яка має унікальний практичний досвід протидії російським когнітивним операціям, тепер переходить від досвіду до інституції.

Сучасний когнітивний вплив – це не листівки і не гучномовці. Це робота з великими масивами даних, алгоритмічне визначення вразливих аудиторій, раннє виявлення ворожих наративів, застосування штучного інтелекту для оцінки динаміки настроїв у суспільстві противника. І головне – вимірюваність: постановка завдань, оцінка ефективності кампаній, обґрунтування ресурсів. Без метрики когнітивний вплив лишається мистецтвом окремих виконавців. З метрикою він стає керованою бойовою функцією.

Не менш важлива зброя, ніж дрони

За роки війни Україна довела світу, що вміє швидко створювати і масштабувати нові види зброї. Безпілотні системи, наземні роботизовані комплекси, власне ракетне озброєння – те, що ще вчора було експериментом волонтерів, сьогодні стало окремими родами військ і галузями оборонної промисловості.

Когнітивна зброя проходить той самий шлях. Її ефект відтермінований, але значною мірою незворотний. Дрон знищує техніку, яку ворог може відновити. Зруйнована віра в режим – не відновлюється.

Сучасне керівництво Збройних Сил України це розуміє. Розвиток цієї зброї вже почався. Наступний етап – масштабування. І саме воно зробить когнітивний фронт реальною загрозою для Росії вже сьогодні, а не в якомусь віддаленому майбутньому.

Послання

Для Кремля зміст цього послання простий: простір, у якому він роками почувався безкарно – це свідомість власних громадян, і вона перестає бути безпечним.

Для наших партнерів: Україна мислить категоріями сучасної війни, має досвід, якого немає в жодної іншої армії світу, і будує інституційну відповідь, корисну для всієї євроатлантичної спільноти.

Для нашого війська: когнітивна стійкість – це не вимога до підлеглих, а якість системи, за яку відповідає командування на кожному рівні.

Путін збудував свою владу на страху. Україна своїм опором уже довела, що страх не всесильний. Тепер ми починаємо доводити це самим росіянам.

«Найпростіший, найдоступніший ключ до нашого звільнення – особиста неучасть у брехні!» Олександр Солженіцин, есей «Жити не по брехні» (1974). Тобто його пишуть самі росіяни і для росіян, тому в контексті впливу на російське суспільство ця цитата особливо влучна.