Аграрна та сировинна Україна не потрібна в ЄС

Підтвердження моїх слів, що аграрна, сировинна Україна в ЄС не потрібна.

Заступник міністра сільського господарства Польщі Міхал Колодзейчак, який пройшов до польського Сейму за списком «Громадянської коаліції» прем'єра Дональда Туска, заявив, що потрібно закрити агроринок для України на 20 років після вступу до ЄС.

Євросоюз створювався як клуб держав зі складною економікою, принаймні без сировинної спеціалізації.

Тому там немає, наприклад, Норвегії.

Про одну форму геополітичної шизофренії я вже писав: торгувати, з ким не товаришуєш, товаришувати з тим, з ким не торгуєш.

До війни торговим партнером номер один для України був Китай.

Наші стратегічні союзники – США, Британія та Німеччина – не були для нас у торгових лідерах.

Друга форма геополітичної шизофренії – це колосальний розрив між політичною стратегією інтеграції та торговельно-екогомічною орієнтацією.

Як то кажуть, я іншої такої країни не знаю...

Наші сировинні ринки збуту більш ніж на 50% знаходяться в Азії та Африці, але інтегруватися ми хочемо в ЄС, де все менше і менше потрібні наші зерно, метал та руда.

Не знаю, скільки часу має пройти, щоб наші політичні еліти перестали займатися фарисейством.

І чесно визнали, що пласка, аграрно-сировинна українська економіка в ЄС нікому не потрібна.

У такому вигляді вона лише забиратиме 90% дотацій європейського бюджету і нічого не даватиме натомість.

Вступ України в такому форматі в ЄС стане страшним сном для Польщі та інших країн Євросоюзу.

Якщо хочемо стати реальним кандидатом на вступ до ЄС, ми маємо пройти довгий шлях економічної трансформації.

Нам потрібно побудувати складну, диверсифіковану економіку, яка виробляє щось цінне та важливе для ЄС.

Наприклад, біопаливо, рослинний білок – те, що потрібне ЄС у рамках Зеленого переходу та те, що в Європі в дефіциті.

Але для цього потрібно наступити на мозоль лендлордам, які готуються з 01 січня 2024 року скупити значну частину українських земель.

Відмовитися від ідеї стати світовим центром виробництва канабісу у світі.

Встати, нарешті, на шлях країни, що нормально розвивається.

І зійти зі шляху Афганістану, Сирії, Болівії.

Тобто тих країн, які ніколи й нікуди не приймуть.