Поляки, яких я хочу запам'ятати
Людяність і солідарність залишаються в історії значно довше, ніж будь-яка політична біжутерія
Свого часу Ліна Костенко дуже точно назвала всі ці ордени, медалі й почесні відзнаки політичною біжутерією.
Ну серйозно, кому треба ті білі орли. Через десятиліття про наявність у людини того чи іншого ордена нагадує хіба що Вікіпедія.
Історія ж пам’ятає лише вчинки.
Політика, навпаки, дама дуже мінлива – орієнтується не на історичну правду, а на настрої, вподобання й очікування електорату. Ще вчора в Польщі було модно підтримувати Україну. Сьогодні дедалі модніше розповідати українцям, як вони мають називати свої військові підрозділи, яких історичних діячів шанувати, а яких – ні.
Польща ніколи не була країною, яка мене особливо цікавила. Об’їхавши десятки куточків світу, я вперше потрапила до Польщі лише у 2022 році – на дев’ятому місяці вагітності, коли виїжджала з України, щоб летіти до США народжувати доньку. І саме тоді вона мене вразила. Попри холод, дощ і невизначеність перших тижнів великої війни, поляки були неймовірними. На вокзалах, у магазинах, просто на вулицях мене зупиняли, брали за руку і питали: «Чим ми можемо допомогти?»
Саме цих поляків я хочу пам’ятати.
Не тих, хто перекриває кордон українському зерну. Не тих, хто заявляє, що продаватиме Україні зброю лише в обмін на передачу технологій. Не тих, хто вже влітку 2023 року на форумах із відновлення України відкрито говорив, що, мовляв, раз Польща була серед перших помічників у 2022-му, то має стати й одним із головних бенефіціарів повоєнної відбудови.
Я хочу пам’ятати тих поляків, які навесні 2022 року не ставили жодних умов. Які допомагали не тому, що це вигідно, а тому, що так підказувала їм людяність. Тому що політична кон’юнктура змінюється. Змінюються президенти, уряди, модні наративи і навіть ставлення до орденів.
А людяність і солідарність залишаються в історії значно довше, ніж будь-яка політична біжутерія.
Коментарі — 0